Гессі подивилась їм услід, схопила камеру і швиденько сфотографувала двійко ітеллійців, поки ті не зникли з поля зору її об’єктива. Раптом на кришечці камери засвітилась крихітна червона лампа, котрої Гессі раніше не помічала. Проте більше нічого не сталося.

А тоді крапля дощу впала на кінчик носа.

— Дякую, Аїдене… — шепнула Гессі, підставляючи долоню під наступні краплі.

Адже то він привів її сюди. Поза сумнівом, він.

— Гестіє Амаліє, у тебе, я сподіваюсь, була достатньо поважна причина, щоб запізнитись? — спитала матінка з порога.

— Я запізнилась, бо показувала дорогу панові Мартіану.

— І хто такий пан Мартіан?

— Мартіно. Той, про якого розповідала тітка Фресія. Її наречений, котрий поїхав до Ітеллі.

— Гестіє, немає ніякого Мартіно! — Матінка, здавалось, готова була вибухнути криком, проте тільки кашлянула й додала суворо й холодно: — Дорогенька моя, ліпше тобі припинити вигадувати казочки. А тепер мерщій умиватись.

— Так, звичайно.

Гессі відчула, що сили швидко покидають її, і в коридорі мало не схопилась за шафу, щоб не впасти. Проте втрималась. Інакше матінка вже б точно вирішила, що вона знову хвора й слабка, а тоді її замкнули б удома, і… ні-ні-ні, погана це буде ідея за кілька днів до свята!

— А де батечко? — Гессі помітила його відсутність, коли після вмивання зайшла в їдальню.

Генріка виразно вирячила на неї очі, проте запізно.

— Має багато роботи, — відповіла матінка безбарвним голосом.

— …Ну що? — спитала Гессі після вечері, коли вони з сестрою сиділи в залі з роялем на одному вузькому диванчику.

— Чи не бачиш, яка матінка невдоволена? — напосіла на неї сестра.

— Більше, ніж завжди? — зіронізувала Гессі.

— Їй-богу, іноді мені здається, що ти за своїми мріями й рожевими хмарами більше нічого не бачиш. — Генріка пирхнула й ударила по клавіші рояля. Та озвалась низькою нотою, котра віддзвонювала загрозою.

— Я зустріла пана Мартіно з Ітеллі. Того, котрий був нареченим тітки Фресії.

— Ага, а ще ти зустріла Аїдена, а ще — таємничого блакитноокого красеня й казкову королеву Саванатту! — перекривила її сестра.

Гессі міцно-міцно стулила губи. Сумно, але сестра слухала її направду лише тоді, коли їй самій було щось треба. Або ж якщо йшлося про Оллішів.

— Даррін буде на балу. Увечері принаймні, — сказала вона.

— Тішишся? — тепер голос Генрі звучав примирливо. Наче те, що Гессі спілкується з Дарріном Оллішем, зменшує всі її провини.

— Матиму з ким потанцювати трохи.

— Це ж він розкаже Морґінові, що я пішла з Тавішем. — Генріка скривилась і закусила ніготь. Вочевидь, Фрадер виявився швидким і вже дістав згоду. — Слухай, може, попросиш його, щоб не казав?

— Однаково там буде і Фауста, і ще багато людей. Ти можеш кожного танцю змінювати партнерів, як казала пані Ельріка, і до кінця балу ніхто й не згадає, що ти прийшла з Тавішем.

— Ох, ти нічого не тямиш!

— Ти теж, — шепнула Гессі зовсім тихо, щоб сестра її не розчула.

Перед сном вона ще раз подивилась на камеру — червона лампа світилася в темряві кімнати, як око маленького чудовиська, котре ховалось усередині пристрою та спостерігало за нею.

Блакитні троянди лежали на підвіконні. Підвіконня було на третьому поверсі.

У день балу Гестія прокинулась на світанку, бо серце неспокійно гупало, а ковдра тиснула важкістю. У ліжку ніяк не лежалось. Дівчина відчувала задуху, тому вибралась із постелі, підскочила до вікна й розчахнула його.

І побачила букет.

Блакитні троянди здавалися зітканими з того напівпрозорого туману, котрий заполонив на вулиці геть усе і пророчив холодний і похмурий день. Гессі торкнулась їхніх пелюсток і завмерла. Холодні! Вологі від туману й роси. І трохи чарівні. До синьої стрічки, якою вони були недбало перев’язані, кріпилася записка.

«Шановній панянці з побажаннями незабутнього свята. Якби міг бути присутній, попросив би вашої згоди на якийсь танець».

