Мета сьогоднішнього відвідання Пєвчука була дуже скромною: близько познайомитися з колійним обхідником, завоювати його прихильність до себе з допомогою Василя Гойди і виграних по облігації грошей. Оце поки що й усе.

Куплений за гроші, готовий убивати і руйнувати заради грошей, рискуючи життям, заради грошей, Кларк вважав гроші найсильнішою своєю зброєю, універсальним засобом, в. однаковій мірі придатним. для вербування механіка Гойди і колійного обхідника Пєвчука. Кларк був переконаний, що все купується, все продається. Треба лише вміти це зробити.

Кларк підійшов до огорожі, постукав підбором чобота об хвіртку. На кам'яний ґаночок вийшов господар.

— Гей, вуйку, не пошкодуй відро водички для пролетарських туристів!

Господар не поспішав з відповіддю. Кремезний, лобатий, широко розставивши ноги, він стояв під тінистим навісом. Обличчя його було вилицювате, засмагле до чорноти. Шия товста, м'ясиста, кисті рук богатирські. Це й був Пєвчук — колійний обхідник. Він мовчки, приклавши долоню до очей, вдивлявся в людей, що стояли біля хвіртки.

— Здоровенькі були, Тарасе Кузьмичу! — Гойда зняв картуз, вклонився.

— А, це ти, Василю! — сотні найдрібніших зморщок збігали по твердому, наче вирізьбленому з граніту, обличчю Пєвчука: він усміхнувся. — Здоров був, механіку!

Гойда і Пєвчук були знайомі. Щоразу, піднімаючись поїздом у гори, Василь бачив могутню постать обхідника або біля шлагбаума переїзду з жовтим прапорцем у піднятій руці, або з ліхтарем перед входом у великий тунель, або на краю провалля, біля мосту через гірську річку Латорицю.

Залізничники потиснули один одному руки. Гойда кивнув у бік Кларка:

— Це мій друг, демобілізований старшина, власник ось цієї розкішної машини.

Кларк, приклавши руку до козирка, скромно додав:

— І слюсар Явірського депо. Третій розряд. — Він засміявся і енергійно трусонув важку, мозолисту руку Пєвчука.

— Слюсар? — з удаваним розчаруванням промовив Пєвчук. — Тільки й того? А я думав, ви міністри. Не менше.

— Майбутні міністри, папашо. Ми живемо, самі знаєте, в такий час, коли й проста куховарка повинна вміти керувати, державою. — Кларк оглянувся через плече на машину, — То як там з водичкою, Тарасе Кузьмичу? Наша красуня пити захотіла. Позичте відерце.»

— Напоїмо вашу красуню, не. турбуйтесь. Куди. ж це ви прямуєте, майбутні міністри?

— Та так, нікуди. Катаємось. Робимо туристське турне по Закарпаттю. З приводу щасливого виграшу.

— Якого ж це виграшу?

— Ваську, розкажи папаші про користь державних позик, а я поки що своє шоферське діло зроблю.

Кларк випустив з мотора гарячу воду, витягнув з колодязя відро холодної, заправив машину, закрив капот І повернувся на ґаночок під черепичним навісом. В руках у нього була біла булка, кільце ковбаси і пляшка горілки.

— Ну» тепер в курсі нашого щастя, папашо? Ось тобі натуроплата за воду. Випий за здоров'я Івана і Василя і побажай, щоб ще одна облігація виграла.

— Куди вам більше! — щиро позаздрив Пєвчук. — Двадцять п'ять тисяч!.. Та якби на мою долю таке щастя хоч раз в житті припало, я б…

— Цікаво, — підхопив Кларк, — що б ви зробили з таким капіталом?

— О, я б по-хазяйському ним розпорядився!

— Ну-ну, як?

Тарас Кузьмич загнув великий палець:

— Перш за все я замінив би стару корову. — Він загнув другий палець. — Потім одягнув би в усе нове, з ніг до голови, вперше в житті всю свою пєвчеську безштанну команду: Івана та Петра, Марію та Гальку, Явдоху та Степана, Миколу та Віру.

— Що це за пєвчеська команда?

— Сини і дочки, бодай їм. Їх у мене восьмеро. І дев'ятий не за горами.

— Оце-то так! — із захопленням промовив Кларк. — То ви, виходить, не звичайний папаша, а папаша-герой!.. Ну, розповідайте далі, як би ви розпорядились капіталом.

— Купив би придане для дев'ятого.

— Ще? — допитувався Кларк, і лукава посмішка дедалі більше й більше морщила його рум'яні губи.

