Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Гессі перевела погляд на сестру.

— А він наполегливий, правда?

Генріка смикнула ковдру, ніби хотіла натягти її собі на голову і сховатись.

— Якщо хочеш, я відповім йому замість тебе. Підеш? Попросимо батечка, щоб тебе завіз.

— Гесті… — охриплий голос Генріки здавався чужим. — Я не хочу, щоби прізвище Тавіш узагалі коли-небудь звучало в моїй присутності.

* * *

— Вона не хоче, щоби ваше прізвище звучало в її присутності, — зітхнула Гессі, викладаючи Фрадерові всю правду. — Не знаю, що вдіяти. Вона дуже слабка і, здається, затялася взагалі не повертатись до життя.

— Що ж, тоді доведеться підійти до справи серйозніше. Ви ж знали, що вона не погодиться? — Старший син Тавішів методично посіпував бездоганно білі та рівні манжети.

— Так, мала таку думку. Але мені було потрібно дізнатись її реакцію.

— Гаразд. Я завітаю до вас. Негайно. — Юнак окинув вулицю поглядом і всміхнувся. — А ось і те, що мені потрібне!

Він підійшов до прилавка з квітами, де дівчина в хустинці розправляла півонії, присипані снігом.

— Доброго дня, панно. — Фрадер прискіпливо подивився на квіти. — Мені потрібен букет, від котрого неможливо відмовитись.

* * *

Генріка пожбурила вазу на підлогу, щойно гість вийшов від неї.

— Гесті! — прикрикнула вона на сестру. — Чого ти його впустила?

Уперше за кілька останніх днів її голос не звучав, як шепіт, а очі спалахнули.

— Його впустила Увві. І ти уяви, що сказала б матінка, якби я відправила геть із нашого порога самого Фрадера Тавіша! Та вона б з’їла мене, і квит. — Гессі зробила круглі очі й подивилась на те, як півонії, з котрих облетіло кілька пелюсток, лежать на підлозі серед потрощених уламків вази й калюжки води. Тоді вона взяла квіти до своєї кімнати і покликала служницю, щоб та прибрала.

* * *

— Ти не знаєш, куди планує їхати панна Масоллі? — спитав Даррін, коли Гессі допомагала йому в книгарні.

— Ні, — здивувалась та. — А вона щось казала про це?

Дівчина піймала себе на думці, що останнім часом рідко бачилася з нареченою Аїдена.

— Ті книжки, що вона замовляла… — Даррін потер потилицю. — Вона сказала, що вони потрібні їй для мандрівки.

— Мандрівки… Ох, не певна, але в панни Доанни багато родичів в Ітеллі. Може, вона хоче до них? Та ще два роки тому вона жила у Фіренсі і лише навесні повернулась.

— Так, я знаю. Цікаво, чому це вона так зірвалась… Може, шалена пристрасть? — Юнак криво всміхнувся і зиркнув на Гессі.

— Може… — Дівчина зрозуміла: Даррін бо тепер не пам’ятає про Аїдена. Отже, він не здогадується, що Доанна була нареченою її брата. А чи сама вона це пам’ятає?.. — Думаю, її просто перестало тішити життя тут. У всіх іноді трапляється таке.

— Це так, а проте не всі мають можливість утекти кудись далеко.

— Здається, моя сестра вирішила просто втекти в себе. — Гессі засмутилась, згадуючи про Генріку.

— Послухай, Гестіє… — Даррін знову поправив свої кучері, ніби сьогодні вони надміру йому заважали. — Я знаю, те, що сталося з твоєю сестрою та моїм братом, — не найліпша ситуація. Правду кажучи, дуже навіть погана. Але ти ж не ображаєшся на мене за це?

— Я ображаюсь? Ні, що ти! — заперечила Гессі палко.

— Але мені здається, що ти дуже занурена в себе і завжди десь не тут. Навіть коли я стою поряд, ти ніби за стіною.

— Справді? Але я завжди була така. За це мене й називали дивною.

Гессі зрозуміла, що це не ті слова, які мали б заспокоїти Дарріна. Але їй не хотілося зараз вдавати що-небудь, щоб заспокоювати його. Хай це й жорстоко.

— Тоді погуляємо ввечері, коли зачинимо книгарню? — Брат Фаусти виставив на поличку свіжі томи в білих палітурках із золоченими ліліями і зиркнув на дівчину краєм ока.

— Так, звичайно, — кивнула Гессі та впустила кілька книжок.

* * *

Коли вона поверталась додому, вже спадали сутінки і все довкола ставало іскристою магією. Удома було тихо.

— А де всі? — пошепки спитала Гессі в Увві, котра зустріла її у дверях.

