Наречена Аїдена поверталася додому, закутана в довгу-довгу картату шаль.

— Панно Доанно! Як ваші справи?

— Краще. Тільки-но була у травника, взяла собі дещо до чаю. Хоч хтось тут іще знається на травах. — Вона підморгнула Гестії, і дівчина одразу ж пригадала паморочливі аромати чаїв, котрими братова наречена колись її частувала. Вона збирала ті чаї з трав та ягід сама, у лісі за їхнім маєтком. І за це удостоїлась у місті прізвиська відьми. А ще за звичку говорити свої думки прямо. І за палючу красу. Такого поєднання ніде не люблять.

— Ти така розпашіла й неспокійна. — Братова наречена наблизилась і поклала легку руку на чоло Гессі. — Таке буває, якщо задовго сидіти на сонці. Спочатку наче наливаєшся теплом, але потім його стає забагато, воно розхлюпується, і геть ніякого спокою не можна знайти, доки не вичерпається все-все. — Темно-зелені очі Доанни дивились наче вглиб, і дівчині захотілося відступити, але вона стрималася від цього поруху.

— Ні. Я просто… Нічого такого, що варте уваги, — пробелькотіла Гессі.

— Що ж, просто — то просто. — Доанна ніколи не любила випитувати щось понад міру. Вона сягнула рукою до маленького плетеного кошичка на лікті й дістала звідти пучок сушених квіток. — На ось. Укинеш до чаю — і все хвилювання мине без сліду. І зазирни до мене, коли матимеш настрій.

— Обов’язково! — погодилась Гессі, загортаючи квіти в чисту хустинку.

Дорогою її більше не лякала жодна тінь.

— Гесті? — сполошилась Фауста, котра зустріла її у дверях замість їхньої хатньої робітниці. Подруга опанувала себе за мить і кинулась кудись у глиб коридору: — Мамцю, до мене однокласниця!

— Я на хвилинку. — Гессі дістала з пакета книжку та вручила її Фаусті. — То для Морґіна.

— Для Морґіна? А чого це ти носиш?

— Бо я дивна й мене легко використовувати, чого ж іще… Та це Генрі попросила дуже. А тепер я йтиму. Щоб удома не хвилювались.

— І не зайдеш на чай із печивом? — Фауста розчинила двері ширше. — До нас приїхала тітка з Каламерти й напекла такої смакоти!

Аромат із коридору справді долинав чарівний — медовий-медовий. Каламерта була відома теплим кліматом, тому звідти привозили фрукти — золоті й насичені сонцем. У дитинстві батько розказав Гессі, що насправді там живуть чарівні садівники, котрі розмальовують кожен-кожен персик чи абрикос фарбами із сонячного проміння. Тому вони такі смачні. Та тільки Гессі надто захопилась цією ідеєю і якось розфарбувала своїми фарбами фрукти, котрі служниця заготувала для пирога пані Моррінді. Ніхто не був задоволений результатом.

— Заходь же! — Фауста взяла подругу за руку й затягла досередини. — Посидиш у нас, зігрієшся, а то вітер там страшенний — я сама щойно повернулась. А потім Даррі тебе проведе. І вдома не хвилюватимуться.

— Так, я проведу. — Даррін вийшов із тіні за дверима, наче примара. Але у світлі його лице сяйнуло такою усмішкою, котра б примарі явно не личила.

Гессі подумала, що з таким супроводом їй точно не зустріти блакитноокого. Але, з іншого боку, вона й не могла бути певна, що зустріне його. А пляцки із золоченими фруктами щодня не подають навіть у цукерні матінки.

— Вибач, — прошепотіла Гессі, коли вони з братом Фаусти прямували до неї додому. Сутінки стали густими, мов чорнило, і тільки ліхтарі на мосту виривали дорогу з мороку.

— Та мені не шкода часу. І гуляти ввечері корисно.

— Я не про те. Генріка… моя сестра могла щось наговорити… — Слова застрягли в горлі гострими скалками.

— Ти про те, що вона наверзла, як тобі хотілося з нами зазнайомитись? — спитав Даррін сам. Голос його був легкий, як вечірній вітер.

— Мабуть…

— Та її ж видно дуже добре, сестру твою. Вона хотіла погуляти з Моррі. Самій — незручно й неґречно. От і все. Не переймайся так. — Брат Фаусти розставив усе на місця за якісь три секунди й так завиграшки, наче вже давно підготував кожне-кожнісіньке речення, яке треба було сказати в цій розмові.

