— Ох, ну от, усе тут! — Гессі склала фото в пакет і защипнула його. — Усі до єдиного. Особливо хороші там, де ви з Фрадом над річкою.

— Наре-ешті! — Сестра закотила очі. — То ти будеш до нас на вечерю в неділю? Ленні з Морґіном теж приїдуть, маєш і ти прийти. Мусить у мене бути хоч якась підтримка проти тієї кралі! — Генріка закопилила губи.

— Усміхнися, Генрі, тобі не личить супитись. — Гессі поправила зразки альбомів на поличках. Хай би скільки років минуло, Олейн Тавіш викликала в сестри лише найгірші емоції, котрі Генріка ніколи не забувала продемонструвати. Звичайно, на людях вона робила це так витончено й спокійно, як годиться, але в присутності Гестії вже могла дати собі трохи волі. Гессі зітхнула й додала: — І так, я прийду…

— Дивись-но. — Сестра пішла до дверей. — Я поклопоталась, щоби пан Армар зайшов, і, може, ще Ленні приведе своїх друзів з університету. Не-жо-на-тих! — Мереживна парасолька тепер дивилась просто в лице Гессі.

Вона вибачливо всміхнулась і попросила вищі сили забрати Генріку назад до її чоловіка й галасливих малюків, котрі тільки-тільки вчились ходити, а вже встигали знищити все, до чого їм удавалось дотягнутися пухкими ручками. Вони були дуже схожі на Генріку. Тому Гессі вже їх любила. Тим більше, за її порадою чорнявого назвали Айданом, білявого — Паулем. Хоч як дивно, Генріка тут навіть не сперечалась. Імена їй сподобались одразу.

— Я пішла! Не перевтомлюйся, бо шкіра стане тьмяною! — Сестра рвучко зачинила двері.

Гессі впала в крісло за прилавком. Проте за наполегливим дзенькотом дзвоника вона зрозуміла, що й зараз не відпочине. У наявності робочого дня були свої мінуси.

— Доброго дня! — Жінка вклала у свій голос рештки бадьорості, котра ще не покинула її від спеки.

— Гессі! — Знайомий голос примусив схопитись на ноги, і сила повернулась сама.

— Доанна! — Гестія вилетіла до дверей і взяла подругу за обидві руки. — О, Доанно, коли ж ти повернулась?

— Щойно. — Усмішка колишньої нареченої Аїдена, як завжди, ховалась у кутиках її губ.

— Я отримала твою листівку! Роммель чарівний! — повідомила Гессі, розмашисто показуючи в бік стіни, від підлоги до стелі обвішаної фотографіями та листівками.

— Як і ви, панянко. — Даррін зайшов слідом за Доанною і зняв капелюха, з-під котрого блиснули висвітлені південним сонцем кучері. — Як у вас справи?

— Пречудово! На свята був якийсь шалений вир замовлень, але тепер ніби трошки вільніше почуваюсь. — Гессі розвела руками. — І, дякувати Фаусті, маю що почитати. Вона мені мало не щодня приносить щось. Це ти її попросив, так?

— Авжеж, — кивнув Даррін поважно. — Не міг-бо я тебе залишити на все літо без нових книжок!

Його лице зарум’янилось під сонцем Ітеллі і тепер мало майже такий мідний колір, як і кучері. А оливкова шкіра панни Доанни ніскільки не змінилась, ніби жінка щойно зійшла з картини давнього майстра.

— Радість отримано, вдячна! То… як подорож? — Гессі плеснула в долоні. — Може, пройдете до затильної кімнати, я заварю м’ятного чаю — пані Моррінда казала, що в спеку то найліпше! Побалакаємо там…

— Ох, давай ліпше ввечері. — Доанна приклала руку до чола. — Я зараз почуваюся такою випитою, ніби це сонце мене вирішило спопелити.

— Важкі думки напосіли? Чи Даррі надокучав? — пожартувала Гессі, але Доанна блиснула в її бік гострим поглядом, ніби наказувала негайно замовкнути.

Даррін, проте, почув це й криво всміхнувся:

— Так, звичайно, у всьому завжди провина того Олліша! Гестіє, я тобі кажу: якщо Доанна ще раз відмовить мені, то я більше й не кликатиму!

— Кликатимеш, — серйозно покивала головою Гессі. — Ви вже два роки заручені, то скільки тягнути ще?

Жінка зітхнула і повела плечима.

— У часи моєї юності пристойна панна мусила хоча б тричі відмовити юнакові перед весіллям.

— У часи твоєї юності? Ти ще цілком молода. І, Анно, я молодший на два роки. А вищий на два сантиметри. — Даррін підійшов до неї та звівся на носки. — Такі справи.

