— Не обов’язково, — відповідаю я. — Напевно, то було одно з тих — як вони це там називають? — перенесень. Так це по-науковому називається, вірно? Коли пацієнт закохується — чи то йому здається, що закохується, — у свого психотерапевта. Проте справжній лікар має протистояти цьому, зазначити, що ці відчуття несправжні.

Він не зводить очей з мого обличчя, проте в мене таке відчуття, що насправді він зовсім не слухає, що я кажу.

— Що сталося? — запитує він. — З вами. Пішли від чоловіка. Зустріли іншого?

Я хитаю головою.

— Навпаки. Сталася Анна.

— Співчуваю. — Він замовкає.

Я знаю, що він хоче спитати ще до того, як він розтуляє рота, тож кажу:

— Це почалося набагато раніше. Ми ще були одружені. Пияцтво. Ви ж про це воліли знати, так?

Він знову киває.

— Ми все намагалися народити дитину, — зізнаюся я, але голос мене підводить. Попри всі ці роки, щоразу, коли я згадую про це, на очах тремтять сльози. — Вибачте.

— Усе гаразд. — Він підіймається, йде до зливника, наповнює для мене склянку води. Ставить на стіл переді мною.

Я відкашлююся, намагаючись поводитися, ніби нічого не сталося.

— Ми намагалися народити дитину, але не склалося. Я впала в депресію, почала пити. Життя зі мною стало нестерпним, і Том почав шукати втіхи в іншому місці. А вона з радістю його втішила.

— Мені дуже шкода, правда, це жахливо. Я знаю… я теж бажав мати дитину. А Меґан постійно відповідала, що ще до цього не готова. — Настає його черга витирати сльози. — Саме через це… ми іноді й сварилися.

— Ви через це посварилися того дня, коли вона пішла?

Він зітхає, посуває стілець, підводиться.

— Ні, - відповідає він, відвертаючись від мене. — Через інше.

Коли дістаюся додому, на мене чекає Кеті. Вона стоїть в кухні, войовничо п’є воду зі склянки.

— Добре минув день на роботі? — запитує вона, стискаючи губи. Їй усе відомо.

— Кеті…

— У Демієна сьогодні була зустріч у Юстоні. Повертаючись з неї, він випадково зустрів Мартина Майлза. Вони трохи знайомі, пам’ятаєш, ще з того часу, як він працював на «Ленґ Фанд Менеджмент». Мартин колись робив для них рекламу.

— Кеті…

Вона здіймає руку вгору, робить ще ковток води.

— Ти там не працюєш уже кілька місяців! Місяців! Знаєш, якою ідіоткою я себе відчуваю? Яким йолопом почувався Демієн? Будь ласка, прошу тебе, скажи, що ти знайшла іншу роботу, просто мені нічого не говорила. Будь ласка, скажи, адже ти не могла увесь цей час вдавати, що ходиш на роботу. Переконай мене, що не брехала мені — день у день — весь цей час.

— Я не знала, як тобі зізнатися…

— Не знала, як мені зізнатися? А якщо просто: «Кеті, мене звільнили, бо я припхалася п’яною на роботу»? Чом би так просто не зізнатися? — Я тремчу, вираз її обличчя пом’якшується. — Мені шкода, Рейчел, справді шкода. — Вона така добра до мене. — Чим ти займалася? Куди ходила? Чим узагалі займаєшся увесь день?

— Гуляю. Ходжу до бібліотеки. Іноді…

— Завертаєш до пабів?

— Трапляється. Однак…

— Чому ти мені не зізналася? — Вона наближається до мене, кладе руки на плечі. — Ти мала мені сказати.

— Мені було соромно, — відповідаю я й починаю плакати. Жахливо, незграбно, однак я починаю рюмсати. Схлипую й схлипую, а бідолашна Кеті обіймає мене, гладить по голові, запевняє, що все зі мною буде гаразд. Відчуваю себе жалюгідно. Ще ніколи настільки не була собі огидною.

Пізніше, коли ми з Кеті вже сидимо на дивані, смакуємо чай, вона розповідає, як усе відбуватиметься. Я кину пити, доведу до ладу своє резюме, зателефоную Мартину Майлзу, вмовлятиму його надати мені рекомендації. Припиню кидати гроші на вітер на безцільні подорожі в Лондон і додому.

— Рейчел, відверто кажучи, не розумію, як ти змогла так довго підтримувати цю ілюзію.

Я знизую плечима.

— Вранці сідала на потяг о 8:04, ввечері поверталася на потягу о 17:56. Це мій потяг. Саме на ньому я і їжджу. Ось так і живу.