Гессі подивилась на Дарріна краєм ока. Отже, знав він усе ліпше, ніж вона гадала.

— О… — тільки й видихнула дівчина. — Тоді добре. Я боялася, що вона…

— Я люблю нові знайомства, — перервав юнак. — І ніколи не втрачу нагоди провести вихідний у хорошій компанії. Якби то була не ти, а будь-хто інший, я б теж погодився. І так само намагався б підтримати розмову на цікаву тему.

— А які теми цікаві тобі? — спитала Гессі, щоб швидко перемінити напрям розмови.

— О… книжки.

— Це так. Ти багато розповідав про книжки.

— А ще я люблю театр. Морґін там мало не засинає щоразу, а мені, навпаки, до смаку. Особливо якщо ставлять п’єси, котрі я читав.

— Ми восени ходили на прем’єру «Снів принцеси Омайї», — згадала Гессі. — Там іще Авінда Райрі виступала. У головній ролі.

— Це про ту принцесу, якій уві сні з’являвся коханий, котрий поїхав кудись далеко-далеко, і тому вона відкидала пропозиції всіх кавалерів?

— Так. Тоді мені та принцеса видалась дивачкою. Через ті сни вона не цінувала того, що в неї було.

— А мені сподобалась ця інтерпретація. — Даррін стенув плечима. — Адже сни — це наче інша реальність. Я читав теорію, що вони насправді видіння з інших світів, де наше життя відбувається теж по-іншому. Тому вони такі химерні.

Гессі всміхнулася, згадавши сон про бал. Вона мимоволі виструнчилась, а тоді виконала реверанс до ліхтарного стовпа. І кілька танцювальних кроків — легко й невимушено, як і вчила пані Валіє.

— Що це ви, панночко? — Даррін спостерігав за нею з ввічливою уважністю.

— Сон останній згадався, — зізналась вона, не вигадуючи нічого. У компанії брата Фаусти не виникало бажання прикидатися й замислюватись над тим, як же він це сприйме.

— Чудернацька дівчинка, — відповів Даррін Олліш і запропонував: — А ходімо до театру! Через два тижні має бути нова драма за п’єсою Фальмонті. Батькові знайомий режисер заніс квитки на прем’єру, то він віддав мені та сказав, щоб я пішов із друзями. Будеш за друга!

Дівчина зиркнула на нього через плече, і шаль від різкого руху мало не впала на землю. Очі в Дарріна поночі були темні, лискучі й усміхнені.

— А ходімо, — погодилась Гессі. Вітер шарпнув її волосся.

— Привіт, Гесті, — видихнула Коулі, термосячи серветку з квіточками.

— Привіт, — кивнула Гессі. Вона намагалась не показувати свого здивування, проте Коулі Рабена ніколи раніше не говорила з нею безпричинно, а причинами могли бути хіба що спільні проекти в коледжі.

— Мені казали, ти вмієш робити фото, — обличчя однокласниці взялося червоними плямами, ніби вона казала про щось сороміцьке.

— Так. Але тільки вчуся.

— То байдуже! Я б дуже хотіла, щоб ти мені зробила одне. Я заплачý.

— Нема потреби. Краще тобі піти до фотостудії.

Коулі мала цілком радий вигляд і не скидалася на людину, котрій потрібна допомога. Довкола неї не було жодного сліду синьо-блакитної аури, яку Гессі зазвичай бачила поряд із тими, хто справді потребував чарівної камери.

— Таке фото мені у фотостудії не зроблять, — видихнула однокласниця. — Воно має бути вночі… й у лісі… Але сад теж підійде, навіть більше! Бо йти до лісу якось лячно, — випалила Коулі. — І мені треба вінок із трав і квітів. І світлина має бути зроблена саме в ніч повного місяця. Ото й усе… Я вже придумала. Скажу матері, що піду до тебе з ночівлею, а ти скажеш, що підеш до мене.

— Навіщо ж тобі таке фото?

— Ну як же ж! Щоб Форсі кохав мене довіку!

— Нічого не второпаю, — зізналася Гессі, стримуючи іронічну посмішку.

— Є таке повір’я. Якщо зібрати правильних трав і квітів у ніч повного місяця, та сплести з них вінок, та зустріти свого коханого в лісі… ну чи в саду… і бути в тому вінку… то все.

— Все?

— Все. До скону! — повні губи Коулі випнулись, і вона рішуче кивнула. — Саме те, що мені й треба.

— А фото ж до чого? — не розуміла Гессі, котрій це видавалось дуже кумедним і не дуже надійним.