Доанна

— Доброго дня, красуне. А куди така приємна панна їде сама, ще й проти святок?

Доанна неохоче відірвалася від книжки з міфами й зиркнула спідлоба на того, хто цікавився її маршрутом. То був незнайомець у короткому смугастому пальті. Його очі видались знайомими — глибокі та яскраві навіть у приглушеному світлі вагона. Вони скидалися на темне вино.

— Доброго вечора. — Доанна заклала сторінку пальцем, щоб не загубити, і подивилась на незнайомця довгим поглядом. — Панна не дуже приємна, якщо бути відвертою, і найближчим часом вона нічого не святкує, хіба що звільнення від непотрібної розмови в потязі.

— Безумовно, так. — Незнайомець розгладив пальто і важко опустився на лавку навпроти її сидіння. — У Горасію їдете? Живете там?

— Я схожа на горасійку?

— Трохи, а проте більше на ітеллійку. Є у ваших очах відблиск моря біля Роммеля.

— Красномовне порівняння.

— Якого ви й варті. А що читаєте?

Доанна зітхнула й демонстративно закотила очі, а тоді піднесла книжку на рівень очей наполегливого співрозмовника.

— О, міфи!

— Міфи, — погодилась вона.

— Ще й рідкісне видання.

— Друг дістав.

— Друг симпатичний?

— Дякую, але я заручена.

— Але ж він помер.

— Перепрошую? — Доанна сіпнулась назад і вдарилась спиною об жорстке сидіння.

— Ви носите обручку на іншій руці. Як ті, в кого помер чоловік чи наречений.

Доанна подивилась на власну руку, на котрій блищали персні й серед них проста срібна обручка. Пам’ять про Аїдена. Уважний незнайомець.

— Вибачте мені. — Він схилив голову. — Я не мав би ворушити цього, панно…

— Масоллі.

— Масоллі, так. Ітеллійка, звичайно ж. Отож, Горасія. Розкажете мені захопливу історію про ваші мандри?

— Не думаю, що ми з вами ще коли-небудь зустрінемось. А тепер я б хотіла, щоб ви дали мені спокій, бо маю ще багато прочитати.

— А що ви шукаєте?

— Свого друга.

— А друг симпатичний?.. Гаразд-гаразд. Тільки не треба такого погляду, ніби вас занурили в січневе море вниз головою.

Доанна пирхнула. Красномовний незнайомець чимось їй сподобався. Попри те що зазвичай такі чоловіки дратували своєю нав’язливістю.

— Отож! — Він ляснув у долоні. — Я чого до вас причепився — знаєте? І навіть не тому, що ви чарівна, молода й самотня мандрівниця. Ні, не тому. Я на книжку подивився. А книжка, розумієте, то моя робота. Я написав її.

— Що ж, тоді ви вправний оповідач, — відповіла Доанна стримано. Вона не повірила.

— А ви бували раніше в Горасії?

— У глибокому дитинстві. Я росла вельми іпохондричним дитям, тому батьки не часто брали мене в мандри.

— А чи ви знаєте, що Горасія — велика? Тоді мушу вас повідомити, що ваша мандрівка може затягнутись, якщо не знатимете, що шукати.

— І що ж ви порадите мені? — ввічливо спитала Доанна.

— Містечко на півночі. Дельфи зветься. Там красиво. Якби я вирішив померти, то точно відправився б туди.

— Я не думаю, що в мого друга таке бажання.

— Я теж. Просто майте на увазі, що можна почати звідти.

— Ви думаєте, я прислухаюсь до випадкового зустрічного в потязі? — усміхнулась Доанна поблажливо.

— Так. — Незнайомець підвівся. — Адже ви — Доанна. А та Доанна, котру знаю я, — найсильніша чаклунка. Вона бачить непомітні для ока потаємні зв’язки, котрі сплітають усе в цьому світі в один осяйний клубок. І явно помітить, коли якась із цих ниточок — не така, якою має бути.

Очі чоловіка блиснули двома янтарними вогниками. Доанна всміхнулася ширше.

— Звичайно, шановний. Утім, це знання поки що не принесло мені нічого, крім болю.

— Хіба? Ти допомогла стільком людям… і не тільки. І далі це робиш. Просто зараз.

— А хто допоможе мені?

— А тобі це не потрібне, панно. Тобі вже не потрібна допомога.

