— Ходімо. — Сестра схопилась на ноги. — Усе стає ліпшим після чашки гарячого какао — принаймні Фауста в цьому свято переконана, тож не будемо її розчаровувати. І, заради святого печива, дивись, куди йдеш — тут книжок більше, ніж підлоги.

— А тепер, дівчатка, випростайте спинки. — Пані Валіє клацнула пальцями. — Ви ж повинні мати якнайкращий вигляд на балу. Це вам не танцювати під дощем у якомусь парку!

Пані Валіє років було більше, ніж пані Ельріці й пані Катаніці, разом узятим. А проте вона здавалася такою сухою і тонкою, ніби її може здути вітром. Пані куталась у хутряні боа навіть у розпал весни, носила крисаті капелюшки з довгими барвистими пір’їнами і задирала гострого носа вгору так, наче завжди виглядала когось іздалеку. Матінка казала, що пані Валіє танцювала на сцені театру в самому Роммелі. Тому навіть тепер, коли шкіра її висохла, як зім’яті книжкові сторінки, а волосся стало білим і тонким, відбою від учнів у неї все одно не було.

Генріку пані називала своєю найліпшою ученицею за останні десять років. Гестію — «милою і талановитою дівчинкою». І додавала: «…талановитою не до танцю».

— До балу ви обидві будете розумничками й красунями! — повідомила викладачка й сіла до рояля. — І пам’ятайте: ви — пір’їнки на вітрі! Починайте з поклону!.. Ні, не так. Починайте з виходу. Вихід — це головне. Потім на вас ніхто не дивитиметься, але поки ви виходите — ви у світлі й усі погляди — ваші! І-і раз!..

Музика звучала спочатку тихо. Гессі постаралася виконувати всі свої кроки поволі, обережно. Вона чула всередині дзвін, котрий резонував із музикою, і сьогодні все виходило ліпше. Або ж їй здавалося, що виходить. У голові виринули спогади про вечір у Доанни, а потім — про нічну прогулянку. І ці картини наче самі лягали на музику, викликаючи усмішку й відчуття безмірного щастя десь на кінчиках пальців.

— О! — Пані Валіє схопила Гессі за плече, коли мелодія закінчилась і вони з Генрікою розтягли подоли сукенок у боки, присідаючи в реверансі, котрий був трохи старовинним, а проте на балу — саме доречним. — Що це було, Гестіє Амаліє?

— Я десь помилилася? — спитала Гессі пошепки, відчуваючи, як дзвін усередині тихне.

— Ні. — На диво живі очі викладачки, оточені паволокою зморшок, вивчали її з усмішкою. — Ти танцювала так, ніби довкола тебе багато рожевого.

Генріка безмовно звела брови.

— Багато рожевого, і ще квітневий вітер у волоссі, і трохи яскравого місячного світла. — Пані Валіє заклацала пальцями, наче шукала ще якийсь штрих до повноти картини. — Ти танцюєш, мов закохана. А нема на світі ліпшого танцю, Гестіє Амаліє.

Гессі розчервонілась і спробувала подумати про щось інше. Але тоді зайшла матінка, щоб дізнатися про їхні успіхи. Викладачка танців повела плечем — важке боа зіслизнуло і лягло на згин ліктя, — а тоді діловито защебетала про своїх «пташечок» та «пір’їнок».

Генріка тим часом узяла Гессі попід руку й майже силоміць вивела в коридор.

— Ну? Чи не пора розказати найближчій для тебе душі про таємничого незнайомця?

На мить Гессі пополотніла від думки, що Генріка теж про нього знає. Тож блакитноокий не видиво, а геть реальний, осяжний і справжній! Проте сестра зашепотіла просто у вухо:

— Хто він? Який має вигляд? Чи він гарненький?

Гессі не стримала сміху і прикрила рот долонею.

— Він блакитноокий! І більше я нічого не знаю.

— Це як?

— Ну… я не бачила його. Тільки очі.

На мить Генріка подивилась на неї, а тоді зітхнула, і вся енергія та запал тут же зникли, наче їх здмухнув вітерець.

— Так і знала. Знову чергова вигадка, так?

— Яка ще вигадка?

— Та ти просто вигадала його! Бо ти — Гестія Амалія. Моя сестра з найбагатшою у світі фантазією.

