Гессі здивовано похитала головою:

— Адже це ти, Генрі. Це все ти. Я ні слова не сказала.

Тут Генріка сама голосно схлипнула й учепилась обома руками в подушку, котра лежала в неї на колінах:

— Адже цей Морґін! Цей тричі проклятий Морґін Олліш не прийшов на мій бал! Це все він! Він… він…

Генрі не договорила і зайшлася плачем, невтішним і голосним.

— Це твоя справа, — шепнула Гессі, коли сестра трохи заспокоїлась. — Тільки я не думаю, що стане ліпше, якщо кожного разу, коли в Морґіна будуть справи, тікатимеш цілуватися з іншими.

— Я не цілувалася з Віленом! — Щоки Генрі засвітились малиновим рум’янцем.

— Так, звичайно. — Гессі поблажливо зиркнула на неї.

Сестра знітилась і тут же стала виправдовуватись:

— Оце вже ні! Я б до такого… я б так… Ні-ні! Ти мені не віриш?

— Вірю, звичайно, — поважно кивнула Гессі. — Але якщо все так, як ти кажеш, то нічого страшного не сталося.

Генріка повторила отупіло:

— Нічого страшного… Так. Нічого страшного…

Вона шморгнула носом. І раптом усміхнулась.

— Справді! Що це я! Треба швидше вибачитись перед Моррі, бо я була з ним трохи різка минулого разу… Тільки нікому. Чула, Гесті? Нікому!

Гессі кивнула. Вона завжди дивувалася тому, як швидко в її сестри можуть змінюватися настрій та плин думок.

Стук у двері примусив Генріку сполошитись. Вона підстрибнула мов ошпарена і мало не заскочила в шафу, аби ніхто не побачив її сліз.

— Гестіє Амаліє, тобі посилка! — оголосила пані Моррінда.

— Ой! Це ж, мабуть, Даррін чогось новенького з книгарні надіслав! — вирішила Генріка. — Він же часто це робить?

— Та не так і часто, — заперечила Гессі, хоча подумала про те саме, але не хотіла зізнаватися. Бо тоді вже Генрі їй не дасть спокою з тим Дарріном.

Гессі занесла посилку до своєї кімнати, випровадила сестру, замкнула двері на ключ ізсередини, розв’язала паперову мотузку і зняла кришку. Зашелестів обгортковий папір. Усередині не було книжок. Натомість там ховалося щось м’яке, темно-синє і, безперечно, красиве. Дівчина намацала жорсткий конверт і дістала спочатку його.

У конверті була записка, складена вдвоє.

«Люба панянко! — повідомляв знайомий почерк зі стрімким «р» та видовженим «о». — Маю щоразу велику радість до вас звертатись. Не певен, чи вчасно надійде мій подарунок, бо не вивчив ще роботу пошти у ваших краях. Якщо ваша ласка, то я був би дуже радий, якби ви вдягнули це до святкового прийому з нагоди ваших уродин, хай би коли вони були. З днем народження, Гестіє!»

Дівчина відклала записку вбік і шарпнула обгортковий папір, на якому помітила емблему ательє пані Олай. А тоді схопила за плічка подарунок і витягла його з коробки.

Водоспад синього, аквамаринового, блакитного й бірюзового шовку заструменів до підлоги, виблискуючи найтоншою вишивкою в тон тканині та дрібними мерехтливими перлами, котрі плавали між хвиль, мовби на морському дні.

Сукня була неймовірно прекрасна.

АЇДен

— Кандидате в Тріаду! — Професор світотворення зупинив мене, коли я вже хотів вийти з аудиторії після заняття. — Ми помітили незвичайну активність у світі, з котрого ви прийшли до нас.

— Ну, я до цього не причетний, — відповів різко. Сподівався, що моє праведне обурення дозволить швидше зняти підозри щодо того, що я оминаю всі заборони задля однієї ризикованої справи.

— Ми й не стверджуємо, що тут є ваша вина. Ви ж усвідомлюєте, що студентам заборонено впливати на життя світу, з котрого вони прийшли, та виходити на зв’язок із будь-ким із попереднього життя?

— Так, — кивнув я.

Що-що, а тут це мені доводилось чути надто часто.

— Усі люди з попереднього життя повинні залишитись у минулому. — Професор стиснув моє плече. — Це ви теж розумієте, кандидате в Тріаду?

— Звісно.

— Гаразд. Ми сподіваємось, що ви нас не розчаруєте.

— Безумовно, так. Я докладаю всіх зусиль, — збрехав я.