Ні підпису, нічого більше.

Гессі стояла перед вікном у самій довгій нічній сорочці й не відчувала ні вітру, ні холодних крапель, котрі осідали на її лице, волосся й руки.

Вона справжня! Записка з буквами, що вивела його рука. Вони сущі — ледь розтягнуте вгору «о», уривчасте «я», котрому бракує хвостика, довге й стрімке «р», що виділяється на тлі решти.

Гессі спохопилася, швидко забрала вологі квіти до кімнати й зачинила вікно. Щойно дівчина зробила це, як по тілу пробігли дрижаки. Вона заскочила під ковдру, натягнула її до підборіддя, досі стискаючи в долоні записку.

Пальці розігрілись. І водночас напосів сміх. Спочатку Гессі хихотіла собі тихенько під носа, потім розреготалась на все горло, ховаючи голову в пухкій подушці, і загамселила ногами по ліжку, розбурхуючи ковдру.

І як же це було добре!

— О святі небеса, що це ти затіяла? — Генріка забігла без стуку, в самій нічній сорочці. Її волосся, зв’язане червоною стрічкою, було незвично розкуйовдженим.

— Генрі, о Ге-енрі! — Гессі втирала сльози, котрі виступили від сміху в кутиках очей. — Який же сьогодні хороший день!

— Здуріла, — буркнула Генріка собі під носа й буденним тоном додала: — Моя сестра в день балу здуріла остаточно. І не могла почекати ще хоча б день-два.

Гессі пирхнула та знову зайшлася сміхом, не маючи сил стриматись.

— Гаразд. Що сталося? — Сестра підійшла до ліжка, і погляд її впав на букет. — Гесті, чого не поставила квіти у вазу? Засохнуть же! І чого вони такі мокрі? Бр-р… Лише не кажи, що пролила щось. І чого ти така червона?

— Генрі, заспокойся ж бо. Твоя сестра всього лиш має гарний настрій.

— Та я вже бачу. — Генріка на мить стала схожою на матінку. — Твій «гарний настрій» має ім’я?

Гессі похитала головою, і темні пасма, котрі вже трохи відросли, замайоріли в неї перед очима.

— Тоді не здіймай шуму, бо, закладаюсь на десерт, ти вже розбудила своїм реготом усіх — звідси і аж до річки! — Генріка здмухнула кучері з очей. — А якщо не відпочити як слід, то який вигляд ми матимемо ввечері?

— Пречудовий вигляд, — відповіла Гессі, сповнена радісних дзвіночків від маківки до п’ят. — Особливо ти. — Вона знала, що Генріці буде приємно це почути, тому лестила безсовісно. — У тебе ж така сукенка! На її тлі твої коси ввечері здаватимуться просто-таки зоряним вогнищем.

— Ну-ну. — Генріка міцно стулила губи, проте усмішка проглядала на її рум’яному обличчі, і Гессі подумала, що сестра насправді красуня. Навіть на світанку, навіть з розтріпаними косами й у сорочці для сну.

— Я не можу заснути, — зізналась Гессі.

— Я теж, — раптом відповіла сестра і довірливо повела далі, присівши на ліжко. — Ой, нервів же скільки! Я звечора й ароматні краплі вдихала, і провітрювала кімнату, та все одно.

— А я геть спітніла під ковдрою.

— А в мене нило праве коліно. Я все згадувала, як колись забила його, і злякалась, що воно саме сьогодні ввечері дасть про себе знати! І я танцюватиму погано.

— Прегарно ти танцюватимеш!

Генріка важко зітхнула, а тоді похитала головою.

— Твоя правда. Пані Валіє казала, що ми молодчинки.

— І пір’їнки.

— І голубоньки.

— І…

Генрі подивилась на Гессі, і вони, не змовляючись, розсміялися. Заснути до сніданку їм уже не вдалось.

Гессі здавалось, що вона тільки-тільки прокинулась на зорі, а от уже пані Моррінда прийшла будити їх і відправила до ванної. Гаряча вода парувала і змивала рештки сну, а кахлі на підлозі були такі холодні, що Гессі переминалася з ноги на ногу, щоб тільки не стояти на них, а тоді послизнулась і мало не впала. Управителька втримала її впевненим рухом і безмовно похитала головою, що мало б означати: «Гестіє Амаліє, ти така безвідповідальна, що я не здивуюсь, якщо ти зламаєш собі щось просто-таки в день балу, проте я ані слівця про це не скажу, ані слівця!»