— Так, але батько казав, що посилку затримали. Сніг на дорогах і все таке. Я сповіщу вас, коли будуть новини.

— О, буду вдячна.

— А ви про що? — втрутилась Гессі з цікавістю.

Доанна тепло всміхнулась до неї.

— Гесті, ти не повіриш, але я захопилась старовинними фантастичними історіями! І пан Олліш доброзичливо погодився мені допомогти й замовити рідкісні книжки на цю тему, які їм удалось розшукати. Щоправда, деякі їдуть аж із півдня Ітеллі, тому чекати дещо довго.

— О, справді… А як ви про них дізнались? Ми в коледжі нічого такого не вивчаємо, хоча шкода. Я би радо почитала якусь фантазію!

Обличчя Доанни освітилось усмішкою:

— Це все мій брат Поль. Він розповідав про вельми незвичайні речі. І я думаю, що зможу йому трохи допомогти у справах, якщо знатиму більше.

Гессі пригадала його добру усмішку і відчуття спокою та певності, котрим брат Доанни її обдаровував. І ще вона відчула легкий сум, що він жодного разу не писав після літньої зустрічі в Анадалі.

— Що ж, пане Олліш, чекатиму новин. — Доанна плавно повернулась до дверей і зачепила шаллю корінець книжки на полиці. Книжка випала й розгорнулась десь посередині.

Даррін підхопив її, проте Доанна поклала руку поверх його долоні:

— Заждіть-но.

Вона з інтересом пробігла сторінку поглядом, і в кутиках її вуст заграла усмішка.

— Он як.

— Що там? — Даррін теж схилився над книжкою і врізався в чоло Доанни, котра різко сіпнулась назад.

— Нічого, — сказала вона, знову поправляючи шаль й анітрохи не поморщившись від удару. — Випала поезія. Знаєте цю гру — поворожити на поезії, розгортаючи на випадковій сторінці в книжці?

— Ні, — заперечив Даррін серйозно.

— А що вам випало? — спитала Гессі, котра гру знала і часом розважалась так у коледжі.

— Те, що й потрібно. «Кожен блукалець приходить на пристань…» — Доанна приклала палець до вуст. — Тільки тихо, мої любі, не кажіть іншим того, про що ви дізнаєтесь.

Вона вийшла нечутно, ніби м’який вітер.

— Спробуємо? — Даррін згорнув книжку, а тоді різко розгорнув її та пробіг очима випадковий рядок. — Он як, — додав він замислено й тихо. — «Вона носила зелене в траурі…»

— Панна Доанна теж так робила. Думаю, вона взагалі мало ваги надавала тому, що думають інші люди про колір її траурної вуалі…

Даррін не відповів їй і поставив книжку назад на полицю. Гессі взяла її сама й розгорнула, щоб дізнатися своє пророцтво чи то побажання від Всесвіту.

«Ніби кожен день вона щось в собі хоронила і носила по ньому жалобу…» — сказали сторінки.

— Це не так, — відповіла їм дівчина пригнічено і спробувала запхати книжку подалі.

— Фраде, ти міг би мені допомогти? — випалила Гессі з порога.

Перед високим і гордим, як сам фіренський король, сином Тавішів вона досі почувалася трохи ніяково, хоча їхні непорозуміння й залишились у минулому.

— Гестіє, пройдімо до кабінету, там і поговоримо.

Якщо Фрадера і здивував її візит, то він нічим цього здивування не виказав. Дівчина перестріла його просто біля входу в будинок, коли старший син Тавішів повертався з задвірка.

— Розпорядіться щодо чаю в третій кабінет, — наказав Фрадер дворецькому, котрий забрав у них верхній одяг.

— Так, звичайно, пане.

Гессі роззирнулась. Будинок Тавішів стояв на пагорбі над річкою і зовні мав дуже суворий і холодний вигляд. Ізсередини його інтер’єр відповідав образу цієї сімейки — він теж був стриманий, вишуканий й дібраний так бездоганно, як це було можливо. Фрадер провів її до кабінету — завдяки світлу з високих вікон тут було набагато приємніше, ніж у довгому коридорі, котрий вони подолали до цього.

— Чай зараз подадуть. Прошу сідати, Гестіє. Ваш візит мене дуже схвилював.

— Фраде, пропоную знову бути на «ти». — Гессі присіла на вузький диван. — Ми, звичайно, давно не спілкувались, проте я все ще та сама Гестія.

— Так, звичайно. — Фрадер підійшов до вікна, і його стрункий силует у світлі став здаватися ще тоншим.

— Чому ти знову в чорному? — спитала Гессі раптово.

Тавіш зиркнув на неї:

— Знову?

