— Ні. — Гессі заперечно похитала головою і, шурхнувши спідницею, розвернулась та побігла, щоб швидше загубитись у натовпі. Їй дуже не хотілося, щоб при Генріці двоє продавців визначали, що то за юнак і чи був він узагалі.

Бо, здається, його не було.

Його не було. А книга була.

«Гуп-гуп», — застукотіло серце, котре стало надміру важким.

Гессі оминула групку дрібних школярів, тоді прослизнула під рукою у височенного студента, мало не врізалась у пишний поділ сукні якоїсь пані, оббігла ліхтарний стовп і клумбу, помережану синіми квітами, та пірнула у вузький прохід між двома дерев’яними стендами, на котрих лежали важкі словники й медичні книжки.

Опинившись по той бік ярмаркового натовпу, Гессі змогла перевести дух. Перед очима блискотіла річка, і розсипи опалого цвіту скидалися на сніг у воді.

Що це було?

«Гуп-гуп».

Паперовий пакет вона досі притискала до грудей. Відповідь мала ховатися там, у книзі з багряною палітуркою.

Гессі повагалась мить, але тоді пальці самі смикнули за стрічки й розірвали коричневий жорсткий папір. Палітурка виявилась новенькою, холодною на дотик. На ній золотилася назва.

— «Академія Аматерасу, — прочитала Гессі пошепки. — Записано зі слів Історика».

Як звався цей історик, на обкладинці не було вказано.

Дівчина розгорнула книгу і провела пальцями по першій сторінці.

— Звідки ти?

Книга мовчала.

— Хто такий блакитноокий? — спитала вона ще тихіше, ніби боялася, що, озвучене, це питання стане надто відвертим і хтось її почує та візьме на сміх. Проте книга мовчала й тепер. Але Гессі була певна, що то блакитноокий подарував її. Більше нема кому.

А тоді з-під пальців поповзли в усі боки чорні химерні лінії, котрі ламались і звивались, мов змії, аж доки заповнили сторінку.

«Дорогій Гестії».

Лінії ще трохи кружляли, поки викладали ці слова, а тоді раптом перестали ворушитися, наче насправді були тільки чорнильним написом, котрий щойно оживав тільки в уяві Гессі. Матінка любила казати, що уява в неї аж надто бурхлива.

Дівчина втамувала тремтіння всередині й перегорнула сторінку.

«Аїденові не хотілося до Академії», — так починалася книга.

— Аїденові не хотілося до Академії, — повторила Гессі пошепки. — Але він пішов. Він пішов, бо знав, що то його шлях.

На цій фразі серце застукотіло надто гучно, і дівчина зупинилась.

Вона відірвала погляд від сторінок химерної історії, у котрій головного героя звали, як і її загиблого брата, і подивилась на річку. Мерехтіння сонця сліпило, а сил відвести погляд не було. Блакитне-блакитне мерехтіння. Воно заповнювало все і заспокоювало. Здавалося, що все буде добре. От просто все. От просто візьме — і буде добре.

— Дякую вам, — шепнула Гессі до річки, до цвіту дерев, до дзвінкого повітря, до блакитного мерехтіння води і до дивного незнайомця, котрий подарував їй дивну книгу.

Їй страх як кортіло почитати ще про Аїдена та невідому Академію, проте вона відчувала, що то буде надто цікава історія, щоб від неї відриватись. Тому ліпше зробити це вдома, перед сном.

Гессі акуратно обгорнула книгу папером, сховала в сумочку й повернулася між стендами до ярмарку. Їй ще хотілося купити кілька збірок поезій, спробувати випічку, котру продавали біля виходу, і знайти Генріку, бо буде трішки сумно купити однакові новинки. Утім, їх можна потім подарувати комусь — книжки видавалися Гессі ліпшим подарунком, ніж рукавички, хустки чи торти.

Було страх як важко дочекатись, доки закінчиться вечеря. Гессі совалася на стільці, торт із персиками не ліз у горло. А потім у батька з’явилось бажання поцікавитись їхнім навчанням. І коли після всіх розпитувань Гессі нарешті зачинила двері своєї кімнати, вона відчула, що сукня геть волога від поту на спині.

Книга в багряній палітурці лежала в таємному сховку з подарунками Аїдена. Гессі швидко видобула її з шафи, упала на ліжко і розгорнула першу сторінку.

«Дорогій Гестії».

Напис нікуди не зник.

