«Мамі холодно. Мама зовсім сама», — вибачливо пролунало в її голові.

Саме так могла б сказати Персі.

«Я пішла до Аїда», — жалісливо додав голос у голові.

Дорога назад здавалася довшою в десять разів. Чоботи муляли збиті ноги. Рана на руці нила й пекла. Коли Розе прийшла до будинку сусідки, там у вікнах світилося.

— Прозерпіно! — Пекарка простоволоса вибігла їй назустріч. — Де ти була? Де Персі? Чого ти?..

— Вона втопилась. Пішла і втопилась. — Розе втрапила досередини, мовби опинилась у гарячій грубці. Горіло все — лице, руки й ноги, горіло всередині, а голова гула, мовби старий дзвін на ратуші.

Її розтирали чимось теплим, гріли, напували, потім знову розтирали, потім знову…

— Де Фона? — спохопилась Розе, коли горіння в тілі стало відступати.

— Нагорі. Не хоче виходити. — Сусідка похитала головою, наче тільки це й уміла робити.

— Я до неї. — Розе підвелась, і їй здалося, що все тіло її легке і дзвінке.

Нагорі було темно. Фона сиділа на ліжку в кутку, обіймала себе за коліна і навіть не плакала.

— Фоно, Персі втопилася, — сказала Розе тихо. Їй здавалося, що всередині неї все рветься на клапті, тому треба негайно сказати це — поки вона ще може говорити.

— Ні. — Сестра хитнулась, і її біле волосся розметалось у всі боки.

— Я бачила. Вона зайшла в річку. У мене чоботи.

— Ні, ти не розумієш, Розе. Ні. — Фона раптом розсміялась і подивилась просто на неї. — Персі не померла. Я чую її тут. — Вона погладила себе по голові й шепнула: — Вона в мені, Розе. Вона каже, що так ліпше. Що тепер ми цілісні.

— Що ти верзеш? — Розе сіла біля сестри і простягла до неї руку, щоб перевірити температуру.

— Персі-Фона. Ми тепер разом. Тільки Персі думає, що вона — це я. Але я — це я. А вона — це вона. Але вона згадає, правда-правда. — Фона з ентузіазмом закивала. — Ну що ти дивишся на мене, Прозерпіно?

— Персі говорила і зі мною, — пригадала Розе, відчуваючи всередині пекельний жар, і спитала: — Хто такий Аїд? Я маю знайти його. Я маю знищити його. Для Персі.

Паперові літачки виривалися з вікна, описували довгу дугу і губилися світлими краплями десь серед дерев. Гессі запускала їх одного за одним.

Пусті сторінки зблискували чистотою. Тепер їх наповнять вітер, промені сонця і, можливо, дощові краплі. І вони будуть частинами історії цілого світу, історії зі світла і барв, котрим не треба літер. Вони будуть нескінченною історією. Бо всі ми — пісня на вітрі…

Наступний літачок зблиснув, повільно-повільно опустився і завмер серед трави.

— Гестіє Амаліє, ми вже йдемо!

Гессі наділа капелюшок із широкими крисами, котрий мав хоч трохи захищати від спеки.

— Ох, тільки не кажи, що це тобі потрібне й у поїздці! — Матінка показала довгим пальцем на сумку від камери.

Гессі стенула плечима. Вона й сама не була певна. І відтягувала момент, коли доведеться дізнатись відповідь.

Літні канікули подобались Гессі надзвичайно. Вона геть забула про свої сумніви щодо камери, коли побачила світло-блакитну смужку моря у вікна поїзда. Блакитний колір досі викликав у ній трохи смутку, проте вона намагалася перетворити ці спогади на світлі. Адже блакитноокий був до неї добрим. І якщо вірити неймовірній історії Аїдена, то в брата зараз усе більш-менш непогано.

Узбережжя Анадалі зустріло їх сонцем. Батько зняв на кілька тижнів прегарний білий будиночок зовсім поряд із морем, і Гессі могла зустрічати ранки, вдивляючись у бірюзу обрію та вдихаючи повітря, налите солоним присмаком. Ще з ними поїхали пані Катаніка та Лаллі, тож матінка мала хорошу компанію для прогулянок і тривалих розмов.

Проте Генріці літні канікули не подобались анітрохи. Вона блідла, зітхала, мліла, сумно дивилася за вікно, знову зітхала, тоді червоніла, ходила на прогулянки сама-самісінька і довго-довго розчісувала коси новим гребенем з красивою різьбою, котрий узявся в неї невідомо звідки. Гессі знала, де це «невідомо».

