В одному з обідраних сіл, за Дністром, раптом заглух мотор. Мусили зупинитися. Поки Місьо щось там лагодив, з усюд, мов горобці на поживу, позліталися діти — жовті, як віск, у вбогій одежі, з онуччям обмотаними ногами — вони тягнули до всіх худі долоньки й благали-лепетали:
— Дайте щось…
Витрушували все, що було. Лише Місьо незворушно порпався в моторі, ні на кого не звертаючи уваги.
— У тебе є в запасі що-небудь? — ласкаво торкнувся до його плеча Поточняк, як колись любив це робити Вітовський. — Поможи дітям. Бачиш, які…
— Ні, нічого нема, — не витягаючи з капота голови, понуро відбубонів Устимчик.
— А як знайду?
— То шукайте… — Місьо загиготав, але тут раптом з’явилася сива жінка з дитиною.
— Я три тижні хліба не виділа…
— Ми все роздали дітям… — вибачливо промовив Ярослав, позираючи на Устимчика, котрий вже чипів за кермом.
— То візьміть мою дитину, хай не бачу її муки, — простогнала крізь сльози сива жінка.
— Ну, зараз, — обізвався Місьо.
Він незграбно вибрався з машини, порився у багажнику, витягнув звідтам буханець хліба і скибку старого сала. Сива жінка жадібно вхопила. І крізь сльози:
— Коли зміна буде?
— Яка зміна? — не зрозумів Поточняк.
— Коли прийдуть більшовики чи румуни, бо вже за тої України всім смертю лягти…
— Буде зміна, буде… — проронив Поточняк крізь зуби, — чекайте зміни. — І кинув Устимчику, аби їхав.
До самого Ходорова всі наче язика проковтнули. Місьо підігнав машину до штабу Галицької Армії. Ручкаючись з Курмановичем, Грицан стурбовано спитав:
— Приїхали?
— Ждемо, — кивнув той, дивлячись спідлоба.
— їдемо на вокзал, — порадив Омелянович-Павленко. — Буде гарно, коли ми їх зустрінемо саме не вокзалі. Вони, високі чини, це дуже люблять, їм це лестить.
Поїзд з місією Антанти прибув зі Львова в середині дня. Першим вийшов з вагона одноокий, однорукий генерал Картон де Віярт, за ним генерал Бертелемі. Серед почту Грицан раптом уздрів Стемпковського.
— І ти тут? — мимоволі зірвалось з язика.
— Наказано супроводити, — з достоїнством відповів Адам, однак руки йому не подав.
— Чому ж у цивільному?
— Я експерт своєї делегації.
— Прошу до авт, — Курманович широким жестом показав у напрямку легковиків, що стояли напоготові.
«Що ж дадуть ці переговори? — сідаючи поруч з Місьом, думав Грицан. — Сумнівно, чи що дадуть. А Стемпковський, значить, експерт. Що ж, будемо чубитися…»
Коли всі розсілися в штабі, за чільним столом підвівся одноокий, однорукий Картон де Віярт. Довго водив по кімнаті своїм видющим оком, котре надто глибоко сиділо в упадині і, здавалося, нічого не бачило. Нарешті тоном повелителя похмуро, але виразно прорік:
— Щоб вести переговори, потрібно нове перемир’я.
— Не заперечую, — погодився Курманович.
— У такому разі негайно видайте наказ про припинення вогню. І запам’ятайте: якщо не буде припинено вогню, ми вважатимемо таку відмову зірванням політичних відносин з державами Антанти і негайно їдемо звідси.
— Я видам такий наказ.
— Тільки зараз, уже!
— Я видам уже, — стримано сказав Курманович.
— А як польська сторона? — поцікавився Грицан.
— Ми погодилися, — промимрив Стемпковський.
— Так, з польською стороною все погоджено, — підтвердив Бертелемі.— А тепер, панове, слухайте мене уважно: з шостої години ранку укладається перемир’я на добу, подальші переговори відкладаємо на завтра, але продовжимо їх у Львові. Ваша делегація зустрінеться з представниками польського уряду — там, у Львові,— ми дамо вам таку нагоду. Ви згодні?
— Я повинен порозумітися зі своїм урядом, — подумавши, сказав Курманович. — Я не лише начальник штабу, але й секретар військових справ. Отже, я…
— Я питаю: ви згодні? — різко й нетерпеливо перебив Бертелемі.
— Згодні,— поблід Курманович.
— Тоді хай ваші представники їдуть з нами.
