— Не знаю. Але вона просто підійшла до мене. Вона знала, як мене звуть. Мовби це розповіла їй сестра. Котра… котра знала Аїдена.

Рука на її плечі не здригнулася. На спокійному лиці Доанни блукала втомлена усмішка, очі звузились, а погляд став гострим і наче шукав ціль попереду.

— Гесті, пам’ятаєш, коли ти була ще зовсім маленька, ми жартували, що я найсильніша чаклунка?

— Звичайно. То була моя улюблена гра. Так Аїден намагався мені пояснити, чому деякі з материних подруг називали тебе відьмою. Я ж була ще надто мала, щоб розуміти їхню лицемірність.

— Тоді добре. Отож уяви собі, що це не була гра. Уяви, що я справді знаю трохи більше про цей світ. І як найсильніша чаклунка кажу тобі: ця дівчина чи її сестра, хай би ким вони були, — оминай їх. Ніколи не приймай від них нічого. І навіть не слухай, особливо якщо говоритимуть про Аїдена. Бо вони небезпечні. Від них віє смертю. Царством потойбіччя. Мороком і холодом. А я трохи знаюся на таких речах.

Доанна приклала руки до грудей, покручуючи перстень зі смарагдом.

— А ваш брат, Поль… — згадала Гессі, — він уже поїхав? Я хотіла йому подякувати за вечір балу. І запросити на іменини. І вас теж, звичайно.

— Поль поїхав. А я з радістю завітаю. Якщо тільки пообіцяєш запросити ще того хлопчика Оллішів, щоб він допомагав мені уникати розпитувань вашої матінки. На балу йому це добре вдалося.

— Він прийде, — кивнула Гессі, хоча Дарріна і Морґіна з Фаустою вона ще не запрошувала: Генріка бажала це зробити разом. Проте навіть до цього візиту Гессі не мала жодного сумніву щодо Оллішів. Вона аж здивувалася, коли піймала себе на думці, наскільки швидко звикла до них.

Доанна

— Я була би вдячна, якби ти наразі не наближався до Гестії. — Доанна опустила кошик просто на диван і сама сіла поряд.

— Я не можу, ти ж знаєш. — Очі співрозмовника зиркнули на неї спідлоба, і він сьорбнув чай. — Хороша суміш, мені подобаються ягідні ноти!

— Я сама зібрала. — Доанна зняла шаль, і легка тканина впала на бильце. — Я зустріла її сьогодні. — Вона подивилася в очі гостя. — І з нею була одна з ваших. Поза сумнівом, одна з них. Така аура буває лише в тих, хто не звідсіль…

— Хто? — Погляд став холодним, мов кубики льоду в літньому чаї, і настороженим.

— А звідки мені знати? — Доанна взяла чашку обома руками і провела пальцем по візерунках, повторюючи їх уважно та акуратно. Золота емаль під її пальцями здавалася трохи шорсткою. — Але я ще більше починаю вірити в те, що твої слова — правда.

— Ти досі сумніваєшся?

— Я вже не в тому віці, що Гестія. Я сумніваюсь у всіх речах, котрі видаються мені нереальними. Але можу повірити в них.

— Анно, ти старша від Гестії лише на кілька років. І так, я звернувся до тебе, бо Аїден казав…

— Будь ласка, не треба ще раз про те, що він казав. Це щоразу ніби ножем у серце.

— У тебе сильне серце. І велике. І здатне бачити те, чого не бачать інші. Саме тому він і любить тебе.

Важкий погляд у відповідь. Усі слова гостя були як колотий лід. Гострі-гострі. І він сипав ними так щедро, наче не розумів, що завдає їй болю. Він дивний. Дивний-дивний-дивний.

— Я боюсь за Гестію. — Доанна глибоко вдихнула. — Якщо ти накличеш на неї небезпеку…

— Я тут, щоб захистити її. І, повір, не більше за тебе хочу, щоб гості з «моїх країв» втручались у її життя. Мабуть, вони простежили за мною, коли я йшов сюди.

— Я лише попереджаю. Не мені щось тобі забороняти. — Доанна стишила голос. Вона не любила сперечатись.

Гість говорив теж тихо, проте певно:

— Немає нікого, хто міг би заподіяти Гестії щось лихе, поки вона під моїм наглядом.

— От у цю твою певність я й не вірю.

— Тоді можеш захищати її по-своєму. Недарма ж ти найсильніша чаклунка. — Очі навпроти дивились на неї ніжно і водночас іронічно.

Вона відповіла тим же:

— О, а тепер ви мені лестите, юначе.

