Вони мовчки, уважно, сторінка за сторінкою проглянули її. Із записів Лисака можна було мати повну уяву про профіль найважливішої карпатської магістралі від Явора до Дубні, про розміри всіх нових мостів. Особливо докладно були описані тунелі.
— Для чого він це зробив? — запитав Олекса, стурбовано дивлячись на друга.
Гойда розстібнув формену шинель, дістав з кишені портативний фотоапарат, заряджений зверхчутливою плівкою, сфотографував кілька сторінок записної книжки практиканта і повернув її Олексі.
— Поклади на місце. Тільки обережно.
— Але… — заїкнувся Сокач.
— Віднеси. Так треба.
Андрій Лисак за вечерею випив чималу порцію вина і, сп'янівши, міцно заснув. Він і тепер, як і півгодини тому, не бачив і не чув появи Олекси біля узголів'я свого ліжка.
— Все гаразд? — запитав Гойда, коли Сокач повернувся на кухню.
— Спить як вбитий. — Олекса знову сів поруч з Гойдою. — Слухай, Василю, хто ж він такий?
— Не знаю. Поки що нічого не знаю. Дуже прошу тебе, брате, не допитуйся. А то, знаєш, я ненароком, по дружбі, можу дещо розбазікати. — Гойда посміхнувся, підморгнув Сокачеві.
— Ти розбазікаєш, чекай з моря погоди! — Олекса подивився на годинник. — Час в путь-дорогу. Піду будити бригаду. Бувай здоровий, Василю! Ти поїдеш нашим поїздом, чи…
— Ні, я повернусь пасажирським. Мені терміново потрібно бути в Яворі.
Ледь розвиднялося, коли бригада Сокача і практикант Лисак зійшли на «Галочку». Микола Довбня одразу ж розчинив дверцята топки — чи білий вогонь? Іванчук поліз на тендер, почав підкидати вугілля ближче до лотка, Олекса заклопотано подивився на манометр. Лише Андрій Лисак не знайшов для себе роботи. Вилізши на паровоз, він зручно притулився спиною до теплого кожуха топки і стоячи задрімав.
Вгору, до перевалу, «Галочка» повільно, з великим напруженням тягнула поїзд. На перевалі, в першому тунелі, Олекса закрив регулятор.
Чотирьохосьові пульмани, туго стиснуті в єдине ціле, у важковаговий поїзд, набирали швидкість. За вікном, у ранковому тумані, миготіли телеграфні стовпи, прямовисні стіни міжтунельних виїмок, гіллясті ялини, закутані в пухкий сніг.
Ось і перший міст на чотирьох високих биках. Проскочили другий тунель, третій… Андрій Лисак розплющив очі, подивився у вікно. Поїзд на крутому повороті вигнувся в таку дугу, що показалася хвостова гальмова площадка з кондуктором на ній, одягненим у кожух. Тепер добре стало видно оповиті димом колеса пульманів, що бризкали великими іскрами, як наждачні точила.
«Галочка» гулко перераховувала прольоти мостів, грізно скреготіла на поворотах. Весь цей гул і скрегіт із страшною силою віддавалися в серці Андрія Лисака. Ні, професія гірського машиніста надто небезпечна, не до душі вона Андрієві. Треба тікати, поки не пізно.
Сповнюючи навколишні гори попереджувальними гудками, «Галочка» з гуркотом проносилася по міжгір'ях, по скелястому карнизу, вздовж Кам'яниці, по мостах. Микола Довбня майже не підкидав вугілля в топку. Зрідка підкачував воду в котел Іванчук. Бригада відпочивала, поки поїзд, рухаючись по похилій, не потребував паровозної тяги.
Відпочивав і Андрій Лисак, вмостившись на інструментальному ящикові, в затишному куточку, між теплим кожухом топки і стіною паровозної будки. Очі його були заплющені, він щасливо усміхався. Андрій уже забув про те, що він на паровозі. Він був у Мукачеві, на Кіровській вулиці, в будинку № 24, біля Верони. Він ясно уявив собі, як у призначену годину ця гарна дівчина з'явиться перед ним — у легкому платті, світловолоса, засмагла від сонця і вітру, зніяковіла і щаслива. Він візьме її за руку, і вони підуть по вулиці до центра міста, на проспект Сталіна, а потім — у парк, на стадіон. Гулятимуть там весь вечір, до пізньої ночі.
Думки про Верону, розмірений, спокійний перестук коліс заколихали Андрія. Він так міцно заснув, що кочегар Іванчук ледве розбудив його:
— Гей, практиканте, вставай, приїхали! Андрій розплющив очі, схопився. Поїзд стояв на рівнині, на сортувальній станції. Вдалині, поверх червоних дахів вагонів, виднілися добре знайомі білосніжні стіни поверхів явірського вокзалу. Олекса Сокач і його помічник Микола Довбня оглядали паровоз.
