На коротку мить Гессі замислилась: а що, коли той чоловік — її батько? Проте, певно, жодна мадаме не стане щасливою, якщо псуватиме життя панові, у котрого вже є дружина і двоє доньок. Ні-ні, це не щастя. Тож усе гаразд.

— До речі, Гестіє, а ви всією сім’єю тут відпочиваєте?

— Так.

— Як чудово. Передавай вітання батькам.

— Залюбки.

Гессі згадала про відчуття холоду, котре завжди сковувало її раніше, коли вона згадувала про батька і мадаме Малейн. Тепер воно зникло. Проте про всяк випадок дівчина вирішила: і словом батечкові не видасть, що бачила тут фіренську пані. І хай буде їй щастя. Її власне, справжнє.

Доанна

— Уяви собі, що наш світ — не один, — почав Поль тихо. У нього був мелодійний, глибокий голос, котрий подобався Доанні. Та ще й у цьому домі давно не приймали гостей, тому вона розкошувала в хорошій компанії.

— Звичайно. Було б дуже дивно, якби ми виявились єдиними… єдиними в цьому неосяжному просторі. — Вона окреслила рукою небесну сферу, всипану зорями. — Я це чудово уявляю.

— Добре. — Поль задер голову і теж подивився в нічне небо. — Тоді мені буде простіше пояснити. Цей світ — намистина. І таких намистин дуже багато. А в центрі всього є найважливіша — вона зветься Академією.

— Там навчаються? Там створюють нові намистини?

Доанна пригадала те, що Поль розповідав їй уже раніше, під час їхнього знайомства, котре раптово сколихнуло її спокій, проте, безумовно, зробило життя цікавішим та більш насиченим. Адже їй так бракувало барв після того, як Аїден пішов…

— Саме так. От тільки створювати їх під силу дуже особливим людям. Носіям сил з глибокої давнини. Їх колись називали богами. У них вірили. Їм підносили дари… — Поль затнувся в пошуках правильних чи простих слів.

— Я багато читала давніх переказів, — зауважила Доанна. — Легенд, міфів, казок.

— Так. Так… І от їхні душі приходять у світ — в одну з тих намистин — час від часу, але потім їх манить до себе центр, Академія. Бо це безумовна потреба — потрапити туди. Бо їхня сила веде туди. А інакше вони просто божеволіють, втрачають себе від власної сили. І це дуже сумно.

— Так. Дуже сумно. — Вона сама стояла колись на межі божевілля, тому чудово знала те відчуття, коли в тебе світ розсипається під пальцями і падає вниз, мовби сірий пісок, а ти не маєш за що вхопитись, бо тонеш у тому піску. І тільки старі, давно знайомі образи ще іноді пробиваються крізь стіну болю й байдужості. І тільки щось дуже-дуже дороге ще здатне повернути назад, якщо взагалі хоча б щось здатне…

Поль помовчав кілька секунд, наче і йому знайшлося що згадати про божевілля, а тоді повів далі:

— І коли вони, ті душі, покидають свій світ і йдуть в Академію, про них усі забувають. Вони наче зникають.

— Аїден… він пішов туди, так? Він — носій тої сили?

Доанна старалась говорити спокійно, але насправді їй стало страшно. Небо, котре нависало вгорі, і сотні осяйних крапель у ньому примушували уявляти масштаби куди як більші за все, що вона могла нафантазувати раніше. А це, своєю чергою, викликало відчуття мізерності і беззахисності під цим небом.

— Так. Проте Аїден залишився тут у певному розумінні: спогади про нього живі. Ви всі знаєте, що він був тут, і думаєте, що він вмер. Це неправильно.

— Однаково він не повернеться. — Доанні було анітрохи не легше про це говорити, проте вона вперто повторювала ці слова. «Він не повернеться». Так є, і так буде. — Це біль, і нікуди не подітися від нього.

— Але цього болю не мало б бути! Щось тут не так. І це щось — провина Гестії, — не здавався химерний білявець, котрого на людях вона звала братом.

— Провина в тому, що вона любить його? Що я люблю його? — Доанна не хотіла говорити це голосно й різко, але так вийшло.

— Ти не розумієш, про що говориш… — Поль потер вилиці, а тоді хитнувся вперед так, що очі його опинились на рівні очей Доанни.

— Ти теж. Ти ж ніколи нікого не любив… — Вона не відводила погляду, бо знала, що це перший крок до поразки.

Полеве бліде обличчя сіпнулось від подоби усмішки.

