Хвороба звалила Гессі одразу ж після свята. Дівчина не пам’ятала, як дісталась додому вранці після балу. Перед очима стрибали плями. Світло здавалося надто яскравим, а всі речі в полі зору були наче оточені миготливими ореолами. Якби не висока температура, це могло б здаватися дуже красивим.

Гессі лежала в гарячці, ковдра тиснула, ніби була зроблена з чогось дуже важкого, мало не свинцю. Навіть манжети легкої нічної сорочки здавлювали руки. Дівчина спиралася на високі подушки, щоб бачити всю кімнату, та їй усе одно здавалося, що сила з неї витікає, витікає, витікає…

— Ніякої проблеми не бачу, — відповів лікар заспокійливо. — Маємо надію, що це просто перевтома. Панянці Гестії варто полежати в теплі кілька днів, їсти багато супу та пити гарячий чай на травах.

— Така температура від перевтоми? — перепитала матінка, мацаючи чоло Гессі.

— Таке буває з дівчатками, котрі ще ростуть. Бал, підготовка, хвилювання, може, ще легка застуда — більшого й не треба.

— Може, легка застуда чи справді легка застуда?

— Може, була раніше — і минулася вже.

Гессі видихнула і, коли повітря вийшло з легень, відчула, що ковдра тисне просто сталевим пресом. Вона із зусиллям стягла її нижче.

— Що це ти робиш? — Матінка повернула «прес» назад. — Сказано — в теплі відпочивати!

Сперечатися сил теж не було.

Дівчина повернула голову до вікна і задивилась на те, як сонце видзвонює в зеленому, молодому листі. Вона розуміла, чому матінка хвилюється. І чому лікар нічого не може визначити. Бо, мабуть, насправді нема нічого такого, що піддається лікуванню. Бо хоч вона й ніколи особливо не хворіла, та іноді просто впадала в такий стан, за якого сили покидали її. Тоді день чи кілька було дуже-дуже зле. І лікарі ніколи не вбачали в цьому стані нічого, крім перевтоми. Жодної загрози, жодного симптому недуги. Як було і з Аїденом. Та тільки Аїден пішов, і ніхто вже не дізнається, що з ним відбувалося насправді…

Але потім утома миналась.

Коли лікар, матінка, пані Моррінда і Генріка нарешті вийшли з кімнати, трохи полегшало.

Гессі спробувала пригадати вчорашній день, вечір і всю ніч балу, але ці спогади були ще такі яскраві, як золотаві намистинки, — і багато-багато. Дівчина подумки перебирала кожен пам’ятний момент так, наче проживала його заново, відчуваючи в грудях хвилі тепла. Скільки чудових людей, скільки чарівних моментів! Вона всміхалась, хоча губи пересохли й потріскалися так, що аж шкірку на них можна було закусити й віддерти.

А надвечір утома насправді стала минати.

АЇДен ~ Академія

Коли час чимось заповнений, він біжить надто швидко.

Піти на лекції. Підготуватись до практичних. Піти на індивідуальні заняття. Провести ніч у бібліотеці. Піти на лекції. Хай би скільки я протистояв цьому місцю і тому факту, що я тут замкнений, постійна зайнятість згладжувала все. І моя нова ідея допомагала — я хотів стати кандидатом до Тріади, найсильнішої групи студентів. Тоді дістати ширші повноваження. Тоді дізнатись про все й надіслати звісточку додому. Неодмінно.

А поки що — викликати вогонь. Викликати ураган. Відповісти на сотню філософських питань. Зруйнувати стіну в аудиторії випадковим вивільненням енергії. Завчити історію ще однієї давньої цивілізації. Розв’язати кілька хитромудро змодельованих проблем. Навчитись розділяти енергію. Навчитись контролювати її. Навчитись блокувати її. Програти на навчальній дуелі. Перемогти на навчальній дуелі.

Поговорити з Полі.

— Але ж ти й підводиш мене, що теж подаєшся в Тріаду, — зауважив він із гірчинкою в голосі.

— У мене важливі причини опинитись у ній.

— З твого минулого причини? Тільки воно для тебе щось важить?

— Не згоден. Важливе те, що в нас є тут і зараз. Але минуле теж. І дурень той, хто твердить, що це не так.

