— Хаос, пітьма, — сказав Вітовський. — А ще донедавна так перспективно сяяла перспектива…

— Коли б од били Львів, коли б нам обіцяна Петлюрою поміч… — тихо стогнав Ярослав, покусуючи губи.

— Поміч… — процідив крізь зуби Вітовський. — Прийшла вже та обіцяна Петлюрою поміч…

Грицан розумів, про що мова: з Підволочиська повідомили, що прибув курінь козятинської піхотної бригади. Та на фронт не конче рвався. Першою вимогою було — їсти! А ще козятинці нарікали: в Підволочиську повно галичан, то чому ж не воюють, а нас посилають на смерть?

— Кину до чортової матері оте міністерство… — сердито забурчав Вітовський. — Кину, і попрошуся на фронт!

— Не роби того, Дмитре, бо все пропаде.

Він довго мовчав, перекидаючи цигарку з кутка в куток уст, наче жував, а перегодя важко зітхнув:

— Не переоцінюю себе, але саме цього боюся.

У Рогатині, в комендатурі, їх засипали питаннями: чи то правда, що в уряді розбрат і що Кость Левицький не захворів, а виїхав до Станіслава саме тому, що не полагодив з Петрушевичем; чи дійсно обов’язки прем’єра виконує теперішній державний секретар юстиції Ізидор Голубович? Вітовський, як міг, тлумачив-переконував, що все це намовляння, Кость Левицький справді недужий і ніякої паніки не треба.

— Невже Левицький захворів навсправжки? — не витримав Ярослав, коли вони покинули комендатуру.

— Звичайно, ні,— без вагань сказав Вітовський. — Хвороба його — страх і безпорадність, бо, щоб керувати державою, — хай навіть такою маленькою, як наша Галичина, — треба мати велику голову. Це ж не те що ляпати з трибуни.

— І я в цьому переконаний, що хвороба його — вигадка; заєць, перше ніж лягти, плутає сліди.

— Тепер він, шельма, буде критикувати кожен наш крок і неодмінно напише мемуари, щоб зробити з себе вождя. А щодо слідів, Славчику, то все живе плутає сліди. Хоч і залишає.

— З деякою поправкою, — уточнив Грицан. — Вовки штучно маскують свої — скільки б їх не було, йдуть слід У слід.

— І це не рятує, бо вовк вічно гонимий. Зрештою, навіть добре, що Левицький пішов геть. А ось в силі-розумі Голубовича я сильно сумніваюся.

— А я, Дмитре, іншого боюся — повторення історії. Розумієш, появляються нові керівники, але промови виголошують ті ж, що й попередники. Правда, з деякими нюансами, та вони не міняють суті. Колись я звіряв святкові промови трьох наших патентованих, як казав Франко, патріотів, які змінили один одного на одному й тому ж посту. І що ти думаєш? Ті ж самі слова. Це жахливо!

— Це справді жахливо.

— І жоден з них не користувався авторитетом серед людей — їх просто ніхто не сприймав всерйоз.

Грицан кинув оком на стрункі ніжні берізки: в засніженому гаю — засніжена біла альтанка. Довкруж густо заячі сліди. Кохалися зайці? Може… І він згадав, як у такій самісінькій альтанці цілувався із Стасею, коли вони якось, ще до війни, одного зимового дня вирушили в Дубляни на прогулянку. Вони тоді ще любили одне одного. І мріяли. Вони так багато тоді мріяли…

— Коли я був гімназистом, — гіркувато всміхнувся Ярослав, — змайстрував маленький човник з парусом…

— Куди ж ти хотів пливти? — і собі всміхнувся Вітовський, запалюючи нову сигарету.

— На цьому човникові нікуди не можна було пливти… Він стояв поруч з книгами як символ.

— В молоді літа всіх тягне до символів, — Вітовський потер долонею чоло. — Але найбільше випробування випадає людині в складні хвилини. Ось де можна перевірити справжню її цінність. Постав людину в стан безвиході, отоді й побачиш, чим дорожить вона на цьому світі, як оцінює цей світ, отоді й розкривається або краса-сила її, або нікчемність, ницість.

Вони замовкли надовго.

— То що будемо робити? — і себе, і Грицана запитав Вітовський, коди наближалися до Перемишлян. — Ідемо в Бібрку до штабу львівської групи чи відразу під самий Львів?

— А ти як радиш?

— Якби я щось радив, не питався б тебе.

— Давай поміркуємо…

— А, що міркувати! У Бібрку, Місьо!

У штабі львівської групи «Схід» їм не пофортунило: його шеф сказав, що полковник Стефанів відбув до Винник ще рано-вранці, відносно ж фронту — повна стабілізація.

