Гессі відчувала, що в горлі в неї зовсім пересохло, але якщо вона зараз відійде, то не встигне до наступного танцю і її знову не запросять.

«Може, тебе взагалі більше не запросять», — озвався внутрішній голос, проте тут попереду виросла фігура Фрадера Тавіша.

— Панно Фаулі-Прейшер. — Він уклонився з рівною спиною. — Для мене буде честю, якщо ви станете моєю парою до танцю.

— О, я згодна! — Гессі розчервонілась від задоволення і подала йому руку.

Старший із братів Тавішів рухався дуже чітко, дуже правильно й запально. Дівчина іноді не встигала, бо він ступав широченними кроками.

— Вдячний, що поговорили з Генрікою Агустанією про бал, — сказав Фрадер, дивлячись повз свою партнерку.

— О, вона рада була почути вашу пропозицію, — відповіла Гессі.

Насправді все було трішки не так, але врешті Генріка справді тішилася, що піде на бал не сама.

— Звичайно, — кивнув Фрадер, роблячи бездоганний поворот ліворуч. — Думаю, вона теж хотіла б виправити непорозуміння, котре виникло під час гостини у вас.

— Я не знаю, чого б хотіла чи не хотіла моя сестра, пане Тавіш. — Гессі трохи роздратувалась, бо знову не встигла за ним й мало не зіпсувала фігуру. — Але ви маєте можливість виправити мої враження про те непорозуміння, якщо зараз будете більше пильнувати за танцем.

— Я пильную за танцем! — заперечив він із запалом і розгубленістю.

— Танець — це наче розмова двох, — відповіла Гессі, згадуючи слова, котрі колись казав їй Аїден, коли пробував пояснити ті перші, найлегші кроки, які давались їй дуже повільно й важко. — Навіть якщо ви говорите багато й цікаво, та при цьому не слухаєте партнера, то це вже не розмова.

— Я перепрошую. — Фрадер Тавіш раптом спинився. Сусідня пара зиркнула на них зацікавлено.

Юнак подивився на неї. Глибоко вдихнув, тоді ступив крок уперед і знову поклав руку на талію Гессі, а другою підхопив її долоню.

— Спробуємо ще раз?

— Так, будь ласка.

Тепер вийшло ліпше.

Після Фрадера Гессі раптово запросив його молодший брат. Він не говорив нічого і весь розчервонівся, а його долоні спітніли, та все одно було весело. Потім дівчина вирішила відпочити і знайти Дарріна, проте її зупинив на півдорозі сам Вілен Дей Маар, а втрачати таку можливість не можна було. А потім у груповому танці, де всі змінювали партнерів, вона знову перестріла Поля. Його волосся розтріпалося, стрічка з медальйоном у формі медової намистинки теліпалася під коміром, а очі світилися радісно й весело.

— Панно Гестіє! — Він потішився їй, як давній знайомій.

— Пане Полю! — Вона теж відчула радість, коли ступила два кроки в його бік, підстрибнула, а він підхопив її за талію і переніс у стрибку трохи праворуч.

— Ви така весела, — підмітив брат Доанни, коли вона кружляла під його рукою. — Здається… — Гессі розсміялась і вирішила зізнатись: — Здається, я знала вас дуже давно!

— Звичайно. Адже, якщо вірити книгам науковців, усі ми були зоряним пилом.

Його блакитні очі сміялись, але голос звучав дуже серйозно. Гессі ж щось «прошило» зсередини, і вона перестала чути музику. Перестала відчувати тепло чи холод. Натомість перед очима пролетіло видиво глибокого, чорно-фіалкового неба, в котрому невпинним вихором крутилися сотні й тисячі галактик. Вона бачила такі малюнки в книжках, проте це видиво не скидалося на книжкову ілюстрацію — радше на всеохопне, величезне полотно, навіть більше за небо в горах. Дівчина затамувала дух.

Поль підхопив її, і… музика ввірвалась, непрохана й різка, а Гессі машинально крутнулась у бік нового партнера. Ним виявився незнайомий юнак із премилим ластовинням. Він усміхнувся привітно. Дівчина ступила два кроки й підстрибнула…

— І, звичайно, панянка Фаулі-Прейшер не знайде хвилинки, щоб потанцювати зі своїм другом. — Даррін підійшов до неї одразу після групового танцю, ніби боявся, що хтось інший його випередить.

— Коли це я таке казала?

