Хтозна, як усе склалося б надалі, коби не Червона Армія, що загрожувала Кам’янцю-Подільському, де сидів Петлюра — наполошений, безпорадний. Наддніпрянська Армія, як доповідали Петрушевичу, складається з дванадцяти не конче сильних дивізій в загальній силі двадцять п’ять тисяч людей. В часі переходу Галицькою Армією Збруча в руках Директорії був терен, обмежений самим Збручем і Дністром, а з півночі та сходу фронтовою лінією Городок — Ярмолинці — Нова Ушиця — Копайгород — Вапнярка — Ямпіль. Становище Наддніпрянської Армії до того погіршилося, що більшовики сягнули Смотрича, і героїзм Петлюри, його войовничість почали в’янути, як скошене зело…

Стоячи зараз на веранді, Петрушевич мимоволі згадав далекий Відень. Стандартно-елегантний, а також нудний, як бувають нудними міста, які одвідуєш десятки разів і в яких нудишся, наче в клітці. Інша річ — Кам’янець-Подільський. Свіжий і якийсь для Петрушевича загадковий, романтичний навіть. Перлина Поділля. Місто на кам’яному острові… Недарма ж воно так приваблювало чужинців, що товклися по нім упродовж кількох століть. Передусім литовський князь Ольгард, відтак ляхи. Турки… Під їх владою місто перебувало майже три десятки років. Вісімсот хлопчиків забрали вони звідси в яничари. Та найбільше мордувало Петрушевича те, що, як йому стало відомо, Кам’янець-Подільський був одним з пересильних пунктів більшовицької «Искры». Звідки гарантія, що її ідеї не вкорінилися тут, на берегах сивого Смотрича? Мабуть-таки, вкоренилися, бо ж іще в сімнадцятому році тут було проголошено Радянську владу, саме тут учився теперішній член Всеукраїнського ревкому більшовик Дмитро Затонський.

«А може, дарма я вибрав Кам’янець-Подільський? — замислився Петрушевич. — Але ж Петлюра радив…» Петрушевич аж ледь зубами не заскреготав: нечуване дикунство, коли в спільники береш того, кому не довіряєш…

А на веранді тим часом появився генерал Тарнавський зі свитою: його ад’ютант сотник Дмитро Паліїв, шеф штабу Начальної команди полковник Альфред Шаманек, перекладач сотник Антон Вайда. Петрушевич мовчки, заглядаючи в очі, потис кожному руку.

— Прошу сідати, панове, — він машинально глипнув на годинника. — Ви дещо випередили визначений час… Петлюри ще нема.

— Я знав, що його ще не буде, — підкреслено промовив Тарнавський. — І якраз вибрав саме такий час, аби його дійсно не було.

— Чому? У вас якісь секрети?

— Де двоє — секретів нема…

— Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.

— Мені донесли, що вас можуть арештувати, — Тарнавський все ще стояв. — Отже, я страхую вас, пане диктаторе.

— Мене? Страхуєте?

— Мій обов'язок…

— Можуть арештувати… За що?

— Вам ліпше знати…

Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека — треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі — не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з'ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспокоївся.

— Але хто вам сказав, що мене хочуть арештувати? — насторожився, однак, Петрушевич, хапаючись правицею за полу ретельно випрасуваного піджака. — Звідки такі дані?

— В армії є розвідники… — Тарнавський відказав м’яко, але з глибоким підтекстом, а ще з більшим натяком.

— Вигадуєте! — розлютився несподівано диктатор. — Ви всі вже не знаєте, що вигадувати! Арештувати! За що? За те, що я піклуюся про долю Галицької Армії, про долю всієї Галичини? За те? Чи то сон старої кобили? Чи вісті з Дунаївців?

— При чім тут Дунаївці?

— Мені сказали, що ви їздите туди ночувати!

— Признаюсь, був такий гріх…

— І все кидаєте? Армію? Штаб?

— Я хотів годинку поспати в тиші… І тільки!

— Арештувати… — буркнув Петрушевич. — Не каламутьте води!

— Мій обов’язок — попередити вас!

— Попередити… Мене не треба попереджати!

