Розе звела вгору брови.

— І ти вважаєш, що це добре? — Щось, видно, муляло їй, окрім бажання вжалити Полі.

— Я вважаю, що це не твоя справа. — Мені не хотілось говорити так грубо, та в іншому разі Прозерпіна закрутить мені мізки своїми дурницями.

— Більше моя, ніж ти можеш подумати. Аїде, я турбуюся про тебе. Дозволь мені допомогти.

— А зі мною щось не так? — Я відсторонився від неї і розвів руки в сторони.

— Ти знаєш, про що я. Дозволь щось зробити із цим.

— Якщо ти хоча б спробуєш, це буде останнє, що ти зробиш, Розе, — відповів я тихо і твердо. — Не смій наближатись до моєї родини.

— Я? Ні, Аїде, що ти. Я ніколи й нізащо не доторкнусь до них. Клянуся тобі. Та й не про твою родину мова…

— А про що?

— Про нашого любого Полі й ту дівчину зі слабкими чаклунськими силами, котра була колись твоєю… нареченою?

З погляду Розе я зрозумів, що вона очікує на бурхливу реакцію. І очікує, що я не знаю про це. Але мені було прекрасно відомо, що Полі зустрічав Доанну.

— Він робить усе, про що ми домовились.

— Гаразд. — Розе поблажливо всміхнулась. — Якщо ти так кажеш, то гара-азд… А чи казав тобі Полі, що твоя сестра закрутила голову одному милому хлопчині на ім’я… дайте боги пам’яті… Даррін Олліш?

— Олліш? — Я не стримав усмішки, коли пролунало таке знайоме прізвище. — Що ж, я за неї радий. Хоча, знаєш, твої слова про «триматись далі від моєї родини» трохи не збігаються з тим, що ти — ти, а не Полі — розповідаєш мені про любовний інтерес моєї маленької сестри.

— Казала вже — присягаюсь іменем «Прозерпіна» і всім, що за ним стоїть, — я й пальцем не торкнуся твоєї безцінної Гестії. Навпаки, радію, що в неї з’явився хтось, хто врешті зможе відвернути увагу від тебе, Аїде. Що ж до того, що Полі не розповів про це, — думаю, він був надто заклопотаний власними справами.

— Дякую за уважність, — відповів я кисло.

— …Як гадаєш, можна вірити в її клятву? — спитав я в Полі, коли побачив його.

— Клятва — священна річ. Проте Прозерпіні я не довіряв би ні за що.

— Та я теж. До речі, як справи в Доанни?

Схоже, моє питання заскочило Полі зненацька. Це мені не сподобалось. Але я втамував хвилювання, розуміючи, що він не заподіє нічого поганого моїм близьким.

— У неї все добре, — відповів мій друг повільно, ніби рухався по льоду і силкувався втримати рівновагу та оминути небезпечні місця. — Ми розмовляли про Гестію і про тебе. Певен, що не хочеш зустрітися з нею сам?

— Певен. І тобі не варто, — вихопилось у мене.

— Справді? Якщо ти так думаєш, то гаразд. Я без потреби не приходитиму. Просто, коли вдавав Поля Масоллі, щоб потрапити на бал твоєї сестри, Доанна просила якось іще зазирнути й розповісти їй про це все. — Поль розвів руками, а тоді сховав їх у кишені. — В обмін на допомогу. Але направду я теж думаю, що не варто. Не хочеться занурювати її в те життя, котрого їй не торкнутися.

Так. Справді. Чому я непокоївся? Полі немає сенсу спілкуватися з Доанною. Ми з ним в одному човні. Це все тільки заради Гестії. Суто заради Гестії. Так.

— А хто такий Олліш? — спитав я.

— Олліш? — Полі слабко всміхнувся. — Один розумний юнак, котрий перестає бути таким розумним у присутності твоєї сестри.

Коли батько оголосив, що наступного тижня вони поїдуть нарешті додому, Гессі відчула величезне полегшення. Її вже до краю стомила компанія Генріки, котра злилася, сумувала та дратувала всіх, і матінки, яка важко зітхала, закочувала очі та твердила, що такі діти зведуть її в могилу. О, вони були варті одна одної.

Після повернення дівчина одразу ж пішла до Оллішів. Їхня книгарня нагадувала тепер обсмалену руїну. Затильна частина будинку, де вони жили, постраждала не так сильно, бо то була міцна стара кам’яниця, котра бачила ще старих королів. А от фасад і прибудова, де розміщувалися склади магазину, мали геть сумний вигляд.