Вона хотіла повідомити Даррінові, що він дуже симпатичний сьогодні, що вона дуже йому рада і тепер протанцює з ним хоч увесь вечір. Натомість Гессі тільки широко всміхнулась:

— Дякую, що допоміг із панною Доанною.

— Та будь ласка. Вона дуже приємна дівчина. Вона ж була…

— …нареченою мого брата, так.

— Шкода, що так вийшло. Така красива й молода ще. Мабуть, віку Морґіна…

— Вона буде щасливою, — відповіла Гессі й тут же виправилась: — Вона вже щаслива. Потанцюй із нею ще, гаразд?

— Ох, якщо зможу доступитись попри інших кавалерів. Там уже черга!

— О… — Гессі подумала, що то цілком природно. Панна Доанна з її вишуканістю, м’якими рухами й розкішними косами виділялась на тлі і юних студенток, і їхніх матусь та тіточок.

— Музика! — Даррін втрутився в її роздуми, простягаючи руку. — Гестіє, здається, я навіть знаю, як танцювати наступний танець!

Гессі взяла його долоню й відчула, що цей дотик геть інакший, ніж до рук Тавішів, чи брата Вієнни, чи Поля. Тавішів вона відчувала холодно, відсторонено, Вілена зовсім не могла пригадати, брат Доанни викликав у ній море радості й незбагненного хвилювання, але з Дарріном — з Дарріном було просто спокійно й легко. Гессі вирішила, що цей останній варіант подобається їй найбільше.

Їй дуже кортіло дізнатися, як би воно було — танцювати з блакитнооким. Але вона мала відчуття, що сюди — де стільки світла, людей і музики — він не з’явиться. Адже якби він прийшов, то вже ж, мабуть, мусив би показати їй своє обличчя. А цього він не надто прагнув.

Хоча ж подарував їй сьогодні квіти.

Гессі була певна, що блакитноокий міг з’явитись їй, і не показуючи свого лиця. Адже щоразу, коли вона його бачила, усе одно: єдине, що вловлювала, — очі. Утім, вона так звикла до цього, що тепер трішки остерігалась того дня, коли побачить його знову… Адже, якщо вона побачить його, чи може розвіятись магія? У давніх казках і легендах магія часто розвіювалась, коли щось таємне ставало явним. Та й узагалі, те, що тобі близьке і знайоме, ніколи не має тої аури загадки, котра є в речей далеких чи недосяжних.

Та розглядаючи радісне й по-дитячому миле обличчя Дарріна під час танцю, Гессі подумала й вирішила, що все ж була б рада зустріти блакитноокого відкрито. Бо близьке і знайоме не обов’язково розчаровує. От близький і знайомий Даррін Олліш видавався їй цілком симпатичним, хорошим і цікавим юнаком. Тож блакитноокому вже точно нічого було остерігатися показати себе.

«Бачиш, сьогодні я прегарно танцюю, а тебе нема!» — сказала Гессі подумки, коли до наступного танцю після Дарріна Олліша її руку перехопив Поль Масоллі.

— Бачу… панянка добре проводить час, — усміхнувся він, і Гессі на мить сторопіла.

Бо їй здалося, що «бачу» він сказав, прочитавши «бачиш» у її думках.

Коли настав ранок, Гессі й не помітила. Вона не відчувала ніг, кучері зовсім розтріпались, а щоки пашіли.

Свято скінчилось, коли пан директор запросив гостей в парк зустрічати сонце. До цього часу майже всі батьки й старші родичі вже пішли додому, залишивши молодь веселитись під наглядом учителів.

Надворі лежала роса й було так холодно, що сонливість негайно зникла. Гессі вдягла накидку, котра провисіла всю ніч у гардеробі, і відчула вдячність до пані Олай, яка передбачила, що вранці теплий одяг буде дуже доречний.

Хоча її оточувало багато однокласників та їхніх друзів, Гессі здавалося, що вона тут зовсім сама і всі інші — тільки туманні видіння, котрі пропливають повз неї, теж трохи замислені, безперечно, щасливі і сповнені приємної втоми.

Краєм ока дівчина помітила яскраво-руду пляму — Генріку — і високого, прямого, мов дерев’яна лінійка, Фрадера Тавіша. Вони теж побачили її й підійшли ближче, проте обриси акварельних плям робили їхні обличчя кумедними.

— Ох ви й дивні! — розсміялась Гессі, коли Генріка приклала руку до її чола.

— Ми, може, і дивні, — погодилась сестра строго, — а проте ти палаєш, як камін під Новий рік!