«Аїденові не хотілося до Академії…»

АЇДен ~ Академія

У мене не було жодного сумніву щодо того, що я помер. Власне, зважаючи, як прогресувала моя хвороба і як погано я почувався, нічого дивного в цьому нема. Смерть не лякала мене. Лякала думка про все те, що я маю покинути. Хоч скільки готуйся до цього, хоч скільки роздумуй, проте смерть ніколи не буде гарним подарунком ані для тебе, ані для близьких тобі. Особливо коли виводиш букви в записках для нареченої, а сил стає тільки на одну букву за раз. І тому всі твої слова до неї такі скупі. Я намагався вкласти головне: «Не плач. Не плач…»

Кулаки стиснулись самі по собі. Я у своєму тілі. У плоті. Опустив погляд. О! Навіть в улюбленій жилетці.

Проте це місце не нагадувало жодне з місць, куди потрапляють мертві відповідно до давніх книг чи відомих мені релігій. А я мав необережність вивчити їх доволі досконало, коли ще планував жити довго й щасливо, а не стояти в улюбленій жилетці бозна-де. «Бозна-де» мало вигляд паркової алеї з побитою бруківкою і кущами у вельми захаращеному стані. Білий туман наповзав, ніби дим.

— Я помер? — спитав, сподіваючись, що хтось мені відповість.

— О боги Тріади, ну годі комедії, — відповів мені голос, у якому було щось дуже скрипуче й неприємне. — Знаєш, як мені обридло відповідати на це запитання і всім усе пояснювати?

— Не знаю.

— О, бачиш! Іще один! Нічого вони не знають, нічого вони не хочуть… — завів голос. — А потім зникають — лишається оплакувати. Так, давай послідовно. Без того в нас ніяк. Хто ти такий і як тебе сюди занесло?

Я сховав руки в кишені, правою намацуючи срібну табакерку. Вона була на місці. Гаразд. Отож теорія про те, що нічого з нашого світу з собою після смерті не забереш, — помилкова. Шматочок Доанни, а точніше, її подарунок, досі зі мною. Благословенна будь, смерте, якщо дала мені таку поблажку.

— Я Аїден Фаулі-Прейшер. І я підозрюю, що або вже помер, або ж у мене така лихоманка, що бачу шикарні галюцинації.

— За галюцинації ти мені ще відповіси! Аїден… Фаулі… — Голос замислено повторив моє ім’я тричі, а тоді щось хруснуло, і відповідь пролунала вже зовсім-зовсім інакшим тоном. Він звучав налякано: — Ти… ти Аїд? Сам Аїд? Чи Аодх? Аед?

— А-ї-ден, — повторив я мало не по літерах. З дитинства звик, що люди люблять перепитувати моє ім’я, проте мені воно дуже подобається. І Доанна вміє вимовляти його так тихо, пошепки, сплітаючи «й» та «і» в «ї», а потім розтягуючи «д» на старовинний манер, і виходить таке ніжне «Аї-і-дхее», що мені аж мурашки по спині розбігаються.

Побачити б її. Так різко захотілось побачити її бодай на мить, що я аж скреготнув зубами.

— Так чи сяк, непростий ти, — зітхнув голос, нагадуючи про себе скрипінням. — Ну а я Брама.

— Брама куди?

— На подвір’я, куди ж іще! Зайдеш, тоді прямо алеєю і ліворуч. У директора кабінет на другому поверсі — там тобі хтось підкаже… Аїде, слухай, а ти примар не бачив раніше? Чи духів? Чи там мертвих?

— Моя наречена — дуже сильна чаклунка, проте ні, не бачив. — Я вирішив, що якщо вже розмовляю з брамою, то можна не приховувати, що Доанна бачила набагато більше за інших. І вміла заварювати чай, котрий проганяв головний біль за кілька хвилин. Мабуть же, магія.

— У-у, чаклуни переважно водяться на тіньовому боці, — відповіла мені Брама. — Якщо ти звідти, то несолодко тобі буде.

— Я чудово підлаштовуюсь. — Мені закортіло дізнатися більше про місце, де я опинився. І про те, як вибратися звідси. Бо мені треба додому.

Туман довкола розійшовся, і я побачив високу ковану браму. Ага. Справді брама. Ну гаразд. За почорнілим металевим сплетінням виднілися високі стіни, помережані галереями, котрі нагадувати витвір божевільного архітектора, у якого цілковито відбило смак.