Гессі затамувала дух. Їй подобалося, що Лаллі згадує про Аїдена так, наче він досі тут. І братове ім’я не звучить сумно, жалібно, як це виходить, коли про нього говорять інші.

— Загалом, іменем Алістала Роу, я тобі кажу: ти була хороша. І не така вредна, як Генрі!

Гессі слабко всміхнулась і не відповіла. Чашка в її руках хруснула, і від неї відламалося вушко. Так акуратно, наче хтось відкраяв його ножем.

— Ого! — видихнув Лаллі з захватом і трішечки налякано. — Ти знову зламала чашку? Пані Моррінда тебе вб’є?

— Ні, Алістале. — Дівчина відчула раптову втому, і зауваги рудого хлопчиська вже не видавались їй ані смішними, ані цікавими. — Пані Моррінда не буде мене вбивати, тільки трішки невдоволено побурчить. Усі вже звикли, що я ламаю речі.

— Це дуже корисне вміння! От подумай: у тебе заклинив замок у дверях, і ти не можеш потрапити додому, а надворі — дощ і вітер. І тут ти така — хрясь! І двері зламано. Ну як?

Лаллі зазирнув в обличчя Гессі, абсолютно задоволений своєю вигадкою.

— Чудова ідея, — погодилась вона й акуратно відклала чашку та її вушко на край таці, намагаючись на дивитись на них.

— Ми ж поїдемо на книжковий ярмарок? — вимогливо спитала Генріка, коли доїла десерт. — Пані Ельріка нам нагадувала про нього на історії літератури!

Матінка наморщила носа, як вона робила завжди, коли чула пропозиції, котрі їй не дуже до вподоби. А ідеї взагалі зазвичай викликали в неї невдоволення. І Гессі часом думала, що матінка була б рада, якби вдалось просто жити, нічого не ворушачи й не ворушачись самій.

— На ярмарку дуже шумно й людно, Генрі, — відповіла вона з осудом. — Так нічого роздивитись не вийде. Не люблю я таку тисняву.

— Проте дітям цікаві книжкові свята, — заперечив батько. — Правда, Генрі, Гессі?

— О так! — Генріка одразу ж із ентузіазмом закивала. Вона знала, що згода батька вища за згоду матінки, тому головне — досягти першої.

— І ще там будуть оті непосидючі студенти. Я ліпше випишу вам нових книжок із магазину Оллішів. — Матінка, проте, не хотіла їхати, і край. — У них усі новинки з’являються.

— Але на ярмарку будуть іще старі книжки, — втрутилась Гессі тихо.

Генріка ж розцвіла після фрази про непосидючих студентів.

— Старі книжки? Чи ж у нас мала бібліотека? Я щось не бачила, щоб ви там надто затримувались… — відповіла матінка, та врешті зітхнула і вдихнула пахощі улюбленої лавандової хустинки, з котрою не розлучалась. А це означало згоду, хай мовчазну та повну осуду.

Ярмарки подобались Гессі своїм гамором. Виникало відчуття, що можна загубитись, — і це відчуття теж подобалось. Адже завжди цікаво втрапити в незнайоме місце або принаймні опинитись у натовпі людей, ловити уривки їхніх розмов і розглядати книжки.

Гессі пошкодувала, що не взяла з собою камеру: обкладинки стародруків із золотим та срібним тисненням, зі стертими кутиками чи металевими візерунками, оправлені в шкіру, розфарбовані чи такі затерті, що не видно й назви, — усі вони притягували погляди незгірш за новенькі фоліанти, котрі викладали на прилавках книгарі, закликаючи покупців. І було б добре зробити фото — бодай одненьке. Гессі чудово пам’ятала, що кадри можна витрачати тільки на людей, але бажання якось зловити в об’єктив усі ці книги не залишало її під час прогулянки.

Хтось зачепив її ліктем, і дівчина озирнулась. Матінка з пані Катанікою пішли до кав’ярні над каналом на обідню каву — вони в один голос твердили, що спека їх дуже втомлює, а галасливий натовп не дає відпочити чудового вихідного дня. Генріка зустріла подругу з коледжу, і вони гуляли по ярмарку разом, бо Гессі, на їхню думку, надто довго розглядала кожен стенд. А стендів же так багато! Батечко ж знову мав термінову роботу і поїхав на збори правління, але дав їм з Генрі трохи кишенькових грошей на закупи й відчував, що цього від нього цілком досить для того, щоб бути причетним до виховання двох доньок-підлітків.