Крижаніла в Грицана кров, і бачив він, як жує губи Курманович, як зблідлий Поточняк нервово прочищує скельця пенсне, як поправляє чорну пов’язку і руку на ній генерал Омелянович-Павленко.
— Славчику, щось тут не так… — прошепотів Анатоль. — Я боюся за себе… Зв’яжи мене, чи що…
— Не дурій!
— Боюся, Славчику, ще хвилина — і вихоплю пістолета, я всіх їх перестріляю… До одного!
— Візьми себе в руки.
— Але ж ти бачиш — Антанта за поляками.
— Розумію, але візьми себе в руки.
На вокзал їхали, наче на цвинтар. У вагон сідали, мов у тюремну камеру. По дорозі американський професор Ллойд усе цікавився багатствами Калуша, а італійський майор Стабілє все допитувався, чи то правда, що гуцулки схожі до неаполітанок…
Поїзд перетнув межу Львова, і стиснулося в Грицана серце. А ще більше стиснулося, коли їх доставили до будинку колишнього намісництва, — Грицан з Поточняком лиш перезирнулись і нічого не сказали, а зрозуміли один одного без слів: першого листопада тут вони арештували Гуйна, а нині самі арештанти… Марення? Глуз? Чи диво історії?
— То як народжуються і вмирають держави, пане Грицан? — і Поточняк зареготав, неначе помішаний.
Розмова в намісництві була коротка. Мовляв, ми вас познайомили з резиденцією — і до завтра, добродії…
— Такої наруги світ не бачив, — тільки й зронив Грицан.
Наступного дня генерали Бертелемі і Картон де Віярт зібрали обидві делегації — польську та українську — в просторій кімнаті намісництва. Картон де Віярт сказав:
— Ми пропонуємо провести засідання польсько-українських делегацій без Антанти, ми хочемо, щоб ви порозумілися самі. Однак спершу ми проведемо інформаційне засідання: хочемо, щоб ви подали заяви польської та української сторін.
— Ми згодні на перемир’я, — промовляв іменем делегації Грицан. — Однак просимо вислухати наші міркування. Ми хочемо, щоб демаркаційна лінія була встановлена по річці Сян. До нас мають відійти Львів, Дрогобич, Борислав, — і він переконливо, як юрист та історик, на достовірних фактах доводив, що це споконвічна українська земля, що вона, власне, була загарбана поляками ще за часів Казимира Третього.
— Що скаже польська сторона? — спитав Картон де Віярт настороженого та принишклого Стемпковського.
— Ми також згодні на перемир’я, — промовив той іменем своєї делегації.— Однак наша умова: демаркаційна лінія така: по Збруч, оскільки землі ці здавна належали до Речі Посполитої…
— На таке не можна погодитися, — нахилився до Грицана Поточняк. — Це несерйозна заява. — Відтак до Стемпковського дещо різкувато: — При чому Збруч до Львова?
— Тоді інший варіант, — не поступався Стемпковський. — В крайнім випадку ми згодні на таку лінію: Калуш — Галич — Рогатин — Перемишляни — Буськ — Берестечко…
І почалася дипломатична балаканина, в якій один доводить те, що не дається доведенню, а другий спростовує те, що не потребує спростування, — біле завше біле… Після обіду прийшла чутка, що поляки на фронті стріляють. Делегація ЗУНР заявила місії Антанти рішучий протест:
— Якщо справді польська сторона відкрила вогонь, то й ми змушені будемо зірвати перемир’я.
— Це зухвальство! — закричав генерал Бертелемі.— Якщо через п’ять хвилин ви не заберете своєї заяви назад, то переговори відразу будуть перервані!
— Але ж нас б’ють! — так само закричав Поточняк. — Це ж так легко зрозуміти — нас б’ють!
Він палко викинув ці слова й чекав відповіді, але тут сталося таке, чого навіть далекоглядний, поміркований Грицан не міг передбачити: представники Антанти враз посхоплювались, траснули дверима.
— Ви вважаєте себе переможцями? — зірвавшись з крісла, Грицан затримав у дверях Стемпковського. — Що ж, вважайте! Але запам’ятай: благородний переможець ніколи не стане зневажати переможеного противника!
— Ти ліпше передай привіт Оксані від Адама Стемпковського, — на вустах блукала лукава, зухвала посмішка.
— Це найлегше. Я хочу домовитися з тобою…
— Нам нема про що домовлятися. Це не в моїй компетенції. Хай вирішують уряди чи військові. Будь здоров!
