— Вас це лякає?

— Ні.

— От і мене ні.

Небо вривалось у вікна. Цвіт османтуса сипався на підвіконня. Світло ворушилось у фіранках…

— Гестіє Амаліє! — Слова вдарили в спину, як дрібний град.

Гессі різко повернулась і майже побігла до свого столика. Їй стало жарко. Долоні спітніли. Вона зрозуміла, що не пам’ятає нічого, крім блакитних очей. Ані лиця, ні кольору волосся. Та що там — не пам’ятає волосся взагалі! А це вже дивно, бо то перша річ, на котру вона зважає, коли знайомиться з хлопчаками, — чи красиве в них волосся. А чи був це хлопчак? Чи юнак? Чи дядечко? Чи навіть старий чоловік із чорним ціпком зі срібним руків’ям? Чи був там узагалі… хтось? Вона озирнулась і ніяк не могла знайти нікого, нікого схожого на того, з ким щойно говорила. Та й чи говорила? Язик у роті розпух і присох до піднебіння, наче з неї випили враз усі сили.

— Гестіє, сядь біля нас, — покликала пані Катаніка, плескаючи по кріслу м’ясистою долонею. — Розкажи-но, як твоє життя молоде!

Гессі слухняно сіла, проте серце гупало так швидко, що їй було важко почати розповідь. Вона стиснула пальцями оббивку крісла.

— Ми в коледжі… недавно розповідали… про наші інтереси… Я принесла показати камеру.

— Камеру? — Пані Катаніка зацікавилась.

— Фотокамеру, — втомлено відповіла матінка замість Гессі. — Вона собі вбила в голову, що фотографуватиме.

— Цікаве заняття, мабуть. — Пані Катаніка сьорбнула каву та обтерла губи серветкою.

Генріка пхикнула.

— Ота камера важить, як моя дорожня валіза, — додала матінка. — Вона з нею впаде серед вулиці й ще зламає щось. Ти ж знаєш Гестію.

— Я не впаду…

— Я собі думаю, хай поки розважається, — махнула рукою пані Катаніка. — Коли, як не тепер?

— Я бачу, що Генріка першою вийде заміж. — Матінка подивилась на другу дочку. — А от Гестія Амалія…

Вона говорила ще щось, тільки Гессі не слухала. Вона заплющила очі й спробувала знову вловити ті кола тепла, котрі ширились у повітрі в момент, коли світ раптово ожив і зарухався. У момент, коли всюди дзвеніло й хвилювало чуття того, що простягни руку — і торкнешся струни чогось таємничого і прекрасного. Але й сліду цього чуття вже не було.

Вітальню заливало світло, і здавалося, що старий рояль плаває в тому світлі, і от-от розтечеться, і вже не буде його лакованої кришки, ані холодних клавіш, ані натягнутих струн, а буде тільки музика, музика в повітрі. Гессі затамувала дух, очікуючи, що так і станеться, проте тут увійшла Генріка і довелося швидко вдавати, що в повітрі нема ніякої музики. І що світло, яке заливає вітальню, — це просто собі світло, а не магія, настояна на зимових зірках. Люди люблять бачити світ звичайним і вельми дратуються, коли твердити їм, що все не так, що довкола багато-багато магії.

— Гесті, — покликала сестра, — ну як тобі?

На обличчі Генріки сяяла гордість, а нова сукня шелестіла, так і кажучи: зверни на мене увагу! На ній було багато воланів, намистин, а маленькі рукавчики мали дуже милий вигляд і при цьому відкривали майже всі руки. Сукня робила сестру старшою і тоншою — мабуть, цього ефекту Генріка й прагнула досягти. Вона вже переросла Гессі на шість сантиметрів.

— О, дуже гарно! Тобі б рукавичок до неї. Руки здаватимуться ще більш делікатними. Лаллі вже бачив?

— Він іще малий і дурний. — Генріка задерла носа, наче її щось ужалило.

Отже, Лаллі вже бачив, зрозуміла Гессі. Бачив і сказав щось не вельми приємне. Діти завжди говорять щось не вельми приємне цілком серйозно, а дорослі це потім зводять до жартів. Бо у світі дорослих ведеться говорити одне одному неприємні речі, тільки коли вони присолоджені, приховані й двозначні, щоб ніхто бодай випадково не запідозрив іншого у прямій неприязні.

Наприклад, пані Катаніка нерідко з широкою усмішкою розповідала, що її сестра так часто виряджається й гуляє в неділю над річкою, ніби думає підчепити якогось рибалку на свій гачок від корсета. Матінка скупо всміхалась у відповідь, хитала головою і казала, що сестрі пані Катаніки ліпше частіше бувати в доброму товаристві, ніж гуляти на самотині, як неприкаяній студентці з провінції.

