— Так Форсі поїхав учитись до Маддики! Знаю я цю Маддику — там фестивалі, свята якісь весь час. І люду більше. Артистки всілякі й художниці. Поетки. А Форсі, щойно відчує волю од батечкової залізної руки, геть про мене забуде. Тож я йому фото надішлю. Має спрацювати. Пані Карлала казала, що має спрацювати!

— Ти до ворожки ходила?

Пані Карлала Каленіс була знана стара чаклунка, до якої любили навідуватись однокласниці та старші дівчата по любовні поради. Але Гессі ніколи цим особливо не цікавилась — ані любов’ю, ані порадами. А якби й зацікавилась, то була певна, що навіть пані Карлала не знає, хто такий блакитноокий.

Піймавши себе на цій думці, дівчина відчула, як палають щоки. З чого це знову про блакитноокого? Що за дурниці! Гессі глибоко втягла повітря й подивилась на Коулі.

— Я в те все не вірю, але якщо це зробить тебе щасливішою, то ходімо. Буде тобі фото.

— Ой, Гесті! Яка ти хороша! — Коулі тут же схопила її за обидві руки й затрясла їх щосили. — Я тобі дуже вдячна, дуже вдячна!

І тільки ввечері напередодні Гессі згадала, що в темряві, та ще й у лісі (чи в саду) навряд чи вийде хороше фото.

— А що панянка Рабена на те? — спитала Доанна, із задоволенням смакуючи трав’яним чаєм.

Дівчина смикнула плечима. Вона зайшла в гості до нареченої Аїдена та, розповідаючи про свої справи, згадала й про вигадку Коулі. Для Гессі наречена брата завжди була трохи ближчою та трохи окремішньою від усіх, кого вона знала. Тож їй можна було довірити щось, навіть таке чудернацьке.

— Вона, здається, думає, що я можу все… — зітхнула дівчина. — Наче я чаклунка якась!

— У чомусь її правда. — Тонкі губи панни Доанни зігріла якнайприємніша усмішка. — До речі, про чаклунок. Приведи її лишень до мене. — Доанна відставила маленьке горнятко вбік і подивилась на Гессі примруженими очима. — Ти ж не забула, хто я, сестричко Гесті?

— Ні, сестричко Анно. — Дівчина з трепетом згадала