— Ось тут ти помиляєшся, розумнице.

— Помиляюся? Справді? Ти — один із них. Тих, хто володіє силою, хто бачить вселенські масштаби, хто стане врешті одним із тих магів, богів чи просто вищих створінь. Життя наше тобі зовсім інакшим здається, правда? — Доанна схилила голову набік, дозволяючи пасмам волосся затулити половину її лиця.

— І ти вважаєш, що я не можу при цьому любити? — Поль, здавалось, образився.

Доанна на мить замислилась.

— Я думаю, що це логічно. Я навіть певна, що вам мали б забороняти любов до когось конкретного. Вона… не пасує таким, як ви.

— Аїден так не вважає.

— Правда. Я не уявляю Аїдена, котрий би… не любив.

— А я чим гірший? — Білявець тепер дивився на неї з цілковито спантеличеною півусмішкою.

Доанна простягнула вперед руку і стала загинати пальці:

— Ти більш відсторонений. І менш щирий. І при цьому спокійно говориш про такі речі…

— А що мені залишається, крім того, щоб бути спокійним? Я вже пройшов той етап, на котрому панікував, протестував і прагнув утекти… Але ти розумна дівчина, тому я певен, що ще зміниш свою думку про мене. І не забиратимеш у мене право любити. Навіть на словах. — Поль усміхнувся. — Бо насправді все це не має сенсу. Хто ти, як тебе звуть, скільки тобі років, і звідки ти. Що буде з тобою далі, і чого не буде. Любов стирає все це завиграшки.

— То ти таки любиш її?

Поль дивився на неї невідривно. Його очі мітились, як морська вода.

— А як ти вважаєш?

Доанна всміхнулась:

— Ти покинув її. А тепер сидиш на моїй веранді, розглядаючи зоряне небо і скаржачись на світобудову… Отже, все навіть серйозніше, ніж я думала.

— Розумієш, насправді я їй не потрібен. — Поль видихнув з полегшенням, ніби боявся якоїсь певної відповіді, але не почув її. — Адже, коли я тоді прийшов на бал, Гестія навіть не впізнала мене. Навіть не подумала про це, мабуть. Отож, бачиш, їй потрібен не я, а той загадковий, вигаданий образ. Таємниця. Несподіванка. Гра. А не Поль Масоллі. Чи будь-хто прозаїчний і простий.

— Але ти і не Поль Масоллі. Не вимагай від неї надто багато. Як же, на богів усіх світів — я правильно сказала, так? — як же вона мала впізнати тебе, якщо до того не бачила як слід ані разу? Гадав, вона кинеться тобі на шию? Гестія Амалія не така. Вона пристойна панянка, як любить твердити їхня матір.

— Я не повинен узагалі з’являтися перед нею. Мені ж не вийде залишитись тут. Моя роль — бути підтримкою, загадкою і, можливо, допомогою там, де вона сама не зможе вибратись. І не більше.

— Ох, стривай, стривай! — Доанна вперла вказівний палець у груди Поля. — Ти переконуєш себе в цьому. А щойно перед тим із запалом говорив, що все не має сенсу, бо любов стирає будь-яку різницю…

— Гаразд, панянко, тут ви мене підловили. Тільки, мабуть, я говорив це загалом, не думаючи про себе самого.

— Як вам завгодно вважати. То тепер бачиш, що ти й сам себе відділяєш від усіх, а потім іще питаєш, чим ти інакший. Їй-богу, кумедний!

АЇДен

— А я знаю, куди зникає Полі, — повідомила мене Розе наприкінці літа, коли дні були такі спекотні, як у пеклі. Ох, не хотів би я там правити! А якби правив, то зробив би так, аби там стало холодно і, бажано, сніжно хоч півроку. Як у Норвені, куди мені ніколи не доведеться більше потрапити, принаймні в цьому житті.

Від роздумів про впорядкування пекла мене відірвало кахикання Прозерпіни, котра все ще хотіла повідомити свою новину.

— Куди зникає Полі? Я теж знаю, — відповів, щоб вона не думала, наче зможе заскочити зненацька.

Останнім часом здавалося, що в моєму житті стало більше рівноваги. Від спілкування з мертвими, хоч як це дивно. Я часто навідував кладовище — той храм із гробівцями — і розмовляв з відголосами тих, хто колись помер тут. Вони розповідали багато історій. І дивним чином оті історії додавали мені певності в тому, що все буде гаразд. Адже все вже було. А Колесо Долі обертається невпинно. Отже, все ще буде знову.