Гессі знала, що матінка найбільше у світі не любить саме студентів. Мабуть, та неприязнь з’явилася через цукерню. Студенти забігали завжди галасливими гуртами, а замовляли лише найдешевшу каву, майже ніколи не брали ні печива, ні пляцків, ні навіть цукерок. Вони не купували ні поливок, ні сиропів, ніколи не брали додому баночки варення, обв’язані смугастими стрічками. Не цікавились рідкісними чаями, привезеними аж із-за моря. На них невдоволено поглядали суворі адвокати, вдова судді пані Олай, дружини професорів і сама матінка, бо попри все те студенти — якісь нещасні студенти! — приходили, реготали і здавалися такими веселими та світлими, що навіть найдешевша кава в їхніх чашках смакувала, мабуть, як чарівний напій богів, коли подивитись, як після неї загорялись сині, зелені, чорні очі й сипались іскри непояснимої і безпричинної радості.

— Лаллі, не ображай Генрі, — укотре попросила Гессі сина пані Катаніки, коли вони сиділи в саду, у вимережаній білими квітами альтанці, і їли печиво з варенням.

Світло-рудий і кучерявий, як мати, хлопчисько подивився на Гессі насуплено.

— Я її не ображаю! — Він відправив до рота два печивка одразу, і цукрова пудра засипала його ніс. — Я сказав, що вона схожа на бабцю Мартіку, — серйозно додав хлопчик, витираючи носа долонею. Він метляв ногами в повітрі, бо ті ще не сягали дощатої підлоги.

Гессі пирснула. Бабці Мартіці було вже за сімдесят, тож Генріка явно не могла сприйняти таке порівняння тепло.

— А чим же вона схожа, Лаллі?

— Коли вдягає суконьки з мереживом, якого більше, ніж капустяного листя, а зверху ще шаль, а там ще капелюх, а тоді дере носа, то вона зовсім як моя бабця!

— А на кого тоді схожа я? — Гессі відсунулась убік, щоб друг міг її роздивитись.

— На Гестію.

— Так не цікаво.

— Цікаво. Коли ти вийдеш за мене заміж, я буду більше тебе роздивлятись і, може, ще щось придумаю.

— Тобі ще рано одружуватись, — усміхнулась Гессі, розчулена такою раптовою пропозицією.

— І нічого не рано. — Лаллі з діловитим виглядом відкусив шматок рогалика. — Мені вже дванадцять, я щось та знаю. Тато казав, що я ще трохи підросту — і він віддасть мені дім на Озерній вулиці. Там можна буде жити. І тримати коней.

— А моя матінка каже, що Генріка вийде заміж першою, — зітхнула Гессі, згадуючи недавню розмову в цукерні.

— Е ні, Алістал Роу, звичайно, добра душа, але одружуватись із Генрі я не буду.

— А вона страх як любить коней. І в неї навіть є уніформа, як у справжнього жокея.

— Справді? — Світлі брови хлопчика сіпнулись угору.

— О так. Справжнісінька уніформа. Вишнева, із золотими ґудзичками, — по-змовницьки шепнула Гессі.

— Гаразд, — поважно додав Лаллі. — Тоді я дозволяю запрошувати твою сестру в гості, щоб вона могла кататися на наших конях. Але тільки якщо вона буде добре поводитись. І приносити гостинці.

Гессі сьорбнула теплого чаю і замислилась над тим, якою вона сама була у дванадцять років.

— Алістале, — гукнула дівчина, і той сполошився, коли почув своє повне ім’я. Мабуть, Лаллі так кликали, коли він був у чомусь винен. — Як воно — бути дванадцятирічним?

Він випнув груди.

— Чудово. Батько нарешті зрозумів, що я вже дорослий. Матінка, звичайно, ще хвилюється, коли я застуджуюсь, але це скоро мине.

— А я от не можу згадати, як мені було стільки, скільки тобі тепер.

— Я розповім. Ти носила тоді блакитне плаття і мала довші кучері. І бігала всюди за Аїденом.

— А ще? — Гессі округлила очі. Ніякої блакитної сукні вона не пам’ятала і здивувалася, що це залишилось у спогадах Лаллі, котрі мали б бути ще більш розмиті, ніж її власні.

— Ще… Якось ти втекла з уроку музики в коледжі та прийшла до нас. Мама давала пляцки з вишнями, а ти шморгала носом і з’їла геть усе. Потім уперіщив дощ, і Аїден прийшов по тебе, і ти знову плакала, що матінка гніватиметься. Але твій брат запевнив, що ні.