Всю ніч Криж в думках звикав до свого нового становища, всю ніч міркував, розраховував, як, коли і з чого саме йому починати.

Криж перш за все вирішив звести міцний фундамент під своє резидентське існування. Він почав шукати собі надійних помічників, здатних принести значну користь «Бізону». Перебравши добру сотню своїх явірських знайомих, друзів і приятелів, новий резидент зупинився поки що на одній особі, широко відомій корінним мешканцям Явора, — на Марті Стефанівні Лисак.

Народилася Марта Стефанівна на березі Дунаю, в Будапешті, в родині непосидючого комерсанта. Раннє дитинство провела в одному з гірських міст Північної Трансільванії. Вчилася в словацькій Братіславі. Вийшла заміж за Юрія Лисака і народила йому сина Андрія в Яворі. Вештаючись на чужині, довго спілкуючись з румунами й чехами, українцями й німцями-колоністами, переважно торговцями, Марта Стефанівна вільно говорила їхніми мовами, освоїла їх звички, перейняла смаки. З'явись вона тепер у Румунії, її легко прийняли б за румунку. В Будапешті чи Дебрецені вона теж не розгубилася б. Непогано прижилася вона і в Яворі.

Марту Стефаніниу добре знали в місті всі модниці, хто не хотів стояти в черзі за дефіцитною галантереєю, китайським шовком, угорською чи болгарською овчиною, виробленою під замшу. Марта Стефанівна була кравчихою і, крім того, могла допомогти в будь-якій купівлі або продажу. Вона акумулювала всі міські новини і плітки. Вона ж випромінювала їх в усіх напрямках.

Оцю Марту Стефанівну і вирішив Криж у найкоротший строк зробити своїм агентом. Жадоба до грошей, брехливість, лицемірство, любов до різнокольорових ганчірок, звичка смачно їсти і солодко пити за чужий рахунок, звичка жити, ніби зозуля, в чужих гніздах: сьогодні — в угорському, завтра — в словацькому, післязавтра — в німецькому, витончена хитрість спекулянта і авантюриста, готовність вчепитися в горлянку кожному, хто зазіхає на її особисте благополуччя, — все це, давно властиве Марті Стефанівиі, полегшувало важке завдання Крижа. Для того, щоб зробити Марту Стефанівну своєю людиною, тобто примусити свідомо служити собі, а, значить, «Бізону», резидент повинен був зробити небагато: підчепити її якою-небудь принадою, насадженою на зовні красивий гачок.

Одного квітневого вечора, закінчивши роботу в книжковому магазині, Любомир Васильович Криж пішов на Залізничну вулицю, в самий її кінець, де жила Марта Стефанівна. Як завжди, на ньому буди чорний, старанно випрасуваний, без жодної плямочки костюм, бездоганно біла сорочка, приношений, але ще пристойний велюровий капелюх і черевики на товстій підошві, зроблені ще за старого часу, з грубої шкіри аргентінського буйвола, що не бояться ні води, ні снігу, ні сонця. В правій руці Криж тримав невеликий, важкий чемоданчик. Він ішов тим боком вулиці, де особливо густо розпустили своє віття дерева і кущі. Благополучно, не привертаючи уваги до своєї особи, добрався він в кінець Залізничної, до цегляного, під червоним дахом будинку Марти Стефанівни. Всі його вікна були щільно закриті віконницями, в жодну щілинку не пробивалося світло. Криж не збентежився. Він підійшов до хвіртки, натиснув на неї плечем. Замкнено. Що ж робити? Стукати у хвіртку не хочеться: почують сусіди. Криж переліз через штахетник, який відгороджував зовнішню, що виходила на вулицю, частину будинку, і обережно постукав у вікно. Минула хвилина, друга; ніхто не озивався. Криж терпляче чекав.

— Хто там? — почувся, нарешті, вкрадливий голос. Він прозвучав не з боку вікна, а з подвір'я.

Криж озирнувся. На чорному тлі вечірнього, з рідкими зірочками неба, поверх глухого зубчастого паркана він побачив чиюсь чорну квадратну голову. Придивившись, впізнав Марію, компаньйонку і служницю Марти Стефанівни, монашку в недавньому минулому, її біле-біле, крейдяне обличчя, її темну хустку, особливо, по-чернечому накинуту на голову. Вона стояла по той бік паркана на якомусь підвищенні і уважно придивлялася до пізнього гостя.

— Відчиняй, свята Маріє, це я, — стиха промовив Криж.

— Хто це?

— Той, хто любить тебе.

— А, це ви? — Марія безшумно зникла за парканом.

Через хвилину хвіртка розчинилася навстіж, і на вулицю вискочила легка і чорна, наче тінь, Марія.

