— Так. Я знаю. Проте нам ще потрібно запевнити Аїда, що я хороша і хочу для нього найліпшого. Тому мені не можна наближатися до його сестри. А тобі — можна. І навіть варто.

— Але…

— Аїд про тебе не знає. І не дізнається. Я натомість розповіла йому про Персі та її смерть.

— А Полі? Він проникливий. І небезпечний.

Розе широко всміхнулась:

— Він? Лише добре вдає. А сам заплутується дедалі сильніше. Ми використаємо це у власних інтересах. Уяви лишень! Якщо я, скажімо, із Аїдом готуватимусь до занять у бібліотеці, а тут прибіжить захеканий Полі й повідомить, що тільки-но бачив мене з Гестією? Як думаєш, кому тоді повірить Аїд?

— Он як. Але це жорстоко, Розе.

— Можливо. Але я хочу Аїда ощасливити, а для цього треба йти на жертви. Нашою жертвою може стати Полі. Він не буде проти. Він навіть не зрозуміє, що відбулося, якщо розіграти всі карти правильно…

Фона опустила погляд на долівку. Коли вона дивилася в очі сестри, то завжди відчувала, що її покидає будь-яка сила, наче Розе позбавляла її можливості висловити свій спротив і навіть думку.

— Тепер! — Прозерпіна клацнула пальцями. — Тепер ти простежиш за Полі, знайдеш Гестію і дізнаєшся про неї хоча б щось. Оціни її силу. Ми мусимо знати, хто наша суперниця…

— Але Гестії нічого не відомо…

— І чудово. Якби вона знала про Академію, тоді наша справа могла б виявитися складнішою. А так вона просто несвідомо застосовує свою силу, щоб не дати Аїдові зникнути з їхнього життя. І це розбиває йому серце. Хіба Гестія не жорстока, Фоно? Хіба це не жахливо — розбивати серце власному братові через своє егоїстичне бажання тримати його у своїх руках? Я не чую тебе, Фоно.

— Так. Так, вона егоїстична. Я теж думаю, що не можна тримати рідних тобі людей у таких шорах.

— От бачиш. Час діяти.

— А це пан Мартіан, — повідомила тітка Фресія вдоволеним тоном. — Він мій друг юності. Нині гостює в місті.

— А я знаю. — Гессі всміхнулась від вуха до вуха і вклонилась ітеллійському гостеві тітоньки.

— Ця панянка допомогла нам знайти дім мадонни. — Пан Мартіан скидався на Святого Зими, котрий розносить подарунки дітям.

— Ця панянка, Мартіно, моя племінниця Гестія Амалія.

— Он як! То я не помилявся, коли казав, що в тобі, панянко, є трохи ітеллійської крові… Дивись, яка в неї шкіра, які коси!

— Які-які? — Тітка Фресія придивилась до Гессі, наче побачила її вперше. — Та ти б бачив її сестру — руда, аж світиться! От брат їхній був такий самий, яко вона. Чорнявий, красивий… ох-х… — Тітка Фресія приклала долоню до щоки й похитала головою, не закінчивши речення, бо далі неминуче мало йти важке і сумне: «…Але він помер».

Пан Мартіан замислено поглянув на Гестію, хмикнув щось собі під носа і, на щастя, більше нічого не питав.

Гессі майже бачила невидиме запинало скорботи, котре опустилося звідкись згори й накрило їх трьох. Проте вона не хотіла, щоб такий настрій запав у вітальні, тому опанувала себе та швидко додала:

— Але я сьогодні прийшла не гостювати, тітонько. Я хочу покликати вас на іменини. Наші з Генрікою.

— Уже? — Очі тітки Фресії стали круглими й переляканими. — Тільки ж були недавно!

— Та ні. — Гессі похитала головою. — За два тижні. У суботу.

— А скільки це вже вам буде? — Тітка Фресія дивилась на неї дещо вибачливо.

— По шістнадцять.

— Ох-х… — Обличчя стало трохи сумним. — А ніби щойно були такі маленькі й бігали в білих льолях у мене по садочку…

Гессі й самій здавалося, що вони тільки минулого тижня відзначили п’ятнадцятий день народження, коли вона твердо вирішила бути дорослою. І от — минув уже рік. Але воістину рік цей, особливо його весна, видався геть незвичайним…

— Пане Мартіане, а де ваш онук? — поцікавилась Гессі перед тим як піти. — Якщо ви ще будете в місті, то ми радо запросимо вас обох.

— Амрі? Біс його зна! — Старий ітеллієць смикнув плечима. — Повіявся своїх друзів побачити, певне. Вічно його десь носить, ніби вітром.