— Справив би Галині весілля.

— Ще?

— Все! Ні, зажди, не все. Ще одну думку маю… — Тарас Кузьмич поскріб потилицю. — Замовив би я собі фамільний годинник, такий годинник, щоб у мене всі машиністи звіряли час. І такий живучий, щоб він у спадок синам дістався. — Пєвчук перевів подих, зніяковіло посміхнувся. — От тепер і все.

— Та-ак!.. — Кларк подивився на Василя Гойду і раптом, пустотливо підморгнувши йому, гучно вдарив себе по кишені. — Ех, папашо, бути по-твоєму! Хай усе діється, як у тій казці. — Він вийняв пачку новеньких сторублівок і кинув її на кам'яний ґаночок, до ніг колійного обхідника. — Заміни корову. Справляй весілля Галині. Одягни з ніг до голови свою команду. Замов фамільний годинник. Будь здоров, капіталісте! Та не патякай про наш подарунок, а то нам, багатіям на годину, не відбитися від прохачів.

Кларк поплескав по плечу очманілого Пєвчука, схопив за руку Василя Гойду і, тягнучи його за собою, побіг до машини. Через хвилину «Победа» зникла за виступом скелі. Але гучний сигнал її ще довго долинав зверху, де дорога петляла по схилу гір.

Цілий день гасав Кларк по гірському Закарпаттю. Побував на плато Бескид, що обвівається північним вітром. Обідав на перевалі, у Воловці. Пив «квасну воду» із Свалявських мінеральних джерел. Милувався розливом Тиси з висот, які підносяться над містом Хустом. Погуляв по головній вулиці верховинського Рахова. І всюди з ним нерозлучно був Василь Гойда. Пізно ввечері «пролетарські туристи», вкрай змучені, повернулись у Явір. «Победа» зупинилась на Залізничній. Молодий механік вийшов з машини похитуючись.

— Ні, брате, я передумав перекваліфіковуватись, — сказав він, прощаючись з Кларком. — На паровозі куди спокійніше…

Прийшовши додому, Василь Гойда скинув із себе вдавану і справжню втому, сів за стіл, розгорнув товстий зошит і докладно описав свою недільну подорож: де побував із слюсарем Бєлограєм, чим той цікавився, з ким і на яку тему розмовляв.

Рано-вранці, йдучи на роботу в депо, Гойда завернув у міський відділ Міністерства внутрішніх справ і попросив чергового доповісти начальникові.

… Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін здавна, ще за партизанських часів, знали один одного.

Влітку 1944 року німці блокували у важкоприступному. гірському районі партизанський загін, яким командував Зубавін. Район лісистих Карпат Зубавін тоді тільки ще освоював, і йому конче потрібен був добрий Провідник, щоб вирватися із смертельного кільця. І саме того дня дозорні привели в ущелину, де були партійний, білявого підпаска, одягнутого у подертий кожушок і взутого у діряві гірські постоли із сириці. В руках у нього була пастушача дудка — сопілка. Коли в нього стали допитуватись, з якою метою він проникнув у розташування партизанів, він сказав:

— Просто так, щоб ви послухали мою дудку. Все можу: «Камаринську», «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Кто его знает, чего он моргает», «Каховку», «Інтернаціонал».

Партизани із задоволенням вислухали весь репертуар хлопчика і знову почали допитувати. І коли ця розмова набрала характеру, далекого від жартів, пастушок поважним басом спитав:

— Хто у вас тут за старшого?

Партизан у чорній бурці і заячій шапці вийшов наперед:

— Говори.

Хлопчина зміряв його з ніг до голови недовірливим поглядом і похитав головою:

— Ні, я хочу говорити з найстаршим.

Його привели в курінь, зроблений з ялинових гілок. Здоровенний вуйко, дядько, оброслий бородою Чорномора, сидів на пеньку, тримаючи карту на колінах. Біля його ніг лежала вівчарка.

Чорномор розгладив свою пишну бороду, підморгнув автоматникам:

— Що це ви за співака привели, га? Звідки він узявся?.. Ти хто такий? — суворо спитав командир.

— Я від Степана Грозного, — відповів пастух. — А ви Батя, так?

Не чекаючи відповіді, він сів на землю і діловито почав розпорювати шов рядняних штанів.

— Ось! — він протягнув командирові тонкий рулончик паперу.

Батя читав записку довго, уважно, хоча там суть справи, як знав Василь, була викладена коротко і ясно, рукою не менш славнозвісного партизана, ніж сам Батя: «Посилаю провідника. Виведе вас куди завгодно, хоч на вершину Говерли».