Він казав, що іноді йому щастить заробити кілька шилінгів, продаючи букетики касії кокетливим офіціанткам з нових трактирів або дівчатам мадам Марсель. Вона переїхала сюди з Кулгарді, коли в Хеннані настала смуга процвітання. Переїхали і японки й оселилися в будках за головною вулицею. Вони просто схиблені на квітах, та, на жаль, не мають грошей, щоб їх купувати, скаржився Педді. Вони зграєю накидаються на нього, скрекочучи, немов сороки, коли він, буває, проходить мимо з оберемком квітів. Щоб якось відкараскатись від них, він змушений давати їм то кілька кущиків червоного горошку, то пучечок касії. В Хеннані неможливо було дістати ніяких квітів, крім польових, і Педді вихвалявся, що заробив минулої весни купу грошей, торгуючи квітами в трактирах та домах розпусти.

Коли Педді приходив з пучечком касії в руках і, примостившись навпочіпки, починав весело торохтіти, Саллі важко було повірити в те, що вона чула про цього хлопчиська. Навіть доброму собаці можна дати погану кличку, думала вона. Педді доводилось самому дбати про себе, а це нелегко.

Сем Маллет казав, що Педді хитрий, як мавпа. Ніхто так не знає всіх таємниць будь-кого з жителів приїску, як цей хлопчисько, а заради грошей він готовий на все. Без найменших докорів сумління він зашахраює собі золото в кого завгодно — аби лиш трапилась можливість. Кілька разів йому й самому щастило знаходити чималі самородки, а коли старий Джордж продав ділянку поблизу Маунт-Шарлотт, на якій він працював разом з Педді, хлопець, звісно, також одержав свою частку.

Золотошукачі не любили Педді Кевана й не довіряли йому, хоч рудокопи і вдавались до його послуг, коли треба було збути шмат «джіму», — так називали вони золото, добуте в руднику з допомогою молота Джімпі. Це золото не так уже й важко було винести з шахти, заховавши в торбинку з харчами або в котелок.

Коли Педді працював на дядечка Баггінса, він був посередником між рудокопами та Баггінсом, що скуповував «джім». І жах який зчинився скандал, коли з’ясувалось, що, перш ніж передати золото крамареві, Педді самовільно відраховував собі комісійні. Але Педді знав, як захистити себе. Він швидко загасив пристрасті і вийшов переможцем, пригрозивши донести куди слід про махінації дядечка Баггінса.

Педді вихвалявся, що може «притиснути» й декого з найбільших «тузів», і, слід сказати, справді «притискав», коли йому це було вигідно. Педді не любили ні рудокопи, ні власники рудників. Та хлопця це зовсім не турбувало. Він поводився нахабно й самовпевнено, ніби був у найкращих стосунках з усіма.

Саллі гадала, що зможе благотворно вплинути на хлопця, якщо виявить до нього материнське піклування. Тому вона сказала Педді, що полатає йому штани, якщо він випере їх і принесе їй чистими. Педді позичив штани у Фріско й ходив у них, поки Саллі нашивала безліч латок на його власні; при цьому вона вирішила скористатися з нагоди і дати хлопцеві добру пораду.

— Ти хлопець з головою, Педді, — сказала вона. — І з тебе можуть вийти люди, якщо ти постараєшся завжди бути охайним і чесним.

— Ви так гадаєте, мем? — з кривою усмішкою спитав Педді. — Надто дорога на приїсках вода, і далеко не всі можуть дозволити собі розкіш бути чистими… й чесними.

Ні, читати Педді мораль неможливо, переконалася Саллі. Цей хлопчисько дивиться на тебе так, ніби ти сказала страшенну дурницю, і він сам не гірше за інших знає, як повинна поводитись людина на приїсках, якщо вона хоче вижити.

Дитина, одна як палець, никає по світу й сама добуває собі шматок хліба, тож чи дивно, що їй доводиться пускати в хід всю свою кмітливість?

Педді був щупленький, хирлявий хлопчисько — просто глянути ні на що! — от і доводилось йому хитрувати, щоб чогось досягти. Ясно, що він не раз збочував з прямої дороги і діставав за це немало штурханів. Та з Педді все як з гуски вода. Такого нічим не діймеш, казали про нього на приїску.

Іншим разом, коли Саллі побачила Педді, на ньому були нові черевики, і він пояснив, що поцупив ці черевики в готелі в одного франта, який виставив їх у коридор, щоб їх почистили.

