— Я втратила вміння робити людей щасливими, — шепнула Гессі до води, спираючись на міст.

— Але ж ти все одно любитимеш їх, — відповів голос, і на мить дівчина затамувала дух з несподіванки.

Наступної миті вона зиркнула через плече, сподіваючись, що це блакитноокий. Що він повернувся. Що він її врятує, як у чарівній історії, і…

Проте то виявився не він.

— Ти все одно любитимеш їх. І цього досить.

Червоно-зелена шийна хустка тріпотіла від вітру.

Гессі запаморочилось у голові, і вона відступила назад.

— Ну-ну, спокійніше, панно. — Історик притримав її за руку. — Вода сьогодні бадьорить, але я не певен, що аж так, щоб ви захотіли скупатись.

— О боги, ви таки повернулись! — Дівчина дивилась на Історика довго-довго, бо не могла зрозуміти, чи то справді він, чи то ранкове видиво з туману.

— Я тут проїздом. Навіть не планував вас зустріти, панянко.

— І я не планувала. Власне, не так багато людей гуляють над річкою на світанку взимку. — Гессі не повірила у збіг, але не мала жодного доказу, що це не так.

— Тому такі зустрічі ще цінніші, так?

Історик усміхнувся, і в його палючих очах, як і минулого разу, світилися інтерес і радість. Ці очі наче пронизували і бачили все потаємне. Проте Гессі було спокійно від думки, що їй не треба нічого приховувати. Це просто.

— Так. Добре, що ви тут. Мені хотілось зустрітись, і, здається, я зламала вашу камеру.

— Камеру не можна зламати.

Дівчина байдуже провела рукою по вкритих інеєм перилах мосту.

— Тоді зламалась я.

— Ви теж не можете, панянко, — усмішка Історика видавалась не менш яскравою, ніж його погляд.

— Тоді магія зламалась. Байдуже. Щастя покинуло мене.

— Як приплив? — Чоловік перехилився через поруччя, ніби видивлявся на дні річки скарби давніх епох.

— Не розумію вас.

— Як над морем. Вода тікає назад, а потім знову накочується на берег. Так і щастя. Було б не так цікаво, якби воно застигло непорушно, мов той пан на коні, на постаменті.

— На проспекті Королів?

— Мабуть. Їй-богу, в кожнісінькому місті, яким я проїжджав того тижня, у центрі стовбичив хоча б один пан на коні!

— Мабуть. Давні правителі і все таке.

— О, нарешті усмішка! Бачите, усмішка у вас щаслива й осяйна.

— Оце вже лестите, направду. — Гессі відчула себе винною, що вона всміхається тоді, коли вдома все так погано; але поруч із Істориком її огортав спокій, ніби тепла шаль, і всі проблеми здавалися трохи-трохи, та все ж віддаленими.

— Не без цього. То що, панянко, де ваше щастя?

Гессі теж подивилась у воду, наче могла там виловити відповіді.

— Не знаю. Вичерпалось.

— Тоді пригадайте-но мені останній момент, коли ви були цілком і абсолютно щасливою!

Гессі не треба було на це багато часу. Вона негайно подумала про те, як світ зупинявся й завмирав, як повітря довкола наливалося дзвоном, а блакитні очі дивились просто на неї, і в них завжди ховалась усмішка… Але ні. Вона прогнала спогади про те далеке й недосяжне відчуття й силувано всміхнулась:

— Я прегарно почувалася, коли допомагала на ярмарку у Фіолле.

— Ага. Що ж, це так. Але попрошу вас озвучити ту, іншу, першу думку, котра так красиво освітила ваше обличчя.

— А звідки вам відомо про іншу думку?

— Вважайте, що мені відомо все.

Гессі прийняла це правило гри і звела брову.

— Тоді вам відомо, про що я подумала. І також відомо, де він.

— Можливо.

— Блакитноокий, — уточнила вона, спідлоба зиркаючи на Історика на випадок, якщо йому таки не все відомо.

— Під якими іменами я його тільки не знав!

— І ви мені скажете?

— І що ж це тоді буде?

— Допомога.

— Вам не потрібна допомога. Тільки трохи вітру у вітрила.

— Думаю, я кохаю Полі, — сказала Гессі тихо і спокійно, анітрохи не сумніваючись у тому, щоб озвучити це саме незнайомцеві, котрий подарував їй камеру. — Але не знаю точно, чи Полі і блакитноокий — одна й та сама особа. А ще я прогнала його. Це трохи ускладнює ситуацію.

