— Чудово! Тоді можете заходити до мене, коли заманеться, і зробимо вам море прегарних фотокарток! — Гессі нахилилась до камери й подивилась у видошукач. — А тепер швидко знімайте верхній одяг, сідайте й дивіться на мене!

Незнайомець легким рухом скинув плащ, наче то й не він рухався, а просто вітер шелеснув. Одіж майнула і розтанула десь у тіні, за кадром. Тоді світле, золотисте на сонці волосся хвилями вибилося з-під капелюха. Гість похитав головою, щоб ті хвилі вляглись природно, і підвів погляд.

— Так буде добре, Гестіє? — Його до болю знайомий голос примусив її затерпнути на місці.

Прибулець сів у фотель, розправив плечі та схрестив руки. Сапфірові запонки виблискували в манжетах. Сіро-блакитний жилет відтіняв білість сорочки. Тьмяна медова намистина висіла на тонкій чорній стрічці під комірцем. Усе це були деталі, усе це були тільки дрібниці. Але з цих дрібниць і складалась картина.

Світло лилося з усіх вікон. Золоті струни пронизували кімнату, сплітаючись у найпрекраснішу картину у світі. Повітря сповнювалось легкого, ледь чутного, світлого дзвону.

Світ завмер і наче давав їй цілу вічність, щоб натішитись цим незручним, цим раптовим, цим завжди очікуваним і, проте, майже нереальним моментом зустрічі.

Адже його не мало б тут бути. Адже він пішов. Адже магія закінчилась. Адже магія залишилась десь там, на далекому обрії її майже дитячих, майже дорослих днів, коли вона багато блукала, багато шукала і багато втрачала, тільки щоб віднайти себе заново…

Хотілось кинутись до нього, поставити безліч питань про те, як, та чому, та чи точно, та чи насправді… Та чи Аїден… Та чи все це не сон…

Але тоді довелося б зруйнувати цей довершений момент, цей абсолют щастя і спалах щонайчистішої радості. І врешті, час іще буде. Адже він сказав, що тепер повернувся назавжди. І то щирісінька правда.

Тому Гессі тільки схилила голову, вириваючись із напливу думок, і відповіла йому без краплі тремтіння в голосі:

— Так. Саме так. Тепер усе буде пречудово, Полі.

Коли його ім’я торкнулось її вуст після такої довго-довгої перерви, Гессі всміхнулась і затамувала дух, щоб не злякати таке зриме і таке справжнє щастя, котре завітало до неї, як літня злива, і, як злива, було благословенне й очікуване. Вона знала, що зараз — ось саме зараз — усе правильно, тому нічого злого чи смутного більше не станеться.

Знайомі очі всміхнулись їй у відповідь. Теплі і ніжні, безмежно кохані. Очі, котрі завжди дивилися на неї. Блакитні-блакитні, як небо у квітні.

Клац!