Доанна

Доанна знайшла його на пристані. Він стояв, тримаючи руки за спиною. Сіре пальто тріпотіло на вітрі й здавалось надто легким для такої погоди. Хоча, можливо, він не відчував холоду, і це була просто формальність, щоб не виділятись на тлі перехожих, котрі сновигали ранковим узбережжям. Постава не змінилася зовсім, а волосся відросло й здавалося неохайним. Утім, йому личило, адже він належав до того типу вічно юних чоловіків, на котрих ніяк не падає лак віку.

— Таки правда, — шепнула вона зачудовано. — Пристань. «Кожен блукалець приходить на пристань». От і збулося. От я тут, і ти теж тут.

Він здригнувся, коли почув її голос. Тоді озирнувся. Лице його було освітлене сяйвом попри все, що йому довелося зазнати.

— Анно! — привітався першим.

— Полю.

— Я не очікував, що ми побачимося ще. — Він розкрив їй назустріч обійми, однак негайно опанував себе.

— Я теж не очікувала, проте в мене була певна думка… Я мовби відчувала, що тобі знадобиться допомога. Я помилилась?

Доанна роздивлялась його зі здивуванням. Ніяк не могла зрозуміти, що змінилось, але була певна, що таки змінилось. І дуже сильно. Котрась струна в ньому порвалась.

— Та ні, все так. — Він усміхнувся з болем. — Бачиш, я дотримався обіцянки. Гестія видужала. Щоправда, Аїд на мене трохи розізлився, бо вирішив, що то була моя робота… і що я до тебе клинці підбиваю.

— Ох. Роки минають, а Аїденові хоч би що! — Доанна всміхнулась у відповідь.

Це було зовсім не реально: стояти тут, говорити про Аїдена. Після того як про нього забули геть усі, крім Гестії.

Полі похитав головою.

— Ти безмежно чарівна. Тож я можу його зрозуміти.

— А я не дуже, але щосили стараюсь. То чому ж я за тебе так хвилювалась? Чому я відчувала таке сум’яття, що шукала будь-яку дрібку інформації про тебе, а потім зірвалась і поїхала під самі новорічні свята так далеко на південь, без точних координат або чогось певного — просто щоб якимось дивом знайти тебе?

— І диво відбулося.

— Як бачиш. Тож — чому? Куди ти зник, Полю?

Він сховав руки в кишені.

— Я пішов з Академії. І порвав усі зв’язки. Спочатку здійснив одну далеку мандрівку. Згодом жив тут у людській подобі, бо так було мало шансів мене знайти, якби шукали…

— Але ж ти казав, що не варто вам покидати стіни Академії. Що це… смертельно. Доки ви не навчитесь керувати собою.

— Це правда. Але я пішов. Так треба було, щоб знищити прокляття, котре наклали на Гестію.

— Воно в минулому. Ти можеш повертатись.

Поль похитав головою, ніби йому стало дуже смішно.

— Не можу я, Анно. Ти до мене добра, хай би що я вдіяв, бачать боги. Але в Академії дуже суворі правила. Вони не приймуть мене назад. А тут, біля моря, так гарно. Цілком відповідне місце для смерті.

Доанна спохмурніла.

— Але це навіть не смішно, Полю. Уяви, що буде з Гестією, якщо вона дізнається, що ти помер через неї. Та ні — навіть уяви, що вона просто дізнається, що ти помер.

— Вона ніколи про це не дізнається. Цього я і прагну.

— Я не згодна з тобою.

— Тоді ти дарма приїхала сюди. — Голос його став твердим і холодним.

— Ні, Полю. Недарма. Я певна, що недарма.

— О наполеглива й уперта панянко!.. Прогуляємось? — запросив він її чемним жестом, пропонуючи взяти його під руку, і вона погодилася.

Пристань вганялася далеко-далеко у воду, ніби насправді була дорогою, котра веде на морське дно. Спочатку між ними панувала мовчанка. Проте хвилі котились зусібіч, і це сповнювало спокоєм. Він порушив тишу перший:

— То як же ти знайшла мене, чаклунко?

Доанна розсміялась.

— Книжки, Полю. Багато-багато книжок. Багато старовинних історій. Я шукала все про тебе, щоб зрозуміти, куди ти міг податись. Звичайно, ще трохи магії. Мушу ж я іноді її використовувати, щоб не втратити навичок! І одна влучна підказка від раптового зустрічного.

— А як Гестія та її сила?

— Направду, наче приглушена. Про Аїдена забувають. Майже всі. Це так ламає її…