— То знайдіть цього буремного юнака й переконайтеся в цьому. У всьому, що вас цікавить. А при нагоді й поверніть. Усі блукальці приходять на пристань, проте вони повинні в певний момент повернутись, інакше сягнуть такої точки, від якої вже нема шляху назад.

— Ох. Я розумію. Але є ще… ще один юнак. — Думка про Дарріна різонула тепер гірким соромом. — І я не можу кинути його.

— Звичайно, кидати людей — це взагалі погана річ. Вони можуть упасти й забитись.

Гессі не стримала усмішки:

— А ви таки кумедний.

— Розважаюсь і розважаю тебе.

— Я рада, що вас зустріла. У мене вдома стільки смутку тепер. Знаєте, це ж правда. Те, що щастя для одного, для іншого може стати горем.

— То спробуйте всі варіанти. Єдине, що ви можете, Гестіє Амаліє, чарівна богине домашнього вогнища, — це спробувати й дізнатися, що для вас щастя, а що горе. Саме для вас.

— Як гадаєте, камера запрацює, якщо я зрозумію це?

— О, я думаю, що ця камера ще служитиме вам дуже довго. Врешті, тільки для цього вона й створена… Але — це лише один із варіантів розвитку цієї історії. І було б помилкою сказати вам щось одне, ніби непорушну та незмінну істину, коли є стільки доріг уперед.

— Тоді маю до вас прохання. Передайте від мене вітання Аїденові. Якщо ви побачите його. Я не знаю ваших правил, не знаю майже нічого про те місце, де він тепер. Проте мій брат чудовий і дорогий мені, і я хочу, щоб він знав…

— Він знає, Гестіє Амаліє, знає. Він радий, що його сестра бачить більше.

— Хах. Знаєте, що про мене кажуть? Дивна дівчинка. Дивна-дивна. Бо вірить у те, що світ наповнений магією.

— Не дівчинка, Гестіє, а дівчина. Чарівна юна дівчина. Минуло багато часу з моменту нашої першої зустрічі, і ви стали просто красунею.

— То ви ще мою сестру Генріку не бачили.

— Ну так, сестра Генріка — це трохи інше.

— Вона видужає?

Історик відірвав погляд од води й поклав обидві руки на плечі Гессі.

— Гестіє Амаліє, — голос його втратив запал і радість, — я полегшу вашу ношу тільки однією заувагою. Чи виживе ваша сестра, від вас уже ні краплі не залежить.

За кілька днів по зустрічі з істориком Гессі домовилася, що після занять допомагатиме в книгарні і це буде її тимчасовою роботою. Батечко і матінка, звичайно, не втішилися, та вона вирішила не змінювати своїх планів.

— Батьки вельми здивувались, коли ти запропонувала це, — як завжди делікатно повідомив Даррін.

— Ну звичайно. Де це бачено, щоби пристойна панянка працювала? — відповіла Гессі, перекривлюючи матір.

— Спізнились вони. Років п’ятдесят тому це задавалось би, звичайно, дивним. Але тепер не бачу в цьому нічого надзвичайного. Коли Олейн закінчить університет, вона хоче викладати.

— Ого. — Гессі здивувалась. — Таки вона цікавіша, ніж я думала.

— Так. Думаю, ви з нею ще зможете ліпше познайомитись.

— Ти не шкодуєш, що то — не ти? — спитала дівчина раптом, пригадуючи ту давню розмову, в котрій Даррін розповів, що насправді симпатія колись горіла між ним і донькою Тавішів.

Юнак звів брови.

— Гестіє Амаліє, які це питання ви ставите своєму керівникові? Ану розкладіть книжки з ось цього пакунка на третю поличку знизу! — Він суворо кивнув у бік шафи.

— Ви мій керівник лише в стінах книгарні! — нагадала Гессі, проте поспішила виконувати доручення. Їй подобалось перебувати в оточенні книжок, торкатись шорстких або гладеньких палітурок і відчувати під кожною з них іншу, особливу історію.

— Доброго дня! — Голос Доанни злився зі звуком дзвоника, котрий висів над входом.

— Панно Масоллі! — Даррін метнувся до дверей першим. — Рано ви сьогодні!

— Вітаю, пане Олліш, привіт, Гестіє Амаліє. — Доанна почергово кивнула їм обом і пробігла пальчиками по обкладинках книжок на найближчому стенді. — Ви, мабуть, знаєте, чому я прийшла?

Даррін черкнув рукою по кучерях. Ті неслухняно випорснули поміж його пальців.