— Так… — промовив Чорномор. — Ану, хлопчику, Підійди до мене.

Василь впритул наблизився до чорної, пропахлої димом багаття бороди. Прямо, не кліпаючи, дивився він у вічі Баті і з посмішкою чекав, що буде далі.

— Стояти рівно! — скомандував командир. — Не хитатись, як та хворостина в чистому полі. Ось так! — він поцілував обірваного партизанського посла. Хлопчик засоромився до сліз, увесь зашарівся.

— Значить, обіцяєш цілковиту безпеку?

Василь закивав головою.

— А яку даєш гарантію? — Батя примружився. Обвітрене, з пошерхлими губами обличчя Гойди стало серйозним, суворим:

— Хай я не дочекаю перемоги, якщо не виведу вас на простір!

— Ось тепер ніяких сумнівів не маю! — Зубавін засміявся. — Що хочеш у нагороду? Обіцяю виконати будь-яке твоє бажання.

Так зустрілись Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін. Ще цілий рік воювали вони в Карпатах, у Трансільванії і Альпах. Довелося їм побувати і в Берліні.

Після війни їх шляхи розійшлися, але не минула марно дружба із Зубавіним. Партизанська відвага і сміливість, наполегливість і вміння розбиратися в людях, готовність перебороти будь-які труднощі стали в пригоді Василеві Гойді і в мирні дні, в труді. Він значно швидше, ніж інші, протягом трьох років, здобув право на керування паровозом.

… Майор Зубавін підвівся з-за столу і, розвівши руки, пішов назустріч Гойді:

— А, «Дудочник»! (Це була партизанська кличка Гойди). Здоров був, Василю Івановичу! Ти чого ж так довго не показувався? Місяців зо три не бачились. Зазнався, чи що?

— Як не зазнатися, Євгене Миколайовичу, — посміхнувся Гойда. — Механік!.. Третій тиждень самостійно тягаю поїзди в Карпати і закордон.

— Чув, чув… Поздоровляю!.. Сідай і розповідай, як поживаєш.

— Іншим разом, Євгене Миколайовичу, розповім, а зараз…

Розстебнувши шинель, Гойда дістав з-під поли вже зів'ялий, з пришпиленою до нього орденською стрічкою букет бузку, від якого розносився різкий аромат в'янення, потім в його руках з'явився товстий зошит у клейончатій обкладинці.

— Дружок у мене завівся, Євгене Миколайовичу. Хлопець — душа на розпашку. Гвардієць. Орденів — на десятьох. Веселий. Співун. Щедрий. Дівчата на нього задивляються, а я… Підозрілий він тип. Звичайно, може, я помиляюся… Ось подивіться.

Гойда поклав на стіл букет бузку і розгорнув зошит на тій сторінці, де докладно розповідалося, як, коли і за яких обставин він уперше зустрівся з Іваном Бєло-граєм.

Майор Зубавін мовчки, ні разу не глянувши на Гойду, прочитав його нотатки. Василь не зводив очей з обличчя Зубавіна, намагаючись відгадати, помилився він чи ні. Але прочитана вже остання сторінка, а обличчя Зубавіна, як і до цього, непорушно спокійне.

— Ну? — нарешті не витримавши гнітючого мовчання майора, спитав Гойда.

Зубавін не відповів. Висунувши шухляду письмового стола, він дістав лупу, старанно протер її замшею і схилився над букетом. Не знайшовши нічого вартого уваги у гілках бузку, він відсунув їх і почав пильно вивчати орденську стрічку.

— Я так і думав! — вигукнув він і подивився на Гойду добрими і вдячними очима. — Молодець, Васю!

— Що, Євгене Миколайовичу?

— Зараз усе з'ясуємо. Потерпи.

Він дістав із сейфа флакон з якоюсь прозорою рідиною, налив її у склянку і занурив стрічку.

— Пошта! Шифрована! — оголосив він, розглядаючи через лупу цифри, вміло написані на тканині.

Зубавін подзвонив. Увійшов літній чоловік з погонами капітана. Зубавін обережно, пінцетом узяв стрічку, загорнув її в аркуш чистого паперу:

— Негайно розшифруйте!

Капітан стримано кивнув сивіючою головою, мовчки вийшов.

— Отже, твій дружок найбільше цікавиться тунелями і залізничними мостами? — обертаючись до Гойди, спитав Зубавін. — Навіщо це йому потрібно, як ти думаєш?

— Думаю, поки що придивляється — що і як. Вибирає підхожі позиції і помічників. Дзуськи! Жодного не знайде.