Щось затуляє мені обличчя, не можу дихати, задихаюся. Коли прокидаюся, хапаю ротом повітря, у грудях боляче. Сідаю, широко розплющивши очі, бачу, як у куті кімнати щось ворушиться, якась густа, непроникна темрява, що стає дедалі більшою, я ледь не волаю — і раптом прокидаюся як годиться, нічого там немає. Проте я сиджу в ліжку, щоки мокрі від сліз.

Майже світанок, за вікном ледь почало сіріти, дощ стукає у шибку. Не хочу більше засинати, тільки не тоді, коли серце так несамовито калатає у грудях, що навіть боляче.

Мені здається, хоча не можу бути певною, що внизу залишилося вино. Не пам’ятаю, щоб допивала другу пляшку. Вино точно тепле, оскільки я не можу залишати його в холодильнику; якщо так учиню, Кеті його виллє. Вона так сильно бажає, щоб мені стало краще, проте поки що все відбувається не за її сценарієм. У коридорі є невеличка шафа, де встановлено газовий лічильник. Якщо вино залишилося, я сховала його саме там.

Я виповзаю на сходи та навшпиньках рухаюся вниз у напівтемряві. Відкриваю цю невеличку шафу, дістаю звідти пляшку: вона невтішно легка, залишилося не більше келиха. Проте й келих вина ліпше, ніж нічого. Я наливаю в чашку (на той випадок, якщо Кеті спуститься вниз — зможу вдавати, що це чай) й викидаю пляшку в смітник (пересвідчившись, що її не видно під пакетом з-під молока та пакетом із хрумкою картоплею). У вітальні я вмикаю телевізор, відразу ж вимикаю звук, сідаю на диван.

Перемикаю канали — дитячі програми та рекламні шоу, поки не натикаюся на щось знайоме, дивлюся на Корлі-Вуд, що знаходиться неподалік: ліс та поля для гольфа добре видно з потяга. Поля Корлі-Вуд між деревами та залізничною колією через зливу щільно вкриті шаром води.

Не знаю, чому так довго я не можу зрозуміти, що відбувається. Секунд десять, п’ятнадцять, двадцять я дивлюся на автівки, блакитну з білим стрічку, білий намет на задньому плані, й дихання моє стає дедалі більш переривчастим, доки я взагалі не затамовую подих і зовсім припиняю дихати.

Це вона. Вона увесь цей час була в лісі, який росте вздовж залізничної колії. Я щодня проїжджала повз ці поля, вранці та ввечері, вочевидь проносячись повз.

У лісі. Уявляю могилу, що вирита в чагарниках та поспіхом прикрита. Уявляю найжахливіші речі, неможливі речі — її тіло висить у зашморгу десь глибоко в лісі, де його ніхто не знайде.

Це, можливо, взагалі не вона. Це міг бути хтось інший. Проте я знаю — це не так.

На екрані з’являється репортер, темне волосся липне до голови. Я вмикаю гучність, слухаю те, що й без нього знаю, що я вже відчуваю — то не мені несила дихати, то Меґан уже не дихає.

— Маємо рацію, — звертається він до когось у студії, притиснувши рукою вухо. — Поліція тільки-но підтвердила, що тіло належить молодій жінці, його знайшли внизу поля Корлі-Вуд під водою, майже за десять кілометрів від будинку Меґан Гіпвелл. Як вам відомо, місіс Гіпвелл зникла на початку липня — точно кажучи, 13 липня — відтоді її ніхто не бачив. Поліція запевняє, що тіло, яке знайшли собачники сьогодні вранці, ще потрібно формально ідентифікувати; проте вони вірять, що винайшли тіло Меґан. Містера Гіпвелла, її чоловіка, уже повідомили про знахідку.

Він замовкає, диктор новин ставить йому питання, та я його не чую, тому що кров гуде у вухах. Підношу чашку до губ, випиваю все до останньої краплини.

Знову надали слово репортерові.

— Так, Кей, правильно. Складається враження, що тіло просто пролежало тут у лісі вже певний час, його не було знайдено через сильні зливи, що йдуть останнім часом.

Усе гірше, набагато гірше, ніж я уявляла. Тепер я бачу її, наскільки пошкоджене обличчя жінки, знайденої в бруді, бліді руки простягнуті вгору, ніби вона намагалася зачепитися за край могили, мов намагалася вирватися. Я відчула на язиці присмак гарячого напою. У роті відчуваю гарячий напій, жовч, терпке вино, — кидаю речі, стрімко нагору, мене нудить.