— Ні, я це лише малюю, — розсміявся незнайомець. Сміх його був, проте, знайомим, ніби вони вчора теж говорили. — Але, якби моя воля, я створив би цю красу десь ближче до Ітеллі.

Дівчина ступила кілька кроків по піску й намацала ногою мушлю.

— Я ніколи не була та-ам!

Художник на мить замовк, але потім у його голосі забриніло здивування:

— Гестіє Амаліє?!

Почувши своє ім’я, вона спинилась, стоячи на одній нозі.

Незнайомець. Силует. Світлі хвилі волосся. Життєрадісний сміх.

— Пане По-оль? От уже не очікувала вас зустріти!

— Навзаєм, панно! — Поль Масоллі знову розсміявся. — Здається, доля зводить нас у геть несподівані моменти.

— То ви художник?

— Трохи. Я взагалі люблю мистецтво. А ви тут відпочиваєте?

— Так! А ви давно приїхали?

— Сьогодні вранці.

— Хочете зайти до нас на обід завтра? Матінка буде рада познайомитись із братом панни Доанни.

— О, я певен. — У голосі Поля проступив сарказм, і Гессі затнулась, бо зрозуміла, що говорить ті самі штучні речі, котрими дорослі прикривають справжні емоції.

Тому вона кашлянула й виправилась:

— Я буду рада вас бачити. І представлю всій сім’ї. Матінка цього не каже, але вона трохи нудьгує, коли не має змоги знайомитися з новими людьми.

— Тоді я із задоволенням. Скажете, де ви зупинились.

— Так-так, і покажу. Навіть звідси видно. — Гессі піднялась навшпиньки й зиркнула в бік дороги. — Он там! Бачите білий дім?

— З похилим дахом?

— Так.

— Бачу. Добре ви розташувались!

— Матінка хотіла, щоб біля моря.

— То чудово. Я до вас іще зайду. Ви ж довго тут будете?

— Точно не знаю, але до кінця місяця — уже напевне. А потім, може, ще кудись поїдемо. То батьки вирішують…

— А ще, Гестіє Амаліє, гуляти вночі на самоті — не найліпший варіант для молодої панянки, — нагадав Поль спокійно й без осуду.

— Тут, біля моря, так спокійно, — Гессі стенула плечима, — що я забуваю про всі страхи й небезпеки.

— Хоч би й вони про вас забули, — відповів брат Доанни.

— Хіба тут є щось небезпечне для мене?

— Воно всюди є. Надто багато, надто всюди.

— А що ви малюєте? — Гессі швидко підійшла, проте Поль Масоллі вже почав збирати свої фарби у велику дерев’яну коробку і склав мольберт, сховавши й свою роботу.

— Це поки що таємниця, — сказав він тихо. — Давайте я вас проведу!

— Не варто, тут усього кілька кроків до будинку! — заперечила дівчина.

Їй здалося, що після цієї фрази погляд Поля змінився. У ньому з’явилася якась гіркота й іронія. Ніби юнак знав щось, чого не знала вона. Дівчина навіть хотіла була виправитись і погодитись на його компанію, проте не дібрала правильних слів, тому тільки кивнула на прощання і швидко пішла геть.

Її відсутності ніхто не помітив.

Наступного дня Поль Масоллі не зайшов до них ні на обід, ні ввечері. І наступного дня теж. А потім Гессі отримала записку, у котрій він щиро вибачався за те, що мав терміново повернутись додому. І бажав їй гарних та цікавих канікул. А ще з ранковою поштою прибув лист від Дарріна.

АЇДен

Після того як керівники Академії заборонили навчальні дуелі й узагалі суворо наказали не мірятись силами, бо це не те, на що ми повинні спрямовувати наші старання, стало трохи нудно.

Я знайшов собі раптову розраду там, де й не думав.

Я знайшов кладовище.

Насправді, на території Академії багато споруд, котрі завжди замкнуті, і декотрі з них узагалі нагадують щось зовсім не з цього світу. Але, якщо вірити в те, чого нас навчають, усі ми — не з цього світу. І це не має жодного значення у вселенському масштабі.

Кладовище розташовувалося під лісом. Зовні воно скидалося на високий дім із суцільними білими стінами. Єдине конусоподібне вікно ховалося так високо вгорі, що я роздивився його, лише коли задер голову. По стінах пнулися тріщини та цвіль усіх відтінків зеленого й сірого. Двері відчинилися самі, коли я наблизився.

Усередині слабко світилося.