Для Вайди все було новим, а отже, цікавим — він уперше стояв так близько коло Петрушевича. Його вразили елегантність диктатора, енергія, правда, не менш вразив вибух гніву супроти Тарнавського. Адже той має рацію: стрілецтво нині — брага-сирівець. Збурене, люте, розбурхане. Від нього всього можна чекати, як і від наддніпрянців, котрі не конче шанобливо сприйняли диктатора. Вони воліють мати одну владу, їм примарюється, ніби галичани зазіхають на їхню свободу, козачу вольність… Об'їдять та роздягнуть… Зрештою, вирішив Вайда, я можу помилятися. Але твердо переконаний: не буде в нас затишку, спокою за Збручем. І певен, ніхто не знає, що його чекає, чим усе закінчиться. Часом аж моторошно робиться.

— Ну добре, я зважу, пане генерале, на ваше застереження, — Петрушевич посмирнів, навіть зніяковів, позизувавши оком на притишених старшин, котрі покам’яніли на стільцях. — Нам зараз про інше слід помислити. На нас ціла гора звалилася, отже…

Не встиг він докінчити, як двері відчинилися і ввійшов Петлюра — застібнутий по горло френч, упевнений крок, вивірені рухи.

— Слава Україні!

— Героям слава… — промимрив Петрушевич.

Слідом за Головним отаманом з'явилася колоритна фігура його ад’ютанта сотника Крушинського — буйне волосся, пишні вуса, а зростом на голову вище од свого патрона. Останнім зайшов отаман Юрко Тютюнник, якого Петлюра ставив високо і який возив з собою портрет Наполеона…

Перекладати і називати імена тих, хто перед Шаманеком, не було потреби — полковник усіх знав, і Вайда не зводив очей з прибульців. Надто — з Петлюри. Досі він бачив його хіба що на портретах, у натурі — все інакше… Нижчий від Петрушевича… І посмішка його квола… І лице зморене та бліде… А казав же Грицан, що про нього рекли «наш Гарібальді», коли, скинувши гетьмана Скоропадського, в’їхав у Київ. Який же з нього Гарібальді?.. Певне, на портретах усі вожді гарні… А чи спотворені? В усякому разі, на Вайду Петлюра особливого враження не справив. А його самовпевненість аж дратувала. Вайда цінив упевнених, а не самовпевнених, як і простих, а не простаків…

— Перейдемо, панове, до кімнати, — сказав Петрушевич після того, як усі поручкалися, а незнайомі — познайомились.

Так, Вайді було інтересно, проте не роззявляв рота, як дітвак. Йому вже тридцять п’ять. І пожив, і повоював. Самого Франца-Йосифа у Відні видів, у товаристві Івана Франка мав щастя бути. Івана Франка! Вожді приходять і відходять, а Франко зостанеться навіки в людських душах, як і його книжки. Власне, своїми писаннями й житиме.

Антоне! І він зрозумів сам себе: треба було сісти поруч з Шаманеком і перекладати йому слово в слово, про що говоритиметься за круглим столом. І навпаки. Шаманек усміхнувся йому:

— Зараз почнеться справжня робота…

— Хоч би не посварилися…

— Не допустимо.

Петлюра сів і затарабанив по столу блідими пальцями з мало не сизими нігтями, а далі звично схрестив на грудях руки і, граючи голосом і мило всміхаючись, патетично заговорив:

— Я певен, я глибоко переконаний, що ми дійдемо спільної думки. Кожен за цим столом розуміє, що хвиля критична і відповідальність наша перед нацією виняткова. Я майже не сплю… Час не буде нас чекати. Історія також не може чекати. А доля історії зараз у наших руках.

— Що ви пропонуєте? — дипломатично спитав Петрушевич, готуючись в разі потреби до відсічі.

— Я, здається, висловлювався не раз, — Петлюра знизив, приглушив тон, — треба остаточно вирішити справу щодо спільних наших дій, — тепер голос звучав невдоволено, похмуро. — Нам негайно треба брати Київ! Негайно! Зволікати не можна. Ми самі собі шкодимо. А на нас звернуті погляди всього світу! Я хочу почути ваше остаточне слово, пане Петрушевич.

Остаточне слово… Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Петрушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті… Бач, арештувати надумали… Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.