Так, без Вітовського — він птах без крил. Але що ж далі? Республіка на порозі краху. Нема справді такої партії — найсильнішої, найчисленнішої,— котра б мала верх над усіма іншими. Багато партій пустих. Кожна хоче ощасливити Україну, кожна хоче мати монополію на патріотизм та будівництво держави. І одна одну саботує. І в кожної своя орієнтація — на Австрію, Німеччину, Антанту, більшовиків… А неточна політика — відсутність політики взагалі. Ото тільки й слави, що кожен хоче творити історію, вірніше — увійти в неї. А на фронті тим часом дезертирство, брак одежі і харчів, зброї та амуніції. Що далі?
Зате довкруж відродження… Парує спустошена земля під весняним небом. Полохливий вітерець пробуджує зі сну дерева, трави, людей, і люди п’яніють від дотику свіжих струменів, розуміють радість буття.
— Привіт! — Анатоля — наче ломакою по голові.
— Привіт… — протягнув він, побачивши перед собою Грицана, мовби якусь мару, аж стріпнув головою та сказав рівніше: — Привіт.
— Йдеш і світу не бачиш.
— Таки не бачу.
— Де ти пропав?
— Там, де й ти!
— Я! — всміхнувся Ярослав. — Я, може, знайшовся!
— Себто!
— їду, друже, в Париж.
— Навіть! — поглумився Поточняк.
— Цілком серйозно, — Ярослав злизав з уст посмішку. — їду на Мирну конференцію. Не сам, звичайно. З Вітовським.
— Отепер заздрю.
— Дуже він схуд, — прицмокнув Ярослав. — Прямо біда. Кілька днів гостював у дружини та донечки, дружина вагітна, — переживає, бідака. Ну, а глава нашої маленької місії доктор Михайло Лозинський.
— Ясно…
Ім’я сорокарічного доктора Михайла Лозинського широко відоме й знане в Галичині — популярний громадський діяч, пристрасний публіцист, давній співробітник «Діла», чоловік мудрий і принциповий, доволі їдкий.
— Що ж, хай вам щастить.
— Коби ж то!
— А раптом. Може, заговорить в Антанти совість.
— Зобачимо. Їдемо з надією.
— Тільки сифілісу не привезіть…
— За цим добром у Париж не треба їхати.
— Що ж, хай вам щастить, — повторив Анатоль. І хоча перед ним стояв його добрий приятель, з яким доволі міцно подружився, а розмовляти не хотілось — йому взагалі зараз нічого не хотілось! Чорна досада замулила душу. І злоба. Дивна злоба на все довкруж. Він, як і Грицан, зненавидів людей. Шукав причину — знаходив десяток, але всі вони були якісь далекі, туманні, побічні. І він нарешті збагнув, що його спутала така депресія, від якої один крок до самогубства. Та все ж розум брав верх, і Анатоль знав: не пустить кулі в лоб.
— То що, прощаємось? — Грицан одкашлявся.
— Як хочеш, — знизав плечима.
— У мене теж так було — пройде…
— Нині ж іду на фронт, — понуро сказав Поточняк. — Я повинен щось робити… Пробач, але відверто, як другу, зізнаюсь: рішення визріло оце зараз. При тобі. Я хочу стріляти… Вбивати! Бити їх! Бити, як мух, або самому здохнути!
— Самому не треба, — м’яко сказав Ярослав. — Ану привеземо з Парижа добрі вісті. Тобі буде шкода, що не побачиш…
— На тому світі нічого не шкода.
— Відчай — не ознака мужності.
— Я втомився.
— Ми всі втомилися.
— Так, їду на фронт. Хочу вбивати!
— Не знаю, що тобі сказати…
— Не треба нічого! Не поможе. Ти мене знаєш. Я людина вперта. Хто б що не радив, а я все одно по-своєму зроблю.
— Все ж, гадаю, ще зустрінемось?
— Це ж — як роман… — Поточняк нараз зареготав. — Не можна героя вбивати на початку, бо тоді не буде роману…
— Вибач, друже, з тобою добре, але…
— …без тебе ще краще?
— Мушу їхати. Нині ж рушаємо.
— Ще раз зичу удачі! — Поточняк стрімко простягнув Ярославові руку, потиснув з усіх своїх кволих сил. — До зустрічі!
— До зустрічі!
