АЇДен

Свар сказав, що з кандидатів до Тріади іноді виганяли, хоча так, щоб усіх трьох — це сталося вперше. Утім, насправді вигнали двох — третій зник сам. Хоч я і не вірив спочатку в слова Розе, що він має зникнути з її — і зі свого власного звичного — життя, аби Гестія прокинулась. Але Полі почувався винним і пішов.

Тільки тепер бісів страждалець не думав повертатись, а мені свербіло кинутись на його пошуки. Якби не заборона покидати Академію, котрою мене нагородили за попередні «заслуги».

— Прозерпіна завжди була сумнівною панночкою, але вона вміла привертати увагу, — похитав головою Свар, і яскраве вогняне волосся розбурхалось, наче там кублався невідомий птах.

Я потроху звик, що зовнішність тут часом траплялась дуже дивна, проте радів, що моє волосся — це все ще просто каштанові кучері. Думаю, якби воно стало якимись ліанами, я би просто його голив раз на місяць.

— А мені здається, що дурна вона трохи, — знудьговано докинув Рама, який сидів на два ряди вище і читав книжку, час від часу долучаючись до розмови.

— Не така вже й дурна, якщо могла приховувати свою сестру під самим носом у викладачів. — Свар усміхнувся, і волосся його спалахнуло справжнім вогнем. — Та ще й ганяти її по інших світах.

— Слухай. — Рама опустив книжку трохи нижче і скосив погляд у бік Сварога. — Підпалиш мені тут щось, бібліотекарка з мене три шкури спустить.

— Та ну, така краля, як вона? Ні-і… — Сварог схопився руками за спинку стільця попереду. — Скажи, Аїде?

— Якщо таки спустить, то я радо проведу його до царства мертвих, — спробував я пожартувати.

Рама пирхнув і знову затулив обличчя книжкою. Мабуть, таки не оцінив жарту.

Сварог повернувся до мене:

— Слухай, Аїде, до речі, про мертвих! Коли Полі повернеться?

— Рано записувати його до мертвих.

— А як на мене, то саме час, — знов озвався Рама.

Направду, мене вже згризло, що я не знав, де Полі. І чи планує повертатись. Я подумки прокручував нашу останню розмову багато-багато разів. Те, як просто він погодився. Те, як без найменших вагань пішов — щоб допомогти Гестії. А я піддався дурним думкам та звинуватив його в тому, що він із Доанною…

Фона зникла одразу ж після того, як мені й Розе було висунуто обвинувачення. Проте її справи мене не турбували, а от якщо Полі не повернеться ще якийсь час, то його сили почнуть виходити за межі. І якщо не опанувати це вчасно, він помре.

Гессі не розуміла, як таке могло статися. Генріка лежала в ліжку, бліда, аж посіріла, очі її безтямно блукали по стіні, наче вона обмальовувала поглядом візерунки на шпалерах з рожевим і золотим — її улюбленими кольорами в дитинстві.

— Генрі… — Гессі присіла на край ліжка. — Генрі, я приїхала! Це я, Гестія.

Сестра не відповіла.

— Вона нічого не казала відучора. — Пані Моррінда змінила марлеву пов’язку із заспокійливими травами на чолі Генріки, проте та навіть не поворухнулась. Тільки її погляд повільно блукав по стіні.

Гессі стиснула руку сестри, а тоді вийшла в коридор, де на неї очікувала матінка.

— Що з Генрі? І чого ви написали, що вона мало не вмирає? Я так перелякалась! Ледь устигла на потяг!

— Оце не було чого їхати аж до Фіолле. — Матінка спохмурніла, але тоді, вже примирливо, докинула: — Ми тут і самі перелякались. Генрі зовсім раптово заслабла, майже перестала їсти й узагалі реагувати на будь-що. Лікар казав, що все з нею гаразд. Тобто вона просто надумала собі щось і чи то ображається, чи що. Стрес, бачте, великий.

— Отак ображається? — Гессі округлила очі. — На кого ж?

— На того…. На Олліша, на кого ж іще! — Матінка склала руки на грудях і пирхнула. — Не варто було дозволяти вам гуляти з ними. Усі ж знали, що та дружба ні до чого хорошого не приведе.

— І як її лікувати? — спитала Гессі вимогливо.

— Лікар вітамінів порадив. І заспокійливого. І щоб жодної тривоги… Що за рік! То ти хворієш, то Генріка! І в обох — бозна-що! Не могли б ви, як усі діти, підхоплювати застуду?

