— Якби Йоннагі та Йовальт не заспали, то помогли би нам із тими пакетами, — бідкалась подруга дорогою.

Йоннагі та Йовальт, котрих зазвичай кликали Йоном і Вальтом, виявились братами Магрі, молодшими на рік. Ще вона мала старшого брата, котрий навчався на лікаря в Астірі, і кількох молодших сестер.

— Йону і Вальту ще столи носити! — Рум’яна, як яблучко, подруга Магрі оминула їх, черкнувши руку Гессі важкою спідницею в темно-сині смуги. Вона несла доверху наповнений кошик.

— У них і так роботи нема, поки канікули! — кинула Магрі. — Ньоочі, то моя подруга з-під Астірі, — кивнула вона в бік Гессі. — Хоче нам помагати.

— То хай! Більше людей — веселіше! Здоганяйте! — по цих словах Ньоочі подріботіла вниз дуже швидко.

— Магрі, а чому так багато людей беруть участь у ярмарку?

— Бо чи не кожна дівчина тут може стати морською вдовицею, — кинула Магрі, мовби ці слова є лише природною частиною життя і потребують спокійного сприйняття. — Та й заведено, що частину заробітку віддаємо їм на поміч, а частину лишаємо собі.

— Я не знала.

— Ти й не мала знати. Онде всі! — Магрі раптом показала рукою на майдан з фонтаном.

Там уже кипіла робота. Світлі голови братів Магрі виднілися між інших хлопців, котрі розкладали столи, стільці, коробки, а подекуди й цілі маленькі намети. Попри побоювання Гессі, що там виявиться надто сумно й траурно, на майдані, навпаки, всі сміялись, швидко розкладали хто що мав із собою. Навіть жінки — а їх було багато, деякі геть юні — в чорних вуалях, які покривали волосся, теж усміхались, витирали натомлено чола, і синяве полум’я, котре осяювало їх в очах Гессі, ставало менш видимим.

Ньоочі покликала їх, розмахуючи рукою. Магрі потягла Гессі за собою та широкими кроками перетнула майдан.

— Ма-агрі, Йон-де загубив дорогою таблички! — поскаржилась подруга, хоча голос її чомусь був дуже радісним.

— Ньоочі, я ж просив, щоб ти їх собі взяла! Я з тими столами не міг би всього вгледіти! — обурився Йон.

Гессі подумки відзначила, що він скидається на курчатко: високий, але худорлявий і недоладний, з довгою шиєю та світлим пушком на гострому підборідді.

— Ага-ага, Йон-де, ти б і стола згубив, якби я не вгледіла!

Ньоочі посварилася на нього пальцем, усміхаючись. Повновида, з двома косами, котрі обрамлюють лице важкими шнурами, — геть на противагу Йонові.

Магрі стала поміж ними та грізно зиркнула на брата:

— Йоннагі, мерщій додому, і щоб таблички були тут іще до початку ярмарку! Ньоочі, маєш своїх п’ятеро братів — на них і покрикуй.

— Ого, яка ти сувора, — зауважила Гессі, коли вони відійшли й узялися розкладати речі.

— А пощо вона бісиків йому пускає та глузує постійно? Йон малий ще. Я вже ж знаю. Я з ним живу. Він усі її жарти за чисту монету сприймає й булькотить, як тісто на дріжджах!

— З усіма таке буває…

— Ну, не зі мною! Я панна серйозна.

Гессі подумки всміхнулась і пригадала, як минулої весни, коли вона вперше випадково зустріла Магрі в парку, та чекала на звістку від свого тодішнього любого на ім’я Ренд. А тепер подруга жодним слівцем про нього не згадувала — мабуть, давно минулось.

Вони взялися розкладати випічку на столах. Людей справді зібралось багато. Вони з зацікавленими обличчями придивлялись до булочок та настоянок, до плетених прикрас і лялечок із тканини, до дерев’яних різьблених візерунків на кришках.

Гессі поривалася допомагати Магрі продавати їхні фірмові булочки, але впустила два пакунки. Тоді подруга швиденько відправила її по теплий чай до їдальні на розі, де всім-всім на ярмарку пропонували безкоштовно зігріватись. Потім Гессі ще двічі ходила з площі до пекарні по свіжу випічку, витирала столи, допомагала з дрібними дорученнями, записувала, скільки й чого продалося, прив’язувала хвойні гілочки до подарункових пакетів. Потім допомагала скласти стіл, шукала Йона й Вальта, котрі десь затримувались, а Магрі пританцьовувала від холоду біля тих столів. Під вечір дівчина відчувала в собі сили тільки на те, щоб дійти додому, піднятись до спальні й упасти там без руху.