На такі кишенькові можна було купити хоч цілий ярмарковий стенд. Гессі хотіла спочатку знайти щось про фотографію, щоб ліпше ловити свої кадри. Але зрозуміла, що тут немає жодної-жодної книжки про чарівну камеру. І бути не може. Мабуть, це й добре. Якби чарівних камер виявилося забагато, то дівчина, напевне, відчула б розчарування, що вона не одна, хто володіє такою таємницею. Водночас їй здавалося, що було б дуже цікаво зустріти ще хоч одного диво-фотографа. Тоді він міг би прикласти палець до губ і підморгнути їй, поплескуючи долонею по важкій сумці на ременях. А Гессі всміхнулася б йому у відповідь і сказала б щось на кшталт: «О так, я розумію, про що ви!» Але ніхто такий ще їй не трапився.

Відкинувши ідею з книжкою про фото, Гессі зацікавилась новими романами, але вже напевне їх купить Генріка. Тоді погляд упав на тонкі й красиві збірки поезій з вигадливими візерунками на обкладинках, а ще подарункові набори листівок, перев’язані жорсткими паперовими стрічками.

— Панянку щось цікавить? — спитав привітний продавець.

Гессі заперечно похитала головою. Їй куди більше подобалось роздивлятись усе самій, довго зважувати рішення про покупку, коли продавець іще зайнятий іншими клієнтами та не спостерігає за нею.

— Панянка прийшла по ось це, — пролунав голос за спиною, і дівчина тут же почула шепіт, котрий лунав просто всередині її голови: «Не озирайся».

Дрібне тремтіння пробігло по плечах. Здавалося, що все тіло затерпло і навіть за великого бажання вона не змогла б озирнутись. Тільки побачила, як майнула рука з довгими пальцями, світлі манжети і запонки з блакитними каменями. Світ наче вповільнився. Зникли галас, шелест сторінок, шурхіт сукенок, голоси, дзвін велосипедів, лопотіння крил і хлюпотіння річки. Залишились тільки натягнута струна напруги і голос на спиною. І повітря дзвеніло.

Тим часом незнайомець вправно виловив серед збірок поезій, котрі пахнули свіжою фарбою, книгу в багряній палітурці і простягнув її продавцеві:

— За скільки віддасте оцю?

— І де ви її викопали?.. За десятку беріть.

— І загорніть, — попрохав незнайомець, відраховуючи плату.

Поки він стояв за спиною Гессі, їй здавалося, що все перед очима стає розмитим, як акварельне полотно, на яке плеснули забагато води під час уроку малювання.

Продавець вправно загорнув книгу в коричневий папір, обв’язав стрічкою і простягнув незнайомцеві. Той жестом указав на Гессі. Продавець повернувся до дівчинки.

— Тримайте, панянко. Їй-богу, чого ви така налякана?

— Дякую, — прошепотіла вона, притискаючи пакунок до грудей. — Я не налякана, я…

— Гесті! — крик Генріки примусив світ повернутися до його звичного стану. Усе знову закрутилось, зашелестіли сукенки, заблищали на сонці скельця окулярів, почувся шурхіт книжкових сторінок, ожив їхній запах. У повітрі розлились аромати квітучих дерев, а плюскіт річки влився в гомін ярмаркових гостей.

— Гесті! — Генріка випурхнула з натовпу, тягнучи за руку Фаусту Олліш. — Ми бачили Авінду Райрі! Отам, біля яток із морозивом!

— Хто така Авінда Райрі? — спитала дівчина, намагаючись не згубити того тепла, котре щойно торкалось її спини.

— Ой, Гесті! — Фауста сплеснула в долоні. — Не прикидайся ж!

Генріка задерла носа.

— Пані Авінда — найкрасивіша акторка в нашому театрі, вона ж грала принцесу Омайю Третю. Ти хіба забула? Ми ходили на прем’єру восени!

— Так, — кивнула Гессі цілком щиро. — Забула.

І жодного слова, щоб пояснити сестрі, що знана акторка її не турбує. І жодного слова, щоб описати, як завмирає світ, як дзвенить повітря, коли…

— Пане, вибачте! — Вона покликала продавця і, дивуючись власній сміливості, спитала: — Який вигляд мав той юнак, котрий щойно придбав книгу для мене?

З голосу вона вирішила, що то таки юнак. Продавець подивився на неї здивовано, тоді на пакет із книгою, тоді знову на неї.

— Панянко, щось ви плутаєте. Я щойно нічого не продавав ні вам, ані якомусь юнакові. Може, Фрейт? — кивнув він на свого молодшого напарника.