Обабіч довгого проходу притулились невеликі гробівці — майже всі білі, проте зовсім різні. Спочатку я вирішив, що це просто скульптури. За мить роздивився написи на них. Імена тих, хто тут навчався. Імена тих, хто тут помер. Іноді навіть було зазначено причину: нещасний випадок під час дуелі чи Вихору, неконтрольоване звільнення сил після скасування лімітів… Хтось був зазначений як «жертва приходу Стовпів Усесвіту». Звучало це трохи кумедніше, ніж мало б, — принаймні я не стримав посмішки, подумавши, як завше, про стовпи ліхтарні. Проте були й інші. Вселенські опори світобудови і, кажуть, злющі, як директор Шива і професор Тор, усі гуртом.

У кінці зали, в стіні, стриміло ще одне вікно — видовжене вгору, ніби наконечник стріли. Під ним блискотіло підвищення, залите світлом. Мармурова плита акурат мала б підійти для того, щоб на неї покласти середнього зросту людину. Я очікував також побачити там ім’я, але не побачив.

Присів на сходинку біля безіменного постаменту й уявив, ніби там хтось лежить. За моєю спиною. По тілу пробіг холод. Я подумав про те, що Аїден — той, що Аїден Фаулі-Прейшер, — не сидів би на кладовищі, шукаючи спокою. І точно не викликав би тутешніх примар.

— Примаро, ти тут? — спитав я.

— А ти — тут? — спитала вона.

Я був одразу ж певен, що то вона.

— Тут, — погодився.

Над плитами довкола загорілись вогники, котрі ніби боялись мене — так повільно вони розгорялися. Сині, фіолетові, пурпурові, блакитні, золотаві — багато-багато вогників. Здавалося, що вони проростають крізь мармур, як квіти. Красиві, хоч і моторошні. Потойбічні квіти.

— Ти прийшов… — Подих вітру сколихнув мені кучері й залоскотав шию.

— Аїд тут… Тепер Аїд тут… — Гомін вогників скидався на шелест купи всохлого листя.

— Ви — мертві, так?

— Ми — їхні відзвуки. Вони не помирають надовго… Вони завжди повертаються… І ти повернувся теж… — Голосів стало дуже багато, проте дзвеніли вони разом, ніби добре натренований хор.

— А я — мертва. — Голос дівчини з постаменту вливався у мої вуха, ніби холодна вода. — І я чекала на тебе.

— Чому?

— Щоб тобі поліпшало. — Крижаний холод кружляв довкола, та мені не хотілося ворушитись, аби, бува, не злякати його. — Щоб ти знайшовся.

Я вперся спиною в постамент і подивився на найближчий гробівець. Він виділявся чорнотою і простотою — на тлі інших, які майже всі світилися білим. Чомусь до того ця темна пляма не потрапляла мені на очі.

Вогники ніби простежили за моїм поглядом, тому розступились. Надпис на чорній плиті виклали брудно-срібними літерами.

АЇД.

І нічого більше — ні причини смерті, ні повного імені.

Тут я просто не втримався від реготу.

Щоб мені поліпшало, як пояснила крижана панна. Щоб мені поліпшало, вони мені показують могилу з моїм іменем. О боги, боги! Почуття гумору в них явно потойбічне!

— Дякую, мені стало веселіше від того, що колись давно тут помер справжній Аїд. — Я задер голову з надією, що тепер побачу щось чіткіше, проте наді мною кружляло лише світіння, безформне і безбарвне.

— Суть не в цьому, — відповіло світіння голосом, який звучав, мов самотня арфа вночі.

— А в чому ж?

— Ти врятував мене. А я врятую тебе.

Вогні танцювали перед моїми очима, і я міг заприсягнутися, що бачу всі їхні історії, якщо тільки придивляюся пильніше. Я міг бачити це — адже я був богом смерті. А вони — її відзвуками. І так я знайшов розраду на таємному кладовищі в Академії богів, де безіменний голос пообіцяв урятувати мене.

«Як ся маєте, панянко Фаулі-Прейшер?»

Гессі широко всміхнулась. Уже перші рядки Даррінового листа дозволили їй побачити друга так, наче він стояв перед нею, а не проглядав між речень свого послання.

«У нас усе гаразд. Маємо трохи клопоту з одним видавцем, котрий сплутав заготівки палітурок і цим вельми образив нашого найліпшого автора. Але батько каже, що книжка добре розходиться й у гіршій палітурці, а ціна від того впала, тому нема чого хвилюватись. Цікаво було б почути вашу думку про це диво поетичної уяви, тому додаю до листа примірник. «Казки синього лісу» — як вам назва? Мені вельми до смаку. От тільки я не втямлю, чому тоді малюнки на обкладинці в червоній гамі. Мабуть, це глибоко філософська ідея автора. Перепрошую, якщо вже втомив вас своїми книжковими роздумами, та тільки направду це найбільша новина, котру маю зараз…»