Їй здавалося, що все довкола наповнене музикою і кожна лінія: віконна рама, струна ліхтарного стовпа, мереживний паркан довкола чужого саду — усе це насправді одна велика й продумана картина, де все на своєму місці. І вона сама — теж частина цієї картини. Гессі розкинула руки й подивилась угору.

Згадалось, як колись Аїден казав, що іноді корисно зупинятись, задирати голову й дивитись на небо. Він казав тоді, що люди рідко це роблять, але насправді це конче потрібно, бо тоді — особливо вночі — можна побачити, що довкола все — нескінченна, магічна історія. Що ми не самі. Що сотні, тисячі світів зорять нам у вічності, і це сповнює такого відчуття повноти й щастя, аж хочеться сміятись; а іноді, навпаки, наганяє острах, і тоді ліпше тримати когось за руку. Щоб не відірватись випадково від землі і не впасти в небо…

Аїден мав звичку, котра дуже не подобалась матінці: вибиратись уночі на дах і лежати там, розглядаючи зірки та курячи тютюн із подарованої Доанною табакерки. Гессі всміхнулась, пригадавши це. Брат і курити став, бо наречена — тоді ще не наречена навіть, а просто «найкрасивіша дівчина в місті» — подарувала йому маленьку філігранну срібну табакерку. То було на початку їхнього знайомства, коли вони ще мало знали одне одного. Утім, Доанні теж довелося пробити дірки у вухах, щоб носити смарагдові сережки, подаровані Аїденом. Тож вони були одне одного варті. Були дуже щасливі разом.

— Гестіє Амаліє? — Голос висмикнув Гессі зі споглядання неба.

Вона схилила голову й дуже здивувалась. Адже перед нею стояв Фрадер Тавіш власною персоною. Руки йому обривали великі пакунки, і дівчина замислилась, як це Фрадер, такий гордий юнак, несе стільки всього без служки. За денного світла старший син Тавішів не видавався таким зверхнім, як тоді, коли гостював у них і на пару з молодшим, Берденом, насміхався з них із Генрікою.

— Доброго дня, — кивнула дівчина стримано.

— Доброго. Ви теж шиєтеся в ательє Олай? — Він хитнув пакетами в руках, і там зашелестіли тканини та обгортковий папір.

— Так, — відповіла вона коротко. Не хотілося зайвий раз говорити із сином Тавішів. Він їй не подобався.

Проте Фрадер подивився на неї уважно — очі його були темні й гострі, натомість волосся доволі світле. Такий контраст завжди гарно запам’ятовується.

— Гестіє Амаліє, я хотів би перепросити. Ми з братом негарно повелися, ще й у гостях. Я б не хотів виправдовувати себе чи брата, але це неправильно. Ми напередодні посперечалися з ріднею, і… Утім, це не важливо. Вибачте мені.

Дівчина секунду вагалась, що ж їй відповісти, проте це було просто.

— Гаразд. Усе гаразд.

Фрадер розслабив плечі. Хоча він скидався на особу, котра завжди виструнчена, мов солдат із почесної варти.

— Тоді… Гестіє Амаліє, чи могла б ти передати прохання про вибачення і своїй сестрі? Я хотів надіслати їй щось у дарунок, щоб перепросити, але і твої прихильні слова не будуть зайвими.

— Я передам, — погодилась Гессі, відчуваючи слабкий укол через те, що все знову стосується лише Генріки. Вона чомусь була певна, що, якби не сестра, Тавіш не прагнув би перепрошувати за той вечір. Проте, з іншого боку, — що їй цей Тавіш узагалі? Нічогісінько. Тож треба просто ввічливо побалакати з ним і все забути.

— Вдячний, — відказав він. — Я, власне, планував запросити Генріку Агустанію бути моєю партнеркою на балу.

— Ти ще маєш час сказати це сам. Даруй, але цього я передавати не буду.

— Так, звичайно. Я вважав би себе вельми неґречним, якби передавав таке запрошення через когось третього. — Фрадер Тавіш поправив пакети, котрих було забагато. — Мої найщиріші вітання вашій родині!

Юнак пішов дуже швидко, проте поспішність анітрохи не стирала з нього ореолу власної сили й значущості.