— Привези з Парижа бублика…
— Навіть голу кралю привезу…
— Тільки не сифілісну…
Каламбур цей якось благотворно подіяв на Поточняка: пригнічення, скорботи наче й не було — було якесь очищення, озоріння. Думка запрацювала виразно, твердо. Так, на фронт! Під Львів! Він буде битися за столицю республіки — він визволить з ярма свою голубу лілею. Ноги самі несли до Петрушевича. Поточняк міг злитися на нього, навіть зневажати, але почуття обов’язку, порядність, дисципліна ніколи не зраджували його. Ану його шукатимуть! Ще пустять чутку, що здезертирував… Недругам тільки дай привід. А він знав, що має ворогів. Власне, хто не мав ворогів, той, вважай, не жив… Так, неодмінно треба поставити Петрушевича до відома.
— Президент у себе? — ввічливо привітавшись, спитав у Оксани, що сиділа в передпокої за друкарською машинкою.
— Там Петлюра.
О Боже! І Поточняк скривився, наче в нього розболівся зуб. Петлюри бракувало… Хай Господь простить, але я не винен. Зовсім не винен, що так його ненавиджу. Ніякий він не вождь! Хай хто що хоче каже, а я маю свою думку. Це хворобливий, впертий ідіот, який прагне тільки слави. Що то за Головний отаман без війська? Що то за військо, яке так легко віддало більшовикам Київ?
У Поточняка була якась патологічна відраза до Петлюри. Вдає простого та скромного, жертвенного й непохитного, а насправді — ні пес, ні баран. У політиці — сиві коні, червоні шаровари, велике інтерв’ю з чужими репортерами, могучі антантські місії в театральних костюмах; представництва в Індії чи Сан-Домінго — на іноземні справи, а вдома — гризня партій, темне, розбурхане кличами простолюддя, фальшиві кредитки, отаманологія і фунт чорного хліба серед пшеничних ланів… І повна апатія населення, анархія та провізорія. А чого вартують його приторно солодкі слова: «Українські мечі перекуємо на рала тільки тоді, коли гасло — незалежна держава українська — стане дійсністю». Яка висока патетика, — поглумився Поточняк, — а в реальності висить над головою Петрушевича та й вимолює помочі, бо не знає, де його армія, а де уряд — у Проскурові чи Кам’янці-Подільському.
— Як гадаєте, заходити мені? — він питав Оксану як добре знайому, як необвінчану дружину свого друга.
— А чи зручно?
— Чи зручно! — йому самому стало дивно, що вагався, спасував, адже Петлюра ніякий для нього не авторитет. — Ет, що буде, те й буде…
І штовхнув перед собою двері. В кімнаті накурено, тьмяно, як у кузні. Це — Петлюра. Тьмить він безбожно — здається, цигарки з рота не випускає. Та зараз не курить. Звично схрестивши на грудях руки, сидить сумирно. Лице бліде, зморене. Лагідно-журливі блакитні очі замислено потуплені в підлогу. Військовий френч затягнутий під горло. На лівому рукаві золотими нитками вишито великий тризуб, маленькі тризубці й на ковнірі френча. Чоботи з високими халявами. Нога — на ногу. Вождь думу думає,— мигнула думка в Поточняка, — глибоку думу… Що ж, йому вже сорок, він такий, що можна… возомніть. Зрештою, він здобув собі славу, принаймні торік. Коли прийшов до влади гетьман Скоропадський — серед перших арештований, перебуваючи на могилі Шевченка в Каневі. Правда, швидко випущено, — Скоропадський признався йому як давньому знайомому, що заарештовано його було про всяк випадок. Сидів, однак, допоки в Українському національному союзі, репрезентованому Винниченком та Шаповалом, допоки не визріла думка підняти проти гетьмана повстання. Перший день після тюрми присвятив земству, другий — входив у курс загальнокультурних і літературних справ, що його проводило близьке йому товариство «Час», третій віддав Українському національному союзу. А вже на четвертий він — член Директорії, Головний отаман усього, ще не існуючого, українського війська, — ввечері в старій, обдертій — і єдиній — солдатській шинельчині, з коробкою цигарок у кишені, закутаний благеньким башликом, їде товарним поїздом до Білої Церкви, де стоїть двотисячний легіон Січових стрільців полковника Коновальця, а тим часом уночі по Києву розклеєно Маніфест Директорії, в якому вона кличе український народ до боротьби проти Скоропадського. І заговорили гармати, — місяць тривало повстання. А двадцять першого грудня Петлюра разом з Директорією в'їхав до Києва. На площу Софії. Як колись гетьман Богдан Хмельницький. Тепер же гетьман з булавою в руці застиг у бронзі посеред площі, а Петлюра в’їхав… «Наш Гарібальді…»