Водою з інвентарного чайника Андрій сполоснув обличчя, витерся носовою хусточкою, старанно зачесався, акуратно, щоб не зіпсувати зачіски, надів формений кашкет і, розгладивши долонею зморшки комбінезона, спустився на землю.
Олекса і Микола мовчки, з цікавістю дивилися на практиканта, чекали, що він скаже, що зробить.
Андрій подав машиністові руку і, зобразивши на обличчі дружню, як йому здавалося, посмішку, сказав:
— До побачення! Дякую за науку.
Лисак рушив у місто через вокзал. Купивши в ресторані сигарет і випивши пляшку свіжого московського пива та сто грамів горілки, він разом з потоком людей, що прибули з дачним ужгородським поїздом, вийшов на привокзальну площу, пройшов її і, не кваплячись, прохолоджуючись в густому затінку дерев бульвару, побрів додому, міркуючи, який костюм і яку сорочку надіне, як проведе день до вечора. Незважаючи на сумні наслідки поїздки, Андрій не журився.
По бульварній бруківці, вимитій недавнім дощем, прошумів ужгородський автобус, повний пасажирів. Ним керував молодий шофер з тією, здавалось, недбалістю, яка властива лише досвідченому і певному в собі водієві: лікоть лівої руки вистромлений у вікно, в куточку рота — запалена цигарка, очі більше дивляться на перехожих, ніж на дорогу.
«Буду шофером», вирішив Андрій, проводжаючи поглядом автобус.
— Олексо!.. — крикнула якась гарна дівчина, висунувшись з вікна автобуса і махаючи хусточкою. На ній було біле плаття в чорний горошок. Густе пишне волосся, трохи розкуйовджене вітром, палало на сонці. В посмішці блищали зуби.
Андрій не відразу впізнав у красуні Верону. Не відразу усвідомив, що вона гукнула йому, що йому махала хусткою, йому посміхалась. Тільки через хвилину до його свідомості дійшло, що йому належало робити. Розмахуючи кашкетом, він кинувся за автобусом, закричав:
— Вероно!.. Вероно!..
Пробігши метрів сто, Андрій зупинився. Що він робить? Чим усе це може закінчитись?
Автобус повернув праворуч і, більше ніж наполовину схований, зупинився на розі проспекту. Верона, звичайно, зараз вистрибне з машини і побіжить назустріч… Олексі Сокачеві.
Що ж робити? Андрій озирнувся на всі боки, обираючи найкоротший і найзручніший шлях для втечі. Пробігши впоперек бульвару, захекавшись, важко дихаючи, боячись озирнутися, він увірвався в перукарню.
— Поголити! — пробурмотів він, гепнувшись у крісло.
Поки майстер шкріб йому шкіру, Андрій, втягнувши голову в плечі, крадькома поглядав у дзеркало, яке відбивало кусок вулиці і бульвару.
Дівчина у білому в чорний горошок платті, з світлим волоссям стояла під квітучими каштанами і здивовано озиралася на всі боки.
Андрій раптом подумав: «А що, коли я вийду з своєї схованки, візьму Верону за руку і, дивлячись їй у вічі, скажу: «Я не Олекса Сокач. Я — Андрій Лисак…» Як вона сприйме мої слова? А що, коли посміхнеться, опустить голову і зніяковіло прошепоче: «Мені все одно, хто ти, якщо я кохаю тебе».
Андрій засовався в кріслі, спробував підвестись. Але ця спроба була такою слабкою, що майстер лише спитав:
— Непокоїть?
— Ні, ні, — швидко промовив Андрій, і думки його стали знову похмурими.
«Який ти дурень! Навіщо… Ну навіщо, скажи, назвався Олексою? Адже ти їй сподобався, ти, а не Олекса Сокач, не його ім'я. Тепер же, дізнавшись, що ти самозванець, Верона злякається, втече або покличе міліцію».
Кленучи себе, Андрій продовжував стежити за Вероною. Дівчина й досі стояла під каштанами, не хотіла повірити, що помилилася, і досі чекала…
— Прошу! — промовив перукар.
Андрій ледве відірвався від крісла. Розраховуючись, довго шукав по кишенях дрібні гроші. Виходячи з перукарні, старанно надівав перед дзеркалом кашкет. Нарешті, взявшись за ручку дверей, осмілився глянути на бульвар. Верони вже не було під каштанами. Андрій полегшено зітхнув, вийшов на вулицю і тут зустрівся із своїм благодійником.