Служниця стріпнула сніг із килимка під дверима:

— Поїхали до Маріольтів. Вас не дочекались. Пані Фаулі була трохи засмучена через це.

— То ввечері чекати бурі? — усміхнулась Гессі, знімаючи пальто. — А що моя сестра?

Увві повела очима іронічно.

— О, панна Генріка Агустанія сьогодні дуже невдоволена.

— Чим же? — Дівчина втішилась, що Генріка принаймні виказує своє невдоволення.

Служниця прошепотіла:

— Молодий пан Тавіш прислав їй квіти. Знову. Багато.

— Невже викинула?

— З вікна! — поважно повідомила Увві.

— Божечки, а як вона до вікна сама дісталась? Учора ж навіть не вставала!

— Оце вже не питайте, панно Гестіє, — забідкалася служниця. — Та тільки мені здається, що цей молодий пан Тавіш ще й наполовину не знає того, що він затіяв.

— О, він не знає, Увві, то вже напевне. Бо то я затіяла. — Гессі всміхнулась і поспішила нагору, до Генріки, щоби помилуватись результатами своєї роботи.

Цього разу вона побачила сестру в кріслі біля розчахнутого вікна. У Генріки вже почервоніли руки й лице — вона ж сиділа в самій нічній сорочці й не звертала уваги на холод.

— Генрі, ти, бачу, геть совість втратила! — Гессі підійшла до неї й зачинила вікно. — Мабуть, хочеш застудитись, щоб тобі дали випити весь ягідний чай, який я привезла з Фіолле?

Генріка здмухнула волосся з обличчя.

— Нащо він це робить? — спитала вона хрипко, дивлячись надвір. Червоні пелюстки лежали всюди по кімнаті.

— Бо йому хочеться це робити.

— Але казала ж, казала ж: усіх Тавішів ненавиджу! Сказала — тож ненавиджу!

— То ти хочеш і ненавидиш, а він хоче — і любить.

— Любить? — Очі Генріки наче налились вогнем, і вона злякано підвела погляд. — Любить? Що за напасть, Гесті?

— Не знаю, Генрі. — Вона підійшла до сестри й сіла на підлогу біля крісла, а тоді накрила її почервонілі долоні своїми.

— Ох-х… — Генріка висмикнула руки й приклала їх до чола.

І заклякла, ніби химерна статуя з живим волоссям.

— Я думаю, ми обидві трохи заплутались. Але мені сказали, що це нормально. Що таке буває. Тож не сумуй. Не сумуй і повертайся. Я чекатиму на тебе. І теж буду виплутуватись та розбиратися з усім. — Гессі підвелась і пішла до дверей.

Наступного ранку Генріка попросила пані Моррінду приготувати їй улюблених сирних завиванок до сніданку. Тоді вона покликала Увві, щоб та приготувала ванну й уклала їй коси опісля. До чергового приходу Фрадера Тавіша Генріка вже сиділа на дивані у вітальні, хоч і обкладена подушками й укрита двома пледами, щоб, бува, не продуло.

— …І якщо ви думаєте, пане Тавіш, що у вас є щонайменше право порушувати мій спокій, поки я така слабка й життя моє зруйноване, то ви дуже-дуже помиляєтесь…

Уривок розмови долинув до Гессі, котра разом з Увві й Ульві слухала під дверима вітальні, доки їх не прогнала пані Моррінда. Проте дівчина чомусь була певна, що тепер усе гаразд. Єдине, що стурбувало, — за вечерею не могла випити чаю, бо всі чашки тріскали в її руках, щойно вона їх торкалась. Врешті дівчина, засмучена, пішла спати, проте серед ночі прокинулась від раптового холоду.

Скло у вікні тріснуло акурат посередині, і морозний вітер задував іззовні, моторошно завиваючи, ніби плакав за кимось, хто помер давно-давно.

Гессі не хотіла нікого будити, тому просто заклала тріщину старим вицвілим покривалом і приперла його до шибки невеликою іграшковою шафою, в котрій колись жили її ляльки. Завивання стало менш чутним, хоча холоднеча нікуди не ділась.

Уранці матінка, не дивлячись на Гессі, наказала їй запросити Доанну до них на гостину з нагоди новорічного свята. Хоча матінка й не пам’ятала Аїдена, та все одно його наречену не любила і запрошувала лише тому, що хотіла зібрати більше гостей, ніж її подруга Маріольта. Тому Гессі після коледжу зайшла до дому Масоллі в кінці вулиці Каменярів, проте батьки Доанни вибачливо повідомили, що їхня донька поїхала і її не буде на свята в місті. А самі вони радо прийняли запрошення.

72
{"b":"118083","o":1}