Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— За кого ж? — оторопіла матінка.

— Оцього вже не знаю. Ви б із нею поговорили, може б, і розказала.

Гессі зрозуміла, що й пані Катаніку з’їдає інтерес щодо того, чого це Доанна така невиправдано щаслива й радісна. І як оце їм пояснити, що вона просто вирішила жити?..

— Може, вона з’їла багато смачних тістечок? Чи їй купили коня? — висунув свою версію Лаллі, котрий уже доїв бісквіт і тепер диригував ложкою в повітрі, наче перед ним був цілий оркестр.

— Алістале, я тобі скільки разів казала не втручатись у розмови дорослих? — Пані Катаніка пригладила жорсткі кучері на голові сина так, що він аж утиснув голову в плечі.

— Ми могли б самі до неї навідатись, — запропонувала Гессі.

Вона була певна, що панна Доанна не відмовиться почастувати матінку чаєм на своїй красивій веранді з краєвидом на ліс. Проте матінка примружила очі й подивилася за вікно з таким виразом обличчя, ніби побачила там злого ворога. Гессі сиділа спиною до вікна, і на мить у її уяві промайнуло манто мадаме Малейн Рошері, проте коли вона озирнулася, то з полегшенням не помітила ні сліду фіренської красуні. Натомість вулицею поспішала Генріка. За нею широкими кроками йшов Морґін Олліш. Здається, сестра була на нього зла.

— Син Оллішів? — пані Катаніка поблажливо пхикнула. — Дівчинка виросла?

— Вона так тільки думає, — матінка провела доньку поглядом. — Ці ігри довго не тривають.

— Та певне. Я ж пам’ятаю, як ти сама і син того…

— Припини, Ніко! — Матінка постукала пальцем по столу.

— Припиняю, припиняю!

Гессі, безумовно, хотілося знати щось про минуле матінки, та проте ні вона, ні батько ніколи не згадували при дітях свою молодість. Так, ніби життя їхні розпочались виключно після одруження. Утім, мабуть, у цьому був і вияв турботи: не дуже приємно розповідати дітям про своє перше кохання, коли з нього нічого не вийшло.

Гессі знову зиркнула за вікно, та Генріки там не було. Але вже, мабуть, увечері вона розповість, куди так поспішала і чого дратувалась через Морґіна Олліша.

Розділ 9. Чому корисно допомагати незнайомцям

— Я така нещасна, Гесті, — поскаржилась Генріка і обвела пальчиком тарілку з маленькими кульками печива.

— Дитинко, гріх так казати, — утрутилась тітка Фресія, попиваючи чай зі смугастої чашки.

Вона сиділа в кріслі-гойдалці, накрита двома пледами попри раптову спеку. Обличчя тітоньки здавалось безтурботним і сонячним, як іще один сонях поруч із тими, котрі влітку паленіли в її саду.

— Але ж Моррі не зможе піти зі мною на бал! — Генріка придушила печиво пальцем, і з нього посипались крихти.

Гессі слухала мовчки — вона знала, що сестрі треба виговоритись, перш ніж вона почує когось іншого.

— Заклопотаний! Теж мені… заклопотаний! — гнівно видихнула та.

— Випий компоту — полегшає, — запропонувала тітка Фресія.

Вона варила чарівний ягідний компот і була, здається, певна, що він допомагає від будь-яких бід. Принаймні Гессі пам’ятала, що в дитинстві, коли вони гостювали в тітки, бігали в її величезному саду і розбивали лікті й коліна, вона завжди поїла їх компотом і примовляла, що він найліпше допомагає загоїти розбиті колінця чи навіть серця. Тоді, щоправда, Гессі не розуміла, як можна розбити серце — воно ж не вазочка й навіть не чашка. Але тітка хитала головою та примовляла, що їй і не треба того знати, принаймні поки що.

Генріка схлипнула, хоча ні сльози на її очах не було.

— Він, бачте, мусить їхати в Астірі! В Астірі, Гесті! Астірі ж… далеко! Але ні, батькові їхньому конче треба саме тоді, коли бал! Переговорити з тамтешніми видавцями. Навідати родину. Домовитись про постачання ще деяких новинок. Бачте, новинок їм мало! Бачте, горить їм їхати!

— Мабуть, це справді важливо.

— Бал — це теж важливо! Та він узагалі раз на рік! А в нас — ще й перший.

— Ще будуть танці на літньому фестивалі… І цьогоріч нас, мабуть, відпустять туди самих.