Гессі подивилась Фрадерові вслід і задумалась, як учинила б вона на місці Генріки. Якби, скажімо, блакитноокий не міг піти з нею на бал… Утім, він і не може. А якщо може — то не піде. Він узагалі не з’являвся вже давно, і Гессі гадала, що вони більше не зустрінуться. Проте книга про Аїдена досі була на своєму місці. І надпис «Дорогій Гестії». А вони видавались їй своєрідним містком, котрий з’єднував її з таємничим блакитнооким, а отже, він десь є. І це наповнює її життя крапелькою магії. А крапелька магії потрібна всім. Адже вона змінює світ довкола.

АЇДен ~ Академія

— Наша сила змінює світ довкола нас? — перепитав я, визираючи з-за величезної книги, з котрої пробував штудіювати правила.

— Авжеж, — кивнув Полі. — Утім, я особисто вважаю, що наявність будь-якої надприродної сили — це не основне. Задумайся: ми завжди змінюємо світ довкола. Кожним словом. Кожним учинком, кожним…

— Узагальнюєш. — Я обірвав його речення, бо вже запримітив цю схильність до тривалих філософських роздумів. — Я про цілком собі реальні речі. Про які на останній лекції говорили.

— Я спрощую. Загалом, лише хотів сказати, що для того, щоб змінювати світ на краще, якісь надзвичайні вміння не обов’язкові. Кожен із нас сам-один, і коли ми робимо щось, аби принести іншим щастя, то відчуваємо цим свою причетність до чужих життів… і це робить щасливішими нас. Якось так. — Полі нервово всміхнувся. — Я мало знаю про щастя, направду. Давай ліпше розпитай мене про мистецтво. Якраз маю натхнення на красиву баладу.

— У-у, альтруїст. — Мене розвеселили його роздуми про щастя.

Полі реготнув:

— А ти ще не помітив, що я — сама доброта? Он скільки часу тобі все пояснював-показував тут.

— Це тому, що тобі потрібно, щоб я підтримував під час вступу в Тріаду тебе, а не Розе.

— Так. Але ще ти доволі приємний співрозмовник.

Я хмикнув і повернувся до читання. Нещодавно дізнався, що тут є така річ, як кандидати в Тріаду — група найсильніших студентів, котрим і всілякі привілеї, і ще якісь радості. Та щоб утрапити в цю Тріаду, треба скласти іспит перед викладачами й зібрати цілу «групу підтримки», котра виступить за тебе. Полі та Розе обоє претендували на це. А що мене вважали тут дуже сильним і важливим, бо якийсь древній Аїд таким і був, то кожен із потенційних кандидатів намагався переманити мене на свій бік. Я поки не давав точної відповіді жодному. Подейкували, що кандидати в Тріаду мають ширші повноваження, які цікавили й мене самого. Наприклад, можливість вийти за Браму. Або піти ще далі.

Додому. От що я хотів. Навіть якщо про мене забули. Навіть якщо мене там, скажімо, не зможуть бачити. Адже я їх любив і — на відміну від Полі та інших студентів — не забув анічогісінько зі свого життя. Кажуть, це якась помилка. Та тільки, зі свого боку, і я міг би сказати, що все тут — помилка.

Проте врешті я побачив сенс у тому, що нас зібрали в Академії, того дня, коли вперше зірвався. Кажуть, таке трапляється. Хвилі сил просто випалювали мене ізсередини, і я отямився, коли стіна в моїй кімнаті була вкрита тріщинами й кіптявою, наче після страшної пожежі. Так, було б погано, якби таке сталося зі мною вдома. А викладачі твердять, що це неодмінно б сталося. Бо така доля всіх, хто носить душі древніх і сили древніх. Принаймні тут не примушували носити ще й одяг древніх. Я б уже напевне не ступив і кроку зі своєї кімнати, якби на мене нап’яли ту подобу сукні й халата, в котрій радо походжали чоловіки, зображені на фресках, котрих по стінах було безліч!

Після інциденту зі зривом я ще трохи повагався, але врешті вирішив, що мені треба стати кандидатом до Тріади.

— Я точно прийду ввечері. — Даррін кивнув з ентузіазмом. — Батько залишає крамницю на мене, тому доведеться затриматись. Але Фауста не зрадіє, якщо пропущу її перший бал. Вона й так на батька два дні дулася, що він зібрався до Астірі саме тепер.

Гессі всміхнулась, згадавши, як злилася Генріка, і подумала, що життєрадісна Фауста Олліш, мабуть, спокійніша у виявах свого невдоволення.