— Генрі, нам не так і довго тут відпочивати, — зауважила дівчина якось уранці.

Проте сестра закотила очі та приклала руку до чола.

— Ох, ти не розумієш, яка це мука! — Голос її звучав так сумно, що Гессі навіть відчула слабкий докір сумління, адже вона справді не може збагнути, яка то мука.

Вона, звичайно, іноді замислювалась над тим, як справи у блакитноокого, проте його відсутність не примушувала її почуватися ані слабкою, ані хворою. Проте, замість очікувати на зустріч із Дарріном, Гессі за звичкою вишукувала в юрбі блакитні очі.

— Не розумію, — погодилась вона. — Але ж, Генрі, не можна так ціле літо сидіти й зітхати.

— Можна! — затялась Генріка. — Коли ж я так страждаю і не можу більше нічого з цим вдіяти, то що залишається?

Гессі зітхнула й собі. Вона згадала той день, коли сфотографувала Генріку й Морґіна Олліша на річці. Чи спрацювало це? Чи варте це того, якщо зараз сестра так побивається?..

— Ну, я вже пишу Морґінові листи щодня, — зауважила сестра. — Щоправда, не надсилаю. Буде погано, якщо він вирішить, що я надто прив’язана до нього. Хай трохи посидить і теж посумує. Він же сумує за мною?

— Аякже.

— Але, правду кажучи, я трохи стомилась писати ті листи. Тут нічогісінько не відбувається!

— Це тому, що ти сидиш удома й не ходиш гуляти, — зауважила Гессі, сподіваючись, що це підштовхне думки Генріки в правильному напрямі. — А надвечір у ресторані над берегом грають музики і всі збираються потанцювати. Навіть батечко вчора витанцьовував з пані Катанікою, бо матінка казала, що в неї голова паморочиться від морського повітря.

Від згадки про танці очі Генріки засвітились чимось схожим на ентузіазм, а тоді вона розправила поділ сукні.

— Слухай, Гесті… Але це ж нічого, якщо я теж піду потанцюю? Я собі думаю, що Моррі теж не всеньке літо сидітиме вдома й сумуватиме за мною.

— Скажу тобі більше. — Гессі подумки розсміялась. — Якщо ти сидітимеш удома, то в тебе шкіра стане сіра й зовсім бліда, як каже пані Катаніка. І коли ми приїдемо додому, Морґін подивиться на тебе й не впізнає. Він тільки думатиме: куди ж поділась його сонячна й усміхнена Генрі?

Сестра поважно кивнула головою. Її пальці неспокійно сплітали й розплітали косу. Врешті вона шарпнула волосся так, що воно розсипалось по плечах і спині вогняними хвилями.

— Вирішено! — Вона ляснула долонями по ліжку. — Сьогодні ж увечері підемо гуляти! Ти і я!

У ніч повного місяця Гессі не спалось. Вона сиділа на балконі і вдивлялась удалечінь. Вода внизу зблискувала, мов шовк глибокої синьої барви. Мовби її іменинна сукня. Від моря віяло терпко-теплим ароматом.

Гессі озирнулась — Генріка спала, натомлена після танців. Дівчина всміхнулась і, накинувши довгу білу шаль, спустилась крученими сходами, котрі вели з балкона у двір. Тоді оминула стежку, тихо відчинила ворітця й швидко попрямувала просто до пляжу.

Акуратно підстрижені кущі обабіч доріжки скидалися на ілюстрації чорнилом. Гессі зняла легкі туфельки, щоб у них не потрапив пісок, і пішла навскіс до води.

— Панно, ви дуже гарно вписуєтесь у мій пейзаж, — гукнув хтось у неї за спиною, — та тільки замовник не прийме таку роботу.

— Я перепрошую! — машинально відповіла Гессі й озирнулась.

Неподалік стояв незнайомець. Широко розставлені ноги в підкочених штанах були по кісточки в піску. Перед ним чорною плямою стояв мольберт. У його голосі дзвеніло багато доброзичливості, тому Гессі вирішила ще щось спитати, якщо вже виявилось, що вона тут не сама.

— Роботу? Ви створюєте таку красу? — Вона розвела руки і крутнулась на одній нозі, щоб охопити поглядом все-все довкола.

Було б цікаво зустріти тут того, хто робить світ прекрасним. Художника, котрий з’являється лише вночі, коли його ніхто не бачить, а тоді підмальовує пелюстки квітів, наповнює морську барву глибиною, готує щоранку інше полотнище для світанкового обрію… Дуже відповідальна й непроста робота.