— Можливо. Усе можливо. Але ж у світі довкола Гестії все змінюється, починає рухатися і сповнюється магії. Тому й ваша гра в чаклунку стала реальною. Те, що ти бачиш мене наяву, — ще одне підтвердження. Можливе все.

— Все, крім Аїденового повернення?

Ще один холодний погляд.

— Ти забудеш про це, Доанно. Одного дня ти мусиш забути.

— Я нічого не мушу, Полю. З мене вже годі того життя, в котрому я мусила, завжди щось мусила, на думку кожного-кожного щось мусила. З мене вже досить.

— Моррі привіз із Астірі! — заявила Генріка збуджено. На її руці красувався браслет зі срібними квіточками і світло-лимонними каменями.

— Симпатично, — погодилась Гессі. — Ви вже знову поладнали?

— Тобто? Ми й не сварились. Я була трішки невдоволена, що він поїхав саме під час балу, але врешті — Моррі привіз мені подарунок! Ще й пообіцяв, що вже наших іменин не пропустить. Отож усе чудово.

— Так. Я рада. — Гессі зиркнула на браслет іще раз, а тоді спитала: — Генрі, а ти не пам’ятаєш, чи Аїден згадував про когось на ім’я Фона? Про дівчину?

Сестра насторожилась.

— Не маю ані найменшого поняття. А що це ти згадала його?

— Та так. Нічого. Просто думки в голові крутились, — збрехала Гессі. — А ти вже готувалась до іспиту з історії?

Усмішка сестри негайно потьмянішала.

— Ох, Гесті, умієш ти невчасно нагадати…

— І цілком вчасно. Іспит — завтра.

— Святе печиво… Та нам нізащо не встигнути!

— Нам? Я все вивчила. Поки ти була за містом із Вієнною.

— Ти ж хворіла!

— Не так уже й хворіла. — Гессі всміхнулась кутиками вуст. — Зате, коли іспити закінчаться, ми поїдемо кудись відпочивати.

— Ой, не нагадуй, — спохмурніла Генріка. — Я щойно-щойно дочекалася приїзду Моррі, як нам загрожує літня розлука!

— Я читала, що відстань здатна роздмухати полум’я почуттів.

— Я теж читала. Але, якщо хочеш знати мою думку, ліпше завжди тримати того, кого кохаєш, поруч себе. Он батечко постійно їздить у справах… — Генріка стишила голос, остерігаючись, що хтось їх почує. — І бачиш же сама… Він на матінку навіть не дивиться!

— Звідки тобі знати? — обірвала її Гессі, відчуваючи, як щоки паленіють. — То їхні справи. І серед дорослих не заведено надто… відкрито поводитись. Це вульгарно. Батечко кохає матінку, а вона його, але це геть не значить, що їм треба, щоб ми всі це бачили. Ти наче перечитала книжок про кохання!

Гессі сама здивувалася, чому ця заувага сестри так її розбурхала. А проте вона спіймала себе на думці, що стискає поділ обома руками, а перед очима в неї хитається криваво-червона сукня мадаме Рошері. Але Генріка не знає про красуню Малейн. Генріка не знає. Генріка просто ляпає язиком, як завжди. Так. Саме так.

Сестра нічого не відповіла. Вона погладила браслет і підвелася з ліжка.

— Я — вчитися. Завтра допоможеш мені на іспиті.

Іспит видався складним, проте найбільше Гессі стурбував не він, а випадкова зустріч у місті: мадаме Малейн перестріла її й наполегливо цікавилась, чи не хочуть вони влітку відвідати Фіренс. Гессі не хотіла. Але плани на літо все одно завжди складали батьки, тож у разі чого в неї не залишилося б вибору.

— І ми поїдемо… поїдемо ми… влітку поїдемо… — Батько любив у такий момент створювати інтригу, але врешті виклав квитки на потяг на стіл і закінчив: — На узбережжя Анадалі!

Генріка щасливо запищала й кинулась йому на шию. Гессі відчула, як камінь падає з грудей. Отже, ніякого Фіренсу. І ніякої Малейн Рошері. Чудово.

— Анадалі? — Матінка наморщила носа. — Сподіваюсь, там не буде шумно. Я чула, що туди відправляють на літню практику студентів з медичного…

— Побачимо! — Батько був у доброму гуморі. — Але спочатку якнайліпше відсвяткуємо іменини дівчаток! Так?

— Та-ак! — вигукнула Генріка й защебетала про те, кого вони вже запросили й кого ще треба запросити.

Гессі подивилась на люстру крізь переплетені пальці. Нагорі, поміж записами з коледжу, в неї був захований маленький жовтий конверт. А в ньому — запрошення на свято.