Дядько Любомир стояв однією ногою на тротуарі, другою — на ящику чистильника взуття. Чорноголовий, брудний і босий хлопчик з Циганської слобідки клаптем старої суконки наводив глянець на старі черевики Крижа.

Швидко розплатившись з циганчам, Криж узяв свого підопічного під руку:

— Здрастуй, Андрійку! Ну, як пройшла твоя перша поїздка? — спитав він, ведучи Андрія в затінок бульварних каштанів.

— Погано, дядьку Любомире.

— Чого?

— Не для мене така робота. Не сподобався паровоз. Хочу перекантуватися на іншу професію.

Криж так міцно стиснув руку Андрія, що той скривився від болю і здивовано глянув на свого благодійника.

— Кинь і думати про це! Твоє місце на паровозі. Чуєш? Сідай!

Вони влаштувалися на відокремленій, схованій молодою зеленню лаві.

— Виконав доручення?

— Яке? — в голосі і в очах Андрія було боязке здивування і розгубленість, викликані такою різкою переміною дядька Любомира. Завжди був таким добрим, тихим, догідливим, а тепер чужий і злий. Що з ним трапилося?

— Ти вже забув, яке я давав тобі доручення? Тунелі!

— А!.. Все зробив. Ось. — Андрій вийняв з кишені записну книжечку і передав її Крижу.

Злі зморшки на виголеному, сухому і суворому обличчі Крижа розгладилися, на губах з'явилася посмішка:

— Навіть записав. Добре! Молодець! Дякую! Сподіваюсь, записував уміло і ніхто не бачив… — він підняв окуляри на лоб, насмішкувато примружився: — Пам'ятаєш, Андрійку, яку ти мені дав розписку, коли брав гроші?

— Пам'ятаю. А чого ви зараз питаєте про це?

— Ось чого. — Криж поляскав долонею по записній книжці. — Пам'ятаєш, ти написав: «Гроші одержав за зроблену послугу». Оце вона і є, та сама послуга. — Криж поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака. — Ще раз дякую! Тепер ми поки що квити. І надалі будемо так само розраховуватись. Пам'ятай, жодна твоя послуга не залишиться не оплаченою.

Андрій заціпеніло дивився на дядька Любомира. Він уже догадався, з якою людиною звела його доля, але боявся повірити собі, ще надіявся, що помиляється. Він сказав, запобігливо посміхаючись:

— Дядьку Любомире, ви дуже переплатили. Моя послуга не варта таких грошей. Всякий паровозник виконав би ваше доручення карбованців за тридцять, а ви мені вже тисячі відвалили.

— Шкурка варта вичинки. Я тобі тисячі відвалив, а мені відвалять втричі більше.

— Хто? — майже пошепки спитав Андрій і відчув, як холонуть руки, а язик стає важким і пухлим.

— Хто, питаєш? Мої старі друзі. Тепер вони і твої друзі. Через тиждень чи трохи пізніше твоя записна книжка лежатиме у вогнетривкій шафі наших друзів поруч з твоєю розпискою. — Криж насунув на очі окуляри і через їх опуклі скельця холодно і владно подивився на Андрія. — Якщо надумаєш комизитись, переживати зайве, то я… — Криж показав із внутрішньої кишені краєчок записної книжки. — Словом, сподіваюсь, що ти не дурень… Відтепер робитимеш не те, що тобі хочеться, а те, що я вимагатиму. По-перше, я вимагаю, щоб ти перестав відвідувати ресторани, бари, кафе, перестав пиячити і. марно тринькати гроші. Ти не повинен привертати до себе уваги людей: в Яворі не люблять гуляк. Ти будеш тихим, скромним і працьовитим робітником. Так, обов'язково працьовитим. По-друге, ти зараз же поїдеш на Кіровську, до будинку № 24, зустрінешся з Вероною Бук і скажеш їй, що ти обдурив її, назвавшись Олексою Сокачем. Не хвилюйся, вона простить тобі. Покохала, тому і простить. По-третє, ти підеш до Олекси Сокача і запросиш його до себе додому, відсвяткуєш з ним свою першу поїздку. Мати вже приготувалася до зустрічі. Ти цілий вечір не будеш відходити від Олекси. Напувай вином, горілкою і кажи одне: «Ах, як мені сподобалося працювати на комсомольському паровозі! Ах, яким я став тепер крилатим, коли злетів на Верховину!..» По-четверте, ти напишеш приблизно таку заяву в школу машиністів: «Шановний товаришу начальник! Я вирішив не повертатися до вас. Потрапивши на паровоз, я зрозумів, що з мене вийде паперовий машиніст, якщо я рік не попрацюю кочегаром і рік не походжу в шкурі помічника механіка. Життя, мовляв, практика, труд — найкраща школа… Пробачте, мовляв, спасибі за гостинність, не згадуйте лихом…» По-п'яте, ти рішуче зміниш свій примітний вигляд на звичайний. Рядова зачіска. Ширпотребівського покрою піджак. Проста сорочка. Сірий галстук. Парусинові туфлі. Найдешевші сигарети. Привітна, добра посмішка. Посміхайся всім: і тим, хто тобі подобається, і тим, кого ненавидиш. Посміхайся тому, хто тобі корисний сьогодні, і тому, хто тобі знадобиться завтра або навіть тільки через рік. От поки що і все. На сьогодні досить. — Криж заклопотано подивився на годинник. — Перерва закінчилась. Іду торгувати книжками. До побачення, Андрійку!