— Я постараюсь підхопити застуду, тільки-но вийде, — шепнула Гессі, щоб якось розвіяти атмосферу смутку, проте матінка жарту не зрозуміла.

Дівчина спустилася, схопила пальто з вішалки й вибігла надвір, на ходу застібаючи ґудзики. Розуміла, що треба якомога швидше дістатись до Оллішів.

— Гестіє? Гестіє, ти повернулась?

Наче за наказом магічної камери, Даррін покликав її, щойно дівчина дійшла до найпершого повороту. Прямував друг, судячи з усього, до їхнього будинку. Пояс його пальта розв’язався й висів за спиною. Але Даррін не міг його поправити, бо руки були зайняті пакунками в обгортковому папері.

— Даррі! — Дівчина відчула, що ноги слабнуть, тому просто обхопила його обома руками, вибиваючи з рук пакунки. І байдуже все, байдуже все, байдуже…

— Гессі? — Юнак вельми здивувався й погладив її по голові. — Так, я теж дуже радий, що ти повернулась. Власне, я до вас іду…

— Даррі, Генріка захворіла! — випалила Гестія. — І матінка певна, що через твого брата. Ти не знаєш, чи вони часом не сварились раптом Чи чого не сталося?

Даррін поклав руки їй на плечі.

— Ти тільки повернулася, так?

— Так. Щойно з потяга додому… Ну й тепер з дому.

— Морґін заручився з Олейн Тавіш. Тепер офіційно.

— Чому? — Гессі здалось, що їй заклало вуха.

— Бо нам потрібна допомога. — Даррін відвів погляд убік. — І тягти не було куди. Ми й так більш ніж півроку думали, як це все ліпше облаштувати. Мабуть, твоя сестра дізналася. Власне, я йшов до вас, щоб занести подарунки на свята. Мати відправила. І хотів передати Генріці вибачення від брата. Він вирішив, що ліпше йому не з’являтись їй на очі. Поки що.

— Правильно вирішив, — згодилась Гессі. — Краще йому того не бачити.

— Вона така зла?

— Вона хвора, Дарріне. І тобі ліпше теж зараз до нас не заходити. Вона справді хвора.

— Тоді пакунки…

— Залишимо поки що в цукерні. А тепер ходімо до центру, треба побалакати…

Увечері Гессі сподівалась помітити, що сестрі полегшало, проте Генріка, здавалось, і не поворухнулась. Вона мала хворобливий вигляд. Її червоні запалені повіки, помережані жилками, повільно опускались на стомлені очі й так само повільно злітали вгору, наче крила метелика з літнього парку.

— Генрі, ти ж чуєш мене? — спитала дівчина, присідаючи біля неї. — Скажи, що чуєш.

Генріка мовчала.

— Це не твоя провина. Їм потрібні гроші. Так було в усі часи. Ти не винна в тому, що так сталось…

«А я винна…»

— Так буває, Генрі. І якщо вже Морґін не розумів, що всі ці Тавіші, Дей Маари та інші — це просто… Ох, я не мала цього казати. Я мала сказати щось інше. Знаєш, Генрі, просто це нормально, мабуть, що ми закохуємось і наші серця тріпочуть, а потім усе розбивається. Це нормально. Знаєш, я теж була закохана, я була така закохана… Але це теж нічого… нічого не дало. Не все так, як ми хочемо, Генрі. Не все те щастя, що здається нам таким спочатку. І взагалі — ти будеш щасливою, Генрі. Може, для цього треба більше часу, ніж я думала. Але ти будеш щасливою. І ти, і Морґін. Навіть без магічної камери. Вибач, що я не спинила тебе. Вибач, що не порадила тобі замислитись, що не порадила поговорити з ним чесно й відверто. Вибач, що я дозволила, щоб це зламалось. Я… я хотіла щастя для всіх, Генрі. Для всіх. Але не змогла досягти цього. Будь ласка, заговори зі мною. Я збожеволію, якщо ти не повернешся. Тільки не після Аїдена.

Генріка кліпнула і подивилася просто на Гессі. Її пошерхлі губи, вкриті дрібними тріщинами із засохлою кров’ю, ворухнулись:

— Хто такий Аїден?

Наступного дня Гессі прокинулась на світанку і тихо, щоб не потурбувати нікого, пішла до річки.

Туман ще затуляв сонце, хоча день, здавалося, буде погожим. Хвилі ритмічно котилися. Річка заспокоювала, як і море, гори та всі ті речі, котрі існують так довго, що здаються вічними. Здається, на їхньому тлі все не таке вже й вагоме.