Насправді, у цьому світі не було нічого, що примусило б мене забути про дім. І мене там не забули. Але це сталось, якщо вірити Історикові, завдяки силі моєї дорогої Гестії. Отож якщо тут, в Академії, дізнаються про неї, то можуть силоміць висмикнути з того життя, котре вона має, і… Ні. Ні, Аїдене. Цього допустити не можна.

— Але ти будеш змушений щось тут удіяти, — повідомила Розе, коли зустріла мене наступного разу і завернула розмову на свою улюблену тему.

— Що вдіяти?

— Попрощатись. Ти не можеш усидіти на двох стільцях одразу.

— Я не просив про… другий стілець.

— О, ти досі думаєш, що життя дає нам виключно те, про що ми просимо?

— Я думаю, що нам самим обирати.

— У Полі нахапався… — Вона поблажливо пхикнула.

— Ти хотіла ще щось? — Я мав твердий намір перервати цю беззмістовну розмову.

— Твій світ — який він? — раптом спитала Розе зовсім іншим тоном.

— Чому ти цікавишся?

— Бо ти добре це пам’ятаєш. От і цікаво.

— Я не так багато бачив. — Перед моїми очима промайнули рідні вулиці. — Але там, де я живу, дуже красиво. Наше місто невеличке, старовинне, неподалік кордону з Астірі. Астірі — це місто сусідньої держави, — додав.

— Ти там був?

— Так. Мені випав шанс трохи помандрувати. Моя сім’я доволі заможна. Батько має кілька фабрик, матінка успадкувала великий статок, і ми живемо в давньому маєтку.

— У давньому маєтку? Там, мабуть, дуже красиво? У вас багато слуг? І вдосталь їжі? — запитання посипались одне за одним, ніби Прозерпіні було смертельно потрібно дізнатись це.

Я мимоволі став розповідати їй усі ці дрібниці. Бо був певен, що вони не відіграють жодної ролі й це просто цікавість. Урешті, що там ще могло б бути? З моменту, як нас трьох — мене, Розе й Полі — зарахували-таки до кандидатів у Тріаду, мені доводилось частіше їх бачити на індивідуальних заняттях. Тому я вирішив, що порозумітися з обома буде на краще. Хоча між собою вони досі гризлись або, навпаки, демонстративно мовчали.

— Так. Там красиво. Слуг у нас небагато. Управителька пані Моррінда й кілька покоївок та ще дівчата на кухні. І лакей. І… так. Їжі в нас достатньо. Їжі, по суті, у всіх достатньо. Коли я був малим, на півночі стався голод, але відтоді більше не було нічого такого.

— Як добре! — Розе раптом узяла мою руку та стиснула її. — Я тепер розумію, чому ти не хотів звідти йти…

На якусь довгу мить мені видалося, що Прозерпіна не така вже й дивна. Здавалося, вона щиро рада тому, що вдома в мене все чудово. Що мій дім заможний і добробут не покидає нас.

— Моя молодша сестра загинула, — додала вона тихо. — Загинула одразу після матері. Мати поспішала додому, бо ми напередодні кілька днів зовсім не мали їжі. Тому вона пішла короткою дорогою — по кризі на річці. Крига тонка була. — Розе криво всміхнулась. — Думаю, я можу не розповідати далі.

— І ти залишилась… зовсім сама?

Світлі очі Розе досліджували моє лице, ніби вона сумнівалася, чи варто казати те, що хотіла. Проте врешті закусила нижню губу і шепнула:

— Так. Зовсім сама. Я залишилась сама, Аїде. Усе в мене забрали.

— Я можу уявити, як це було страшно для дитини… — Почав я одну з тих фраз, котрі говорять у таких випадках, але Розе приклала палець мені до губ:

— Ні, Аїде. Ні, ти не можеш уявити.

Фона

— Він не планує припиняти це, Фоно.

— Що, Розе?

— Він знає, що його не забули, і сам не хоче забувати. Він тримається за свій дім щосили. А це погано.

— Так, погано. Адже, поки триматиметься за минуле, він ніколи не буде нашим Аїдом.

— Моїм Аїдом, Фоно. Моїм.

— Так, звичайно. Твоїм Аїдом.

— І ніколи не відкриє своїх сил повністю. Не стане щасливим… Ніхто з тих, хто тримається за минуле, не може стати щасливим. Проте і Аїд, і Полі вважають, що я недобра. Не довіряють мені.

— Ти чудова, Розе. Не зважай на них.