— Кожен повинен чистити свої черевики сам, — з обуренням заявив Педді, — а інакше нехай не гнівається.

— Не можна такого робити, Педді, — запротестувала Саллі. — Всі на приїску кажуть, що ти на руку нечистий, і тебе колись витурять з міста. Ти цього доб’єшся.

Педді осміхнувся.

— Ну, поки дійде до мене, багатьох доведеться потурити звідси, мем, — весело сказав він. — І нехай краще мене виженуть за крадіжку черевиків, а збивати босі ноги чи канючити в когось недоношені шкарбани я не буду. Та й ніхто не захоче зчиняти через це бучу: велике діло — взяв у багача пару за дрипаних черевиків! Мало в нього взуття, чи що. Коли б це був мій товариш, тоді інша справа. Але ж ви знаєте, які в нас тут порядки. Якщо в когось є те, що тобі треба, — візьмеш, а потім розрахуєшся. Це закон приїсків, мем. Пригадуєте, як сказав Фріско в той день, коли ви сюди приїхали?

Ось він — увесь Педді: нікому спуску не дасть, і язик гострий, мов жало. Цим він хотів нагадати їй, подумала Саллі, як багато вона зобов’язана Фріско, і про те, що тоді сказала матінка Баггінс. Одне слово, дав їй наздогад: що галка, мовляв, не біліша за ворону. Вона живе своїм розумом, а він — своїм. І яка різниця — брати в людини більше, ніж ти можеш повернути, чи просто вкрасти пару черевиків?

Але обуритись вона не могла — Педді сказав це так шанобливо, з таким простодушним лукавством зазираючи їй у вічі. Саллі не була навіть певна, чи справді хотів він на щось натякнути, чи то їй так тільки здалося. Одне було ясно: недарма люди говорять, що цей хлопчисько колись усіх їх купить і продасть. Але більшість рудокопів поблажливо ставилися до цього пронозливого й дотепного шалапута. Там, де з’являвся Педді, завжди лунав сміх. До того ж Педді якимось чином примудрявся бути в курсі всіх подій на рудниках і приносив усі скандальні плітки.

Ні, ні, Педді не з тих, кого варто жаліти, вирішила Саллі. Навіть коли йому дають такого прочухана, якого він дістав від одного рудокопа за те, що привласнив золото, яке мав віднести Баггінсу. Педді сам не раз хвалився, як йому тоді всипав Довготелесий Джім.

— Та хіба це велика плата, — радісно вигукував він, — за те, щоб послухати, як шпетять один одного дядечко Баггінс та Довготелесий Джім і не можуть вирішити, хто з них найбільший шахрай і брехло на приїсках!

Місіс Гауг казала, що її зовсім не дивувало, коли вона згодом чула про «чарівну привабливість сера Патріка Кевана». Він був таким ще хлопчиськом. В ньому якось уживалось безсоромне нахабство і вміння привабити до себе людину, коли йому чогось від неї треба, — тоді він ладен був навіть прикинутись дурником.

Але вже з молодих літ Педді несхитно йшов до своєї мети. Він страшенно всіх насмішив, коли раптом почав відвідувати аукціон і купувати акції. Звідки в нього беруться гроші? Що він робить з акціями?

Педді посміхався й казав, що хоче розібратися, що до чого. Він твердо поклав собі стати багатою людиною, і що раніше візьметься до діла, то буде краще. Він складав шилінг до шилінга, які заробляв, продаючи дикі квіти та виконуючи різні дрібні роботи в трактирах, а також виступаючи посередником — звісно, за пристойну винагороду, — коли хтось хотів збути шмат золота.

— От чортеня! — вигукнув Фріско. — Тиняється по приїску — тут виканючить стару одежину, там поцупить черевики, — і ніби таке воно бідне та нещасне, ну все зробить заради скоринки хліба. А тим часом один з банківських працівників казав мені, що в Педді Кевана на поточному рахунку лежить уже тризначна сума.

Минали дні й тижні. Дні й тижні сліпучого світла та пекельної спеки. Коли налітав ураган, червона пилюка здіймалася в повітря, закриваючи сонце; тоді опівдні враз сутеніло. Крамниці в містечку зачинялись і життя завмирало. Іноді, коли вщухав вітер, теплий ріденький дощ ледь скроплював землю, прибиваючи куряву. Але грози не було; не було тієї щедрої зливи, що принесла б полегкість спраглій землі та змученим від спеки таборам довкола Хеннана.