— О, танці на літньому фестивалі! — усміхнулась тітка Фресія, мовби щойно прокинулася. — Пам’ятаю, коли мій наречений перед від’їздом до Ітеллі покликав мене туди, ми протанцювали до світанку, а потім ще гуляли в парку, бо я все боялась іти додому, щоб батьки не сварили…

Генріка закотила очі. Вона, як і матінка, вважала, що наречений з Ітеллі — одна з вигадок тітки Фресії. Проте Гессі надто добре вже уявляла того веселого й смаглявого Мартіно, котрий носив піджак на плечі, в’язав на шиї пурпурову хустинку до свят і міг без проблем залізти на дерево, щоб зняти капелюшок його панни, зірваний вітром. Певно, так вони й познайомились: юна красуня втрапила в біду з капелюшком, і раптовий знайомець допоміг їй, а вона у віддяку покликала його на чай, а він приніс їй оберемок пахучих польових квітів, а тоді…

— Ох, чому-у в мене все так погано? — протягнула сестра, розвіюючи роздуми про Мартіно з Ітеллі.

— Генрі, а ти хоча б запитувала в Морґіна, як справи в їхній книгарні? — Гессі перервала потік нарікань питанням, котре її справді цікавило.

— Не знаю. Він не любить говорити про книгарню. Каже, що роботі час на роботі. Та і я нічого не тямлю в тому, то навіщо випитувати…

— А що, як вони хочуть розширити мережу? Що, як їм саме тепер випав дуже гарний шанс? Ти й досі певна, що це менш важливо, ніж кілька танців у ніч балу?

Генріка замовкла. Рідкісний момент.

Тітка Фресія похитала головою:

— Ін-хвестори. Понавчалися розумних слів у тому вашому коледжі. У мої часи дівчатка собі тим голову не забивали. Усім відомо, що дівчині доста бути гарненькою, щоб її взяли навіть без статків. А ви, на щастя, і гарненькі, і, тьху-тьху, вигідні наречені. І не треба вам перейматися за ті інхвестори.

Гессі хотіла заперечити, що в житті є ще багато гарних речей, крім вдалого шлюбу, але передумала. Іноді старші пані були такі певні у своїй правоті, що переконувати їх у чомусь — то лише засмучувати.

— Я хочу вас сфотографувати, — запропонувала натомість.

Гессі не бачила довкола тітки Фресії аури смутку чи горя, проте їй дуже захотілось зробити щось для старої пані.

— Мені надіти капелюшка з квіточками? — Тітка кокетливо повернула голову вбік і всміхнулась, наче роздумувала, яким боком їй краще опинитися в кадрі.

— Як забажаєте!

— Генрі, дитинко, принеси-но мені того капелюшка. Він у коридорі, на поличці біля дзеркала!

Генріка коротко кивнула і вибігла так, мовби за нею хтось гнався.

— А хто такий той Моррі, — спитала тітка Фресія пошепки, — що наша Генрі так переймається через нього?

— То старший син Олліша. Морґін. З книгарні в центрі.

— О! То добре. Я завжди любила юнаків, котрі читають багато книжок. Вони можуть щось цікаве розповісти, і манери в них зазвичай ліпші, ніж у тих, котрі ввечері лише грають у карти чи більярд. Тільки скажіть тому Оллішеві, жеб не їхав до Ітеллі. В Ітеллі дуже гарно, направду. Тому ніхто й вертатись не хоче.

— Тітонько! — Генріка прибігла з капелюшком, котрий квітчали фіолетові й вишневі пелюстки, помережані темними стрічками.

— Дякую, зірочко. — Тітка Фресія поправила волосся і примостила капелюшок на голову. Їй личило. Гессі вдоволено кивнула.

Клац!

* * *

Після гостини в тітки Фресії Генріка стала менше сумувати і, здається, геть занурилась у готування до балу. Гессі теж цілком потонула в радісному хвилюванні й передчутті свята, коли приміряла в ательє пані Олай майже готову сукенку.

— То як? — Власниця ательє кружляла довкола неї разом із помічницею, поправляючи то тут, то там.

— Вона чарівна! — Гессі крутнулася вправо, тоді вліво, стежачи за тим, як розлітаються хвилі лимонного мережива й шовку. — Саме така, як мені наснилась!

— Пречудово! Я теж вдоволена. Тоді завтра ми закінчимо з ґудзичками, і можеш зайти з матінкою забрати.

— Дякую вам! — Гессі, мало не танцюючи, вистрибнула з ательє, тоді роззирнулась, щоб ніхто її не помітив, і покружляла, уявляючи, що божественна лимонна сукенка вже на ній.

27
{"b":"118083","o":1}