— Ти, певне, смертельно стомилась, — зауважила Магрі, коли зазирнула до Гессі перед сном. — Навіть не спускалась до вечері. Оце мати на мене зла буде, що я так тебе завантажила роботою.

— Та байдуже, — пробурмотіла дівчина, визираючи з-поміж подушок, у котрих вона лежала обличчям вниз. — Я однаково вже за день покуштувала стільки випічки, що нічого й не хочеться. А добре відбувся ярмарок?

— Предобре. Нині дуже багато людей. Не часто так буває. Мабуть, то на свята поприїздили. Та й ти дуже старанно попрацювала. — Магрі кивнула. — Отримаєш свою плату за сьогодні.

— Ні, яку ще плату! Я тільки хотіла допомогти. Якщо від того тим жінкам стане легше.

— Чи легше — цього вже не знаю, а от що з грішми помогли, то таки правда. Ти так перейнялась їхньою бідою! Не чекала такого од заможної панни.

— Чи заможність мала б мене знечулити?

— Вона зазвичай дозволяє людям не дивитися на те, що їм не подобається.

— Я б хотіла мати змогу принести щастя всім, — сказала Гессі тихо і трохи засоромилась цих слів.

— Усім? — перепитала Магрі.

— Так. Усім-усім-усім. Наскільки мені стане сил.

— Я, звичайно, не вельми знаюсь на щасті. Моє життя просте, і я рада з того, що в ньому є. — Подруга задерла голову і подивилась на біляві хмарки, котрі, здавалося, зачепляться зараз за флюгери над будинками. — Проте я собі думаю, що кожен має дбати про себе. У тебе є чоловік?

— Ні, що ти… Я ще в коледжі!

Магрі хихикнула.

— Гаразд. Загалом, якщо в тебе є чоловік, ти маєш дбати, щоб щасливим став він і ти з ним. Якщо є діти, то дбати про них. Якщо є любі друзі — потурбуватися теж. Так усі живуть. Тебе не стане на всіх.

— Можливо. Я не певна…

— Ти просто не зможеш, Гестіє. — Магрі округлила очі. — Тим більше, ти не маєш почуватись винною, якщо хтось не такий щасливий, як би тобі хотілось. Знаєш же, як воно кажуть: що для одного щастя — для іншого горе.

Гессі перевернулася спиною на ліжко:

— Ох, чи мені не знати! Адже мої батьки хочуть розлучитись, і в тата, мабуть, була… була інша пані у Фіренсі. Тільки ж вона загинула, а він однаково нас кидає. Моя сестра втрачає юнака, котрого потребує, бо ніяк не могла визначитись, чи кохає вона його. А я… їй-богу! Чи ж я ліпша? Я й далі даю надію одному юнакові, бо той, кого я направду покохала всім серцем, зник із мого життя. Бо я сама прогнала його. І більше не побачу, ох-х…

— І тепер ніхто не може бути щасливим? Ніколи? Взагалі? — безбарвно спитала Магрі, сідаючи на краєчок ліжка — вона зауважила, що здивована такою відвертістю від ледь знайомої гості.

— Не знаю. Нічого не знаю.

— Отож-бо! Ти не знаєш і точно вже не дізнаєшся, як би все могло скластися. Але воно є як є. Тож вдихни глибше і подай мені руку, Гестіє, коли настане момент. Бо нині морозить, а завтра нам спускатись до міста, а вулиця така крута і стільки льоду, що не диво й загриміти та проїхатись на своїх спинах до самісінького фонтана. Ти ж бо достоту не так хотіла б з’явитися в центрі славного Фіолле, правда?

— Правда, — погодилась Гессі. — Тим більше, у мене є вельми погана схильність падати й трощити речі, особливо посуд.

— Ой, добре, що сказала. Не підпущу тебе до столових сервізів.

Гессі отримала листа на п’ятий день свого гостювання в Магрі. Писала матінка.

Дівчина вилетіла з дому пекарів за півгодини до вирушання найближчого потяга і бігла всю дорогу до станції, щоби встигнути. Вона двічі послизнулась і впала, роздерши панчохи, проте гострий дотик льоду чи біль не турбували її. Камера била по стегну. Більше нічого Гессі не взяла із собою, бо розцінила, що з валізами точно не встигне на потяг. Усі речі їй доброзичливо пообіцяла позбирати й надіслати Магрі, котра дуже здивувалася, що гостя так зірвалась геть.

Але причина була надто вагома: матінка написала, що нікуди вони не поїхали, бо Генріка зовсім-зовсім хвора.