— Добрий вечір, пане Любомире! Ви сьогодні до тієї, кого любите, чи до тієї, кого поважаєте? — насмішкувато спитала вона.

— До обох зразу. Вдома Марта?

— Вдома. Проходьте.

— Сама чи з замовницями?

— Ми замовниць тільки вдень приймаємо, а ввечері більше замовники до нас вчащають. — Марія засміялася і зникла в темряві.

«Попередити хазяйку!» догадався Криж. По знайомій доріжці, викладеній ребристою цеглою, він пройшов подвір'я, піднявся на дерев'яний, з різьбленим мереживом ґанок. Мружачись від яскравого світла, Криж відчинив двері в передпокій і віч-на-віч зустрівся з Мартою Стефанівною.

Це була дуже помітна жінка: велика, огрядна, смаглява, з великими циганськими очима. На її синювато-чорній голові височіла різнокольорова споруда з довгого шматка шерстяної матерії, що зветься тут, на Закарпатті, тюрбаном. Рот її був щедро нафарбований. Червоного золота сережки з чорними підвісками гойдалися у вухах. Пальці рук були унизані каблучками. Вказівний і великий пальці на правій руці були жовтими — ознака любові до сигарет. Яскраве плаття — великі вишні на синьому полі, — червоні туфельки і прозорі панчохи з чорною п'яткою завершували її вбрання.

— Добрий вечір, Марго! — Криж акуратно поставив чемоданчик в куток прихожої, розміреним кроком підійшов до хазяйки і, повільно нахиливши голову, притулився холодними губами до тильної сторони її долоні.

— А, Любомир! — густим, майже чоловічим басом протягла хазяйка, не помітивши холодної стриманості гостя. Червоний рот її розтягся до вух, вищипані брови полізли на лоб, а важкі сережки з підвісками райдужно заблищали і захиталися, як маятники. — Маріє, де наше старе вино? Виймай, швидко! І вечерю готуй.

Через півгодини Криж, старанно прикривши груди великою накрохмаленою серветкою, сидів за столом напроти Марти Стефанівни і з богатирським апетитом знищував домашню ковбасу, наперчене угорське сало, ярославський сир, яєшню, пив найкраще закарпатське вино і невимушено розмовляв з розчервонілою господинею. На правах старого привілейованого друга, перед яким завжди, в будь-яку годину дня і ночі, двері її будинку залишалися відчиненими, він дозволив собі час від часу цілувати руку Марти Стефанівни, після чого спокійно продовжував вечеряти.

Наближалася північ. Марія прибрала зі столу посуд і мовчки пішла спати у свій куток.

Покінчивши з їжею, Криж зосередив всю увагу на вині: безперервно підливав у свій бокал і в бокал Марти Стефанівни. Вона не відмовлялася, пила нарівні з ним. Підготувавши її таким чином, Криж вирішив приступити до справи.

— Марго, в мене є для тебе великий-превеликий сюрприз, — сказав він.

— Он як?! — здивувалася хазяйка: її друг ніколи до цього часу не мав для неї ніяких сюрпризів, ні великих, ні маленьких. — Цікаво, який саме?

Трохи похитуючись, Криж пішов у передпокій. Повернувся з чемоданчиком. Поклавши його на край столу, поляскав долонею по кришці:

— Скільки даси, Марто, за те, що є в цьому ящику?

— А що там? Книги?

— Ні. Три тисячі даси? Ну, не дивлячись?

Марта Стефанівна розкуйовдила волосся на голові свого нічного гостя, поплескала його по рум'яній щоці, яка палала від вина:

— Навіщо тобі тисячі, Любомире? Дітей у тебе немає, дружини теж, подруга тобі не коштує ламаного гроша. Складаєш гроші в панчоху, чи не так?

— Марто, останній раз питаю: даєш три тисячі? Давай, поки не пізно. Коли відкрию чемодан, більше зажадаю.

— Та що там таке? — Марта Стефанівна, нарешті, серйозно, стривожено подивилася на фібровий чемодан. Цікавість її розгорілася до краю.

— Ну, не дивлячись, по руках? Відкривати?

— Не дивлячись?! — промовила Марта Стефанівна.

Вона любила рискувати. Та й як їй не рискувати, як не поставити три тисячі на Любомира Крижа, на любу її серцю людину? От за кого б їй вийти заміж! Дюжин зо три женихів протоптали до її хати стежку — всім відмовила. А Любомира сама закликала, сама в дружини йому набивалась — не бере, гординя. Спробувала хитрувати: не хочеш, мовляв, женитися, то й не ходи, не бентеж душі. Не злякався, перестав ходити. Великих зусиль коштувало повернути його назад! Повернувся, але почав бувати на Залізничній щораз рідше і рідше. Зате яким він був бажаним, дорогим гостем, коли з'являвся!