— А цей… колійний обхідник, Пєвчук?

— Прорахується і на цьому. Поверне Тарас Кузьмич гроші, ось побачите. Або вам принесе. Головою за нього ручуся.

— Є чим поручитися! — Зубавін розкуйовдив тугі пшеничні кучері механіка. — Спасибі, Василю Івановичу. Розумник! Яким був, таким і лишився!

Якось звичайного робочого дня майор Зубавін під'їхав до Явірського депо в супроводі Грончака. Не привертаючи до себе уваги, вони пройшли в кабінет начальника депо.

З вікна кабінету добре було видно всі канави, на яких ремонтувались паровози. На першій канаві працював слюсар Бєлограй. У синій спецівці, білявий і веселий, безтурботно насвистуючи, він сидів на даху паровозної будки і монтував сяючий міддю сигнал. Зубавін не міг одвести від нього погляду. Здається, все ясно, а він одно дивився і дивився, немов розгадуючи ще якусь таємницю лазутчика. Довго і через складні перешкоди пробивався Зубавін до цього білявого песиголовця.

Після того, як загинув Дзюба і зник шофер Скибан, була втрачена нитка, що прямо вела до головного порушника. Всі розшуки треба було провадити заново, від початку подій.

Зубавін вирішив установити особу кожного, хто прибув у Явір після того дня, коли був порушений кордон. Людей набралось чимало. Зубавіна насамперед зацікавили сім чоловік, — ті, що влаштувалися на роботу в депо і на залізницю: два паровозних слюсарі, кочегар, стрілочник, складач, телеграфіст і офіціант вокзального ресторану. От серед цих людей, під маскою радянського громадянина, можливо, і приховується шеф Карела Грончака. Звичайно, ці припущення можуть бути і помилковими. Зубавін був готовий і до несподіванок. Той факт, що шеф Грончака повинен був діяти на залізниці, ще не означав, що він обов'язково служитиме саме тут. Він міг улаштуватися і в місті, працювати перукарем, рахівником, продавцем.

Ворог був досвідчений і обережний — він не потрапив у пастку, не прийшов у лікарню до свого підручного.

Із семи чоловік, на яких Зубавін поки що зосередив свою увагу, нічим не вирізнявся паровозний слюсар, демобілізований старшина Іван Федорович Бєлограй. З документами його було все гаразд. Переконливими здавались і мотиви, через які він приїхав у Явір. Працював Бєлограй не гірше від будь-якого іншого слюсаря, старанно і вміло.

Було з'ясовано, що Бєлограя рекомендував на роботу в депо воєнком Пирожниченко як свого фронтового друга. Зубавін пішов до воєнкома, щоб перевірити своє позитивне враження про Бєлограя і залишити його в спокої. Але майор Пирожниченко нічого не підтвердив — навпаки, він заронив у душу Зубавіна сумнів. Виявляється, вони зовсім не були фронтовими друзями. Навіть не зустрічались до Явора. Чого ж воєнком рекомендував Бєлограя? Пирожниченко не розгубився: а чого б і не порекомендувати, якщо сподобалась людина! Адже він заслужений фронтовик, по-геройському відзначився в боях за визволення Закарпаття.

Зубавін терпляче продовжував спостерігати за депо і станцією. Він знав, що ворог так чи інакше, рано чи пізно, але повинен спробувати зв'язатись із своїми спільниками, і чекав цієї спроби.

І ось — розумні здогади прикордонника Смолярчука, берлінські листи до Терезії Івана Бєлограя і кілька гілок бузку, до яких пришпилена орденська стрічка з прочитаною шифровкою.

Смолярчук мав рацію. Поклавши поряд листи, прислані Терезії з Берліна, і особисту заяву демобілізованого старшини Івана Бєлограя з проханням, зверненим до начальника депо, про прийняття на роботу, Зубавін одразу помітив істотну різницю в почерках. Своє враження він перевірив спеціальною експертизою і свідченням Терезії Симак.

Викликавши дівчину до себе вдруге на розмову, Зубавін показав їй заяву лже-Бєлограя і спитав:

— Знайомий почерк? Бєлограївський?

Вона похитала головою і заплакала.

Не помилився і Василь Гойда, прийшовши до Зубавіна? Орденська стрічка з шифрованим посланням, опис недільної подорожі по Закарпаттю на «Победе» і гроші, «подаровані» колійному обхідникові Пєвчуку, теж прилучені до справи, як досить істотні докази діяльності і задумів п'ятого порушника.