Він поплескав Лисака по зблідлій, безкровній щоці і пішов по бульвару — в чорному приношеному костюмі, в старомодному капелюсі, високий, з худою жилавою шиєю, трохи накульгуючи на праву ногу.

Так Андрій Лисак, двадцятирічний юнак, перед яким колись було відкрито стільки доріг, що вели до вершин життя, закінчив свій кандидатський стаж і перейшов у ранг агента ворожої розвідки. Резидент дав йому кличку «Красень». Андрій поки що не знав про це. Незабаром дізнається. Багато ще доведеться йому відкрити гірких і страшних істин.

Захопивши донесення лейтенанта Гойди і фотокопію записної книжки Андрія Лисака, майор Зубавін вийшов з свого кабінету і попрямував у кінець коридора райвідділу МДБ, в кімнату, відведену Шатрову на час його перебування в Яворі. Переступивши поріг, Зубавін зупинився біля дверей, вражений і трохи розгублений. Він чекав побачити одягнутого в мундир сивоголового полковника Шатрова, а за столом сидів моложавий чорноволосий чоловік у сірому фланельовому костюмі, а світлій сорочці, з зав'язаним синім, з білими горошками, галстуком.

— Що, не впізнали, Євгене Миколайовичу? — виходячи з-за столу, спитав чоловік у сірому костюмі. Хода і голос в нього були дуже знайомі, шатровські.

— Не відразу впізнав, товаришу полковник, — щиро відповів Зубавін. — Вперше бачу вас у цивільному. І потім, ви так змінили зачіску, так умієте володіти м'язами обличчя і виразом очей, що не дивно і не впізнати.

— Так, — з простодушною гордістю сказав Шатров, — колись я досконало володів мистецтвом перевтілення. Колись! У далекій молодості. Довелось навіть у мундирі білогвардійця в штабі Денікіна красуватися. — Шатров поправив галстук, по-молодечому випнув груди. — Ось, вирішив сьогодні згадати молодість.

— Зрозумів! Хочете піти в гості до муляра Локотаря?

— Угадали! Чи є які-небудь новини, Євгене Миколайовичу?

— Є.

Зубавін поклав перед полковником донесення Гойди і фотокопію. Шатров мовчки проглянув і те і друге. Потім він, також мовчки, висунув шухляду письмового стола, вийняв аркуш цупкого паперу і, не дивлячись на майора, наче забув про нього, почав швидко олівцем малювати якісь загадкові фігурки. Закінчивши, він простягнув малюнок Зубавіну.

— Подивіться, Євгене Миколайовичу, яка карусель вийшла. — Шатров усміхнувся своєю неповторною шатровською усмішкою. — Мені ці каракулі, признаюсь по совісті, непогано допомагають міркувати.

Зубавін схилився над столом, розглядаючи малюнок, зроблений впевненою рукою. Згодом ці шатровські «каракулі», які, між іншим, збереглися у справі 183/13, неодноразово доповнювались і уточнювались. В першому варіанті вони виглядали так:

Американський бик, увінчаний рогами у вигляді двох знаків запитання, звичайно, «Бізон». Іноземець у крислатому капелюсі і макінтоші, що виходить з віденського експреса, — транзитний турист, він же зв'язківець розвід-центра «Південь», легально зареєстрований у контрольно-пропускному прикордонному пункті як Френк Білд. У центрі малюнка на купці книжок розташувався чорний крук з головою Любомира Крижа, Від нього протягнувся пучок ниток: до гральної карти, на якій зображена циганка; до голки з ниткою в руках Марти Степанівни; до хлопця-чепуруна, який сидить верхи на паровозі; до жебрака Батури; до шоферської кабіни вантажної машини; до «Москвича», що таранить велосипедиста; до планера, який палає в яру у лісі; до величезного пацюка, що боязко визирає з своєї нори, над якою прикріплена табличка з написом: «Гвардійська, 9».