Гессі кивнула. Вона не була певна, що цей Амрі — той самий Амрі, про котрого говорила якось пані Олай, проте це було б вельми цікаво. Згадавши про вдову судді, а тепер щасливу власницю ательє в самісінькому центрі міста, Гессі не втрималась від усмішки. Сукня, котру нещодавно прислав їй блакитноокий, була пошита саме там.

Гессі почастувалась овочевим супом, приготованим самим паном Мартіаном. Їй кортіло ще послухати про Ітеллі й тамтешню кухню, проте надворі хмарилось, а Гессі хотіла ще пройтись через центр дорогою додому і запросити на свято кількох друзів родини, тому вона поспішила попрощатись.

Вивіска «зачинено» на дверях ательє пані Олай стала несподіванкою. Дівчина підійшла і постукала, сподіваючись, що власниця таки там і просто розбирає нові тканини чи, наприклад, приймає гостей у затильній кімнатці. Проте на її стук ніхто не вийшов.

— Вибачте. — Гессі зазирнула в крихітну пекарню поруч із ательє. — А ви не знаєте, чи «Трояндовий джем» сьогодні ще відчиниться?

Продавчиня, котра розкладала кекси на вітрині, подивилася на Гессі спідлоба, а тоді повільно відповіла:

— І нічого ми не знаємо. Але тільки в них уже кілька днів ані душі.

Дівчина вийшла на вулицю і ще раз зиркнула на темні вікна. Ну однаково, пані Олай завжди, хоч разочок на тиждень, а заходить з дітьми до цукерні, тому можна буде зустріти її там. І спитати про блакитноокого. Або не спитати. Або спитати. Або…

Гессі копнула дрібний камінець носком туфлі.

«Якщо прокотиться аж до дверей ательє, я спитаю в пані Олай про блакитноокого!» — швидко подумала Гессі, пильнуючи рухом камінця.

— Перепрошую, чи вас іменують Гестія Амалія? — Спочатку вона помітила кулон із медовою намистинкою на шиї незнайомки, а тоді повільно кивнула у відповідь. Без камери Гессі раптом відчула себе дуже беззахисною.

— А вас? — спитала, щоб відмежуватись від остраху.

— Фона, — видихнула незнайомка так, ніби вітер дмухнув. А тоді справді дмухнув вітер і сколихнув її волосся, легке, м’яке і світле-світле, наче місячне проміння.

Фона вивищувалась над Гессі. Від неї пахло квітами: лілеями, лавандою — і ще чимось терпко-гірким.

— Я можу вам допомогти? — запитала дівчина.

Жінка заперечно похитала головою.

— Та ні. Я тільки хотіла познайомитися з вами.

— Справді? Ми десь бачилися раніше?

— Можливо. Моя сестра розповіла про вас, а їй розповів ваш брат.

Гессі похолола.

— Мій брат? Ви його знали?

— Я була закохана в нього.

Дівчина сторопіла. Від раптової знайомої та її прямолінійності.

— Зрозуміло, — кивнула вона повільно. — Так, я сестра Аїдена.

— Ви про нього так добре пам’ятаєте, — зауважила незнайомка.

— А що в цьому дивного? Він мій єдиний брат.

— Люди схильні швидко забувати про все, що їх покинуло…

— То вважайте, що я дивна людина.

— Так. Людина. Так… — Фона, здавалось, задумалась, а тоді всміхнулась: — Я рада, що ми побачилися. Знайте, я тільки хотіла довідатись, хто ж така та чарівна Гестія Амалія, котра так трималася за Аїдена.

Гессі не сподобалось це формулювання.

— Він був такий прив’язаний до дому. Завжди твердив одне: дім, удома, додому. Сім’я, сестри, наречена. Любов, довіра, щастя.

— Вибачте, пані Фоно… А ваша сестра — хто вона? Аїден про вас не згадував, я певна.

— Ми не були близькі. — Фона стенула плечима.

Вона хотіла додати ще щось, проте не договорила, зиркнувши за спину Гессі. Щоки Фони почервоніли, і вона позадкувала на кілька кроків, ніби побачила щось страшне.

— Гестіє? — Доанна з плетеним кошиком на згині ліктя ввічливо схилила голову до незнайомки, а тоді подивилась на неї — з інтересом і без найменшої загрози.

Проте нова знайома зиркала на Доанну зі страхом і неприязню, а тоді, після короткого кивка, розвернулась і подалася одразу ж у сусідній провулок.

— Хто це така? — Наречена Аїдена стиснула плече Гессі і простежила за білявкою поглядом, доки та не зникла з поля зору.