Гессі читала книгу про Аїдена щовечора. Це стало майже таким самим ритуалом, як розчісування волосся, вибір сукні до коледжу на наступний день і недільний похід до цукерні. Книга захоплювала.

Історія виявилась дуже цікавою й фантастичною, адже в ній юнак, котрий носив таке саме ім’я, як і її брат, потрапив на навчання до незвичайної академії. Опинялись там виключно герої старовинних легенд, і герої ці — якщо вірити історії — перероджувались у звичайних людей. Вельми заплутано. Гессі до кінця так і не зрозуміла, що малося на увазі, але вірила, що далі про це напишуть більше. А ще в персонажів — геть усіх — були чудернацькі сили.

Природно, Гессі нікому не розповідала про книгу, бо матінка вирішить, що таке чтиво — не зовсім те, що варто гортати пристойній панянці. До того ж якщо хтось побачить напис «Дорогій Гестії», то одразу зрозуміє, що книгу їй подарували, а тоді візьмуться розпитувати, хто, та коли, та чому. А про блакитноокого розповідати не варто. Це має бути їхня таємниця. Гессі відчувала непереборне бажання всміхатися щоразу, коли думала про нього.

АЇДен ~ Академія

— І давно ти бачиш духів померлих?

Голос, наповнений щирим інтересом, був тут рідкістю, тому я відповів так само відверто:

— Із самого дитинства. Колись пробував розказати батькам, але вони вирішили, що я занадто багато фантазую і читаю страшні книжки. А ти чим особливий?

Таке запитання мені не дуже подобалось. Воно наче підкреслювало те, що тебе цікавить не сама людина, а її вміння. Але насправді так і було. Майже завжди і всюди.

— Я пишу поезії, — відповів випадковий співрозмовник. — І музику.

Я посміявся з нього.

— Це не зовсім те.

Довелося звикнути до того, що всі довкола мене володіли химерними вміннями. Найкориснішим із них видавалась левітація, хоч один із викладачів твердив, що всі ми ще дійдемо до цього. Але я не повірив.

— Цілком те. — Незнайомець здвигнув бровами. — На тебе глянути страшно, — додав він безпосередньо. Його тон нагадав молодшу сестру.

— Чому ж?

— Не знаю. Маєш такий вигляд, ніби щойно вмер і воскрес, але тебе перед цим добряче потерли в жорнах.

— Я і вмер. А ти мені снишся. І все тут мені сниться. Це якийсь перехідний етап до того, що буде далі? — Я виклав свою теорію про все, що відбувалося зі мною останнім часом, після того як заснув удома без найменших сил прокинутись і видужати, а пробудився цілком здоровим, тільки зовсім не у своєму ліжку, а біля язикатої Брами, за якою ховалось у тумані це місце. Незрозуміле місце. Повне незрозумілих людей. Або не людей навіть.

— Усі ми йдемо кудись далі. Це нормально. Тільки до чого тут смерть? — Незнайомець сів біля мене на широке біле підвіконня.

Я подумав, що матінка була б дуже невдоволена, якби вдома я з друзями сидів на підвіконні. Але тут вона не могла мене побачити.

— Біс його знає, — байдуже відповів я, дозволяючи собі ще одну фразу, за котру дістав би вдома важкий-важкий погляд матінки.

— Смерті не існує, — провадив далі незнайомець, і тон його був до мурашок по шкірі серйозний. — Тобто не так. Ти вмираєш кожної-кожнісінької миті: той ти, який є зараз, через секунду стає вже іншим — у твоїй голові вирують інші думки, змінюючи одна одну, клітини твого тіла народжуються й відмирають, і все це сукупно дає щоразу нового тебе.

— Полюбляєш філософію? — спитав я знічев’я. Це був перший з тутешніх студентів, який заговорив зі мною більш-менш приязно.

— І мистецтво. — Незнайомець не помітив ні краплі іронії в моєму голосі або проігнорував її.

— Гаразд, смерті не існує, я не помер, а помираю щомиті. Чи не підкажеш, як мені померти взагалі-взагалі?

— Навіщо?

Я став до краю відвертим:

— Якщо це перехідна точка, то я хотів би швидше вирушити далі. Не підкажеш, що там далі? Переродження? Вічна темрява? Небесні сади для добрих душ і забуття для поганих?