— Так-так, — погодилась Гессі. — Тому, сестричко, не говори, як моя матінка…

— О, а як вона? — Доанна поспішила змінити тему, бо явно почувалася більш зніченою, ніж їй хотілося б показувати. Образ стриманої і таємничої леді важко підтримувати, коли ти в оточенні людей, які тебе чудово знають і люблять.

— О, друга кав’ярня забирає багато часу, а проте мати задоволена. — Гессі стенула плечима. Матінка не дуже хотіла з нею спілкуватися після того, як вона відкрила фотостудію. На її думку, це не те, чим варто займатися благородній панні. — Ще батько запрошував нас поїхати наприкінці літа, коли спека спаде, до нього. Але я бачу, що Генрі з малими точно не вибереться, а ми з матінкою — ох-х… це буде важко. Та і я не дуже хочу покидати студію, ми ж тільки-но відкрилися.

— Розумію. — Доанна похитала головою і взяла Дарріна під руку. — З твого дозволу… Маємо зазирнути до Фаусти і дуже хотіли б відпочити з дороги. Але зустрінемось надвечір, гаразд?

— А ще я привіз тобі рідкісний том міфів з Ітеллі, — шепнув Даррін на прощання.

— А мені, а мені? — Лаллі ввірвався у двері, мовби вихор, але, попри те, розчув останню фразу Дарріна.

— А тобі, Лаллі, вже вистачає проблем на свою голову. — Чоловік широко всміхнувся і пішов до виходу.

— Гестіє, ну скажи йому, щоб не кликав мене Лаллі! — Хлопець шморгнув носом і на мить насупився, проте роздратування пробігло його лицем, ніби хмаринка весняним небом, і зникло.

— Чому, Лаллі? — Гессі сперлась на лікті та з усмішкою подивилась на сина пані Катаніки, котрий був тепер вищий за неї на голову.

— Бо я дорослий! Доро-ослий! — заявив він, широко всміхаючись і поправляючи стрічку на шиї. На ній красувався медальйон, і, вочевидь, Лаллі дуже хотів, щоб його помітили.

— Так-так. Передай це матері. — Гессі дістала потрібний пакет і віддала його другові. — Тільки щоб не загубив, Алістале Роу! Інакше наступного разу я тобі жодного фото на свята не зроблю!

— Слухаю, панно Гестіє! — Він слухняно виструнчився, мов солдат, і чкурнув до виходу.

Гессі знов опустилася в крісло. На неї накотила спокуса зачинитися сьогодні раніше, адже навряд чи в таку погоду комусь забагнеться фотографуватися. Тим більше тут вона порядкувала сама й нікому не мала казати, чого раніше чи пізніше зачиняється.

— Так і зроблю! — вирішила Гессі і схопилася з місця, щоб запнути штори.

Вона опустила їх на одному вікні і завмерла, зачудовано розглядаючи, як попід шторами по підлозі сипалось золотаве світіння. Зненацька дзвоник над дверима мелодійно сповістив, що ще хтось увійшов.

— Перепрошую, чи тут фотостудія панни Гестії Амалії? — спитав візитер.

Боковий зір підказував, що він у дорожньому сірому плащі та капелюсі. Гессі відхилилась від вікна.

— Так, пане, тут. Гестія Амалія — це я. Ви бажаєте зробити фото?

— Так. Був би вдячний. Дуже хочу, — говорив він якось знервовано і все не знімав капелюха.

Гессі насторожилась, але не відчувала ні краплі страху, тому просто підняла завіси, і золоте-золоте світло вдарило їй в очі та залило всю студію, а пил затанцював у повітрі, ніби блискітки.

— Прошу сюди! — Вона закріпила штори на попередньому місці й покликала гостя підійти. — То, пане, яке фото ви хочете?

— Як вам видніше, — відповів візитер. — Я вірю у вашу майстерність.

— Оце дякую… — Гессі підкрутила налаштування камери та спитала: — Ви бували в мене раніше?

— Ні, проте мені сказали, що ваші фото здатні робити людей щасливими.

— Он як? — Ці слова полестили, і вона згадала, як колись іще не знала, що щастя — у руках самих людей. Утім, Гессі досі вірила, що гарне фото завжди зможе принести щось хороше. — А ви в нас проїздом? Я вас раніше не бачила? — Вона ковзнула поглядом по одежі незнайомця, проте той саме повернувся, роздивляючись зразки світлин на стінах, тому неможливо було побачити його обличчя.

— Ох, панно… — Хоча й дивився він в інший бік, Гессі була певна, що очі зараз усміхаються. — Я бував тут раніше. Кілька років тому. Тоді в мене, щоправда, назбиралось багацько проблем. Але тепер я вже думаю, що вирішив усе з ними і приїхав назавжди.