— Що ж, пошукаємо полковника у Винниках, — невдоволено сказав Вітовський, розуміючи, що головні питання слід вирішувати саме з командувачем. — Вертай, Місьо, назад, і поїдемо через Перемишляни та Куровичі, бо, не дай, Боже, ще застрянемо де-небудь серед поля, якщо їхати через Старе Село, хоч і ближче.

— А може, ризикнемо. Тут же їздять.

— Ризикуй, але якщо застрянемо…

— …я сам вас витягну… — докінчив з усмішкою Устимчик, а тоді промовив розсудливо й заклопотано: — Через Куровичі велике коло, а нам бензину треба берегти.

— Чорт з тобою! Але щоб потому не каявся.

— Не буду.

Чим ближче до Львова, тим міцніше стискалося в Грицана серце: рідне місто в чужих руках. Жах! Але він мовчав. Був певен, що й Вітовський думає те ж саме, то пощо ятрити душу, пощо сипати сіль на рану? Певно ж, думає — он як зімкнув суворі губи. А дійсно, таке враження, ніби ходиш довкола отчого дому, а зайти не годен — десь пропав ключ від замка, а двері й вікна заперті зсередини. Хоч двері ламай… А таки треба ламати… Конче треба. Негайно!

Ще більше защеміло серце, коли очі вигледіли а чи вгадали обриси Високого замку, вершок якого був присипаний сивим снігом та окутаний сивим туманом.

— Збожеволіти можна… — прорвалось у Вітовського.

— Не кажи…

При в’їзді до Винник, на просторому подвір’ї крайньої хати, стрілець-чорнобривець розмашисто колов порізану на цурпаки колоду.

— Ану зупини! — Вітовський торкнув Устимчика за плече, вибрався з машини, спитав стрільця-чорнобривця: — Ви тут на постої?

— Так, пане Вітовський.

— А звідки ти мене знаєш? — аж, вражений, сторопів.

— Знаю, — не розгубився той, а навпаки — пройнявся якоюсь внутрішньою гордістю. — Я був серед тих, хто арештував Гуйна.

— Зрозуміло. Скільки ж вас тут?

— Вся сотня, пане полковнику.

— А коменданта де знайти можна?

— В хаті. Він з нами.

Прислухаючись до їхньої розмови, Грицан і собі вибрався з машини, — очі впік крижаний вітер, що дув, певне, з Високого замку.

— Веди, — повелів Вітовський стрільцю-чорнобривцю.

У тьмяній сірій кімнаті півтора чи два десятки тьмяних сірих постатей. Ні очей, ні лиць… Сірі плями. Чипіють на голому ліжку, звідки висолопився віхоть соломи, підпирають стіну, вмостившись рядочком на лаві, німотно, як на поминках, грають в карти круг столу…

— Встати! Струнко! — заволав стрілець-чорнобривець, стискаючи в руці сокиру, що так і забув її полишити.

— Вітовський?! — зойкнув твердий голос, і дуже молодий, дуже сивий старшина з відзнаками хорунжого скочив на хиткі рівні ноги.

— Вайда?

— Я, Дмитре, я…

На правій руці його Грицан запримітив шлюбний перстень, а ще звернув увагу на масивне роздвоєне підборіддя, вгадуючи крутий норов.

— Боже! — скрикнув Вітовський. — Антоне, дорогий…

Широким кроком він ринув до посивілого офіцера, і вони дужо обнялися та розцілувались. Стрільці стояли ошелешено й заворожено, з якимсь благовісним трепетом. Мабуть, не йняли віри, що їхній командант може отак близько знатися з самим Вітовським… А Вітовський сказав:

— Таки є щастя на світі…

— Не сподівався мене зустріти?

— Мені повідали, ти в полоні.

— Обійшлося… — Вайда з гуркотом висунув на середину кімнати старий, надтріснутий стілець. — Сідай, друже. І ви, хлопці, всі сідайте — в нас нині свято. Святкові поминки… Чи не так, пане полковнику?

— До поминок ще далеко.

— Так думаєш? — Вайда застромив руку в кишеню, дістав звідтам зіжмакану листівку. — Прошу — читай!

Під загальну тишу Вітовський повільно й пильно вів очима по друкованих рядках:

«Селяни! Завзятий ворог польського народу, дикий гайдамака, руський хлоп збунтувався проти польського панування в Східній Галичині. Проти дикої навали бунтівників вислали ми наше лицарське військо. Щоб скоріше ворога усмирити, вступайте в ряди нашого війська, бийтесь хоробро і здобувайте землю, котра єсть, була і буде польською! Отож ідіть на схід, беріть польську землю, не дайте, щоб русин забрав вам вашу землю. У бій!»