Останні слова пролунали зовсім різко, проте Полі тільки смикнув плечима. Іноді мене тягло заперечувати йому і знаходити докази, протилежні до всього, що він каже. Наче мені подобалося бути проти. Наче він був світлом, а я — темрявою, які ніколи не примиряться між собою. Це химерне відчуття змушувало мене часто сперечатися з ним — куди частіше, ніж зі Сварогом, Рамою чи Ганг. Але вивільнення назовні думок та емоцій дозволяло проростити в собі щось на кшталт довіри до нового знайомого. Я бачив його з різних боків, отож знав ліпше, ніж тих, із ким лиш епізодично перекидався кількома словами на заняттях. А заняття я все ж перестав пропускати.

— Якщо твій намір стати кандидатом у Тріаду направду серйозний, то тобі б не завадило ліпше вчитись. — Полі демонстративно показав мені книжку, котру тримав у кишені піджака.

— Я був на лекції вранці. Хоча це нічого й не важить.

— То чого морочиш мені голову? — Друг подивився на мене очікувально й виклично. — Я від тебе тільки й чую: я помер, нічого не має значення. Але підтримати мене як кандидата в Тріаду — то ні, Полі, ні, я теж натомість подамся туди.

Я стиснув табакерку в кишені.

— Мені потрібно зв’язатися з домом. Я покинув там усе… незавершеним. І якщо для цього треба вгризатись у ці підручники та подаватись у вашу Тріаду — то я це зроблю. Маєш що додати — скажи зараз.

— Так і думав! Проте, якщо тебе теж приймуть до кандидатів, я порадію за тебе щиро. Як за друга.

— А що такого у твоєму минулому, Аїде? — Розе підійшла до нас, як завжди, нечутною тінню. Вона опустилась навпочіпки біля лавки, на котрій ми сиділи, підперла голову руками й подивилась на мене знизу вгору.

— Ще одна-а, — простогнав Полі.

Розе на нього навіть не зиркнула. Натомість її погляд буравив мене.

— Якщо тебе щось надто тримає, я можу стерти це. У всіх нас є особливі сили, Аїде. І я прекрасно знаю, що в житті все циклічно: якщо ти позбавляєшся чогось із минулого, то на його місце приходить ліпше. Допомогти тобі? Я — тобі, ти — мені.

— Пізно, Розе, — кинув у відповідь. — Я теж подаюсь до Тріади.

— Он як. А чого це ти так вирішив?

— Прозерпіно, неввічливо втручатись у чужу розмову, — відповів Полі замість мене.

— Дельфі, неввічливо втручатись у чуже життя, передбачене Словами, — відповіла вона його ж тоном і поклала руку на моє коліно. — То чого ти хочеш позбутись, Аїде, якщо вже замахнувся аж на Тріаду? Де тобі, безперечно, знайдеться достойне місце, і мені поруч із тобою теж.

— Розе, ти помиляєшся щодо моїх бажань. — Я м’яко зняв її долоню, бо мені не подобався такий фамільярний і недвозначний жест. Пригадав, що мені колись давно розповідав Полі: Прозерпіна була в Словах дружиною Аїда. Точніше, не Аїда, а Плутона, а Плутон був наче іншим Аїдом, який… Слова часом надто плутані. Саме тому студентам доступ до них закритий. Але всі, хто прагне цього, все одно якимись десятими дорогами знаходять можливість відкрити те, чого хочеться.

Розе, проте, подивилась на мене так, як жінки, коли бачать перед собою дурне дитя, котре не розуміє чогось простого й доступного.

Невдовзі по тому мене повідомили, що я пройшов випробування на кандидата до Тріади.

А наступного вечора я отримав записку.

«Зайди до пабу на вулиці Кленів. Зранку. Ранок мій триває до 12 дня. Брама тебе пропустить. І.»

І все.

Я перечитав двічі. Тричі. Задля інтересу спитав у Сварога, котрий жив у сусідній кімнаті, чи не отримував він якоїсь пошти. Не отримував.

Я склав записку втроє і сховав до кишені. Це місце щодня підкидало мені якісь несподіванки, і тут — о боги, боги! — і тут воно перевершило всі мої сподівання: я зможу вийти. Та що ви кажете!

Я. Вийти. Звідси. Зможу.