Гессі обійшла дім і знайшла задній вхід, яким вона колись давно вперше втрапила в гості до будинку Фаусти. Тамуючи хвилювання, вона постукала. Двері рипнули, зі стіни посипалась пощерблена штукатурка.

— Привіт. — Даррін відчинив і очікувально дивився на неї зверху вниз.

Дівчина відчула, як їй перехоплює дух. Які ж теплі його очі! Який добрий погляд! Вона й забула. А тепер її наче обдали свіжим, приємним вітерцем.

— Привіт, — видихнула Гессі. — Я за тобою так скучила…

Даррін розповідав щось про літо й канікули, про свої мандри до Астірі, про книжки, книжки, книжки. Гессі слухала неуважно, розкошуючи в його компанії та радіючи прогулянкам теплого вечора по алеях рідного парку — море набридло їй до кінця мандрівки.

З того, що друг розповів, ситуація з пожежею була, звичайно, дуже неприємною, проте не такою критичною, як здавалося Гессі, поки вона в Анадалі щодня слухала голосіння Генріки. Щоправда, жодного сліду, що вів би до зловмисника, не знайшли. Ніби той, хто підпалив книгарню, зник безвісти просто на її порозі.

— У нас наче ніколи ворогів тут не було, — пояснив Даррін, морщачи лоба. — Таке відчуття, ніби це все влаштували якісь злі духи. Що скажете, панянко?

— Скажу, що їх не існує! — палко заперечила Гессі, проте мимоволі згадала книгу про Аїдена й тамтешніх молодих богів.

Даррін розповів, що вони вже працюють над вирішенням цієї проблеми, і в його голосі було стільки твердої певності, що дівчина мимоволі перестала через це хвилюватися. Тим більше, сам юнак здавався спокійним і вмиротвореним. І трохи старшим, ніж під час їхньої останньої зустрічі.

— Я отримала твого листа, — згадала Гессі. — Вибач, що не надіслала відповіді. У мене тоді так і не назбиралося достатньо цікавинок, щоб розповісти. А потім ми поїхали до Алутани.

— Та нічого, я однаково не був удома. — Даррін розсміявся й додав: — Підемо на літній фестиваль разом? З Генрікою та Моррі?

— А Фауста?

— Вона вже домовилась із подругами з коледжу. Їм, мабуть, цікавіше так — сама розумієш, дівоча компанія. А ти?

— А я згодна. — Гессі провела поглядом човен, котрий мляво рухався по річці, ніби тонув у вечірніх сутінках і хотів ще з них виборсатись. — Тобі не здається, що тіні ввечері стають трохи магічними? — спитала вона знічев’я.

— Тобто? — Даррін ввічливо звів брови.

— Мені здається, що кожна вечірня тінь — це перехід у якийсь інший світ, таємна доріжка. Вона відкриється блукальцеві, котрий шукає свій шлях. І тільки так. Тому більшість людей не думають про це.

— І куди б ти хотіла потрапити? — Гессі розуміла, що Даррін питає це, лише щоб підтримати її чергову вигадку, адже обоє вони знають, що через тіні нікуди не потрапиш.

«До блакитноокого», — мало не зірвалося з язика.

— Якби я могла обирати, то спочатку хотіла б до Аїдена, а потім, можливо, кудись далеко, де ніколи не була, — відповіла вона, силувано всміхаючись.

Сутінки ховали її усмішку, і Даррін не міг помітити, що вона — фальшива.

— Щоб потрапити до брата, тобі треба було б… мандрувати в минуле.

— А хто сказав, що дороги крізь тіні не можуть вести в минуле? — усміхнулася Гессі. Не казати ж, що насправді Аїден живий. Пішов звідси, але досі живий. Десь далеко тільки.

— Якби ти вирушила в минуле, ми могли б і не зустрітись… — зауважив Даррін.

Гессі зовсім не подумала про це.

— До речі, про мандри. Ми на кілька днів зупинялись у Тавішів, — додала вона, щоб змінити тему.

— Справді? — Даррін спохмурнів на мить. — Ми трохи вели з ними справи.

— Так. Мені Олейн, їхня старша донька, розповідала, що ви хотіли…

— Книгарню в Астірі. Так. Хотіли. Але тепер хоча б цю відновити. Про Астірі поки доведеться забути… І як тобі в Тавішів? Яке вони справили враження?

— Виявились приємнішими, ніж я вважала раніше. І, власне, від них ми й дізналися, що у вас була пожежа.

— А, так. Моррі хотів написати про це їхній доньці, щойно все сталось.