— Я щоразу бачу тебе в чорному. Навіть не знаю, чи бувало таке, щоб ти з’являвся на людях у чомусь світлому.

— І це те, про що ти прийшла поговорити?

— Ні, звичайно. Просто раптова думка. А що я хотіла… скажи мені, чому Олейн заручилася з Морґіном?

Фрадер помітно напружився і схрестив руки за спиною.

— Гестіє, я не думаю, що мені варто говорити про особисте життя моєї старшої сестри, тим більше зі сторонніми.

— Я не зовсім стороння. І мене цікавить не особисте життя, а суто прозаїчні речі. Морґін Олліш — син власника книгарні. Олейн Тавіш — спадкоємиця одного з найбагатших і найдавніших родів у наших краях. Тож чому? І можеш на розповідати мені про особисте, це ж тут ні до чого.

Фрадер різкими кроками перетнув кімнату і сів навпроти Гессі в крісло.

— Гестіє, часи змінюються. Наші батьки звикли ставити на те, що, на їхню думку, перспективне. Ти правильно зазначила: наш рід давній і заможний. Але це не є гарантією успіху. Гарантією успіху буде залучення тих, хто зможе розвивати цей рід і надалі. І, звичайно, це був вибір самої Олейн…

— Гаразд. Я зрозуміла, — перервала Гессі, бо більше бажала обговорити іншу тему. — Тоді, Фраде, ще одне запитання. Ти знаєш, що моя сестра хвора?

У його темних очах сколихнулось хвилювання.

— Ні, мені не було відомо про це. З панною Генрікою все буде гаразд?

— Я не знаю, Фраде. Я не знаю. І саме тому хочу, щоб ти мені допоміг.

— Якщо я можу чимось прислужитись…

— Можеш. Я думаю, що можеш. І при тому — саме ти. — Гессі глибоко вдихнула. Без камери вона почувалася менш упевненою, проте відступати було нікуди. — Я хочу, щоб ти написав їй, запросив кудись, привернув увагу. Ти ж знаєш — їй подобалась твоя увага.

Проте Фрадер заперечно хитнув головою і водночас напустив на себе такий холодний вигляд, ніби йому не хотілося про це згадувати.

— Не вельми, я б сказав, їй це подобалось. Я ж не дурень, Гестіє.

— Ти помилявся. Або хоча б уяви, що помилявся. І тепер це дуже важливо.

— Тому що?..

— Якщо не відвернути її увагу від хвороби, Генріка не вибереться сама. Вона просто не зможе. А якщо в неї буде стимул…

— Ти хочеш, щоб я став цим стимулом? — До честі Фрадера Тавіша, він одразу ж уловив суть.

— Ти будеш проти? — Гессі дивилась на нього прямо, ніби хотіла сказати «будь ласка», проте не казала.

Юнак витримав її погляд і холодно відповів:

— Ні. Не буду. Якщо від цього залежить здоров’я твоєї сестри.

— Хіба тобі не була приємна її компанія?

— Була, безперечно. Як і твоя.

Гессі зрозуміла нотку, котру Фрадер ховав у цих словах таким легким натяком, котрий нічого й не важить, якщо до нього не прислухатись. Але, на своє горе, вона вже вловила його, той натяк, і спохмурніла:

— Ох, пане Тавіш, ні. Повірте, вам не захочеться вплутуватись у це… — Тут вона всміхнулася м’якше. — Моя історія вельми заплутана, але не хотілося б марно задурювати вам голову.

— Я зрозумів. — Фрадер кивнув і випростався ще сильніше. — Тоді як вам ідея покликати вашу сестру на чай?

— Прекрасна ідея, Фраде, — втомлено відповіла Гессі.

До честі юного Тавіша, він дуже добре розумів, коли треба залишати будь-які натяки при собі.

— До речі, тобі лист від Фрадера, — зауважила Гессі за кілька днів, пильнуючи за лицем сестри.

Генріка дивилась повз неї, на стіну, обмальовуючи поглядом візерунок на шпалерах.

— Від Фрадера Тавіша. Того височенного красеня з темними очима. І волоссям, як біле золото. Ти сама так казала, пригадуєш?

Генріка опустила повіки.

— Прочитати тобі? Я прочитаю. «Шановна панно Генріко Агустаніє!» — пише він. Завжди такий офіційний, правда, Генрі? «Я мав донедавна багато справ із навчанням, а проте нині думаю, що ви і я можемо присвятити трохи часу одне одному й поновити наше спілкування, бо давно вже не мав від вас звістки. Мені хотілося б запросити вас, наприклад, на чай цієї суботи. Сповістіть про своє рішення до вечора четверга, будь ласка, щоб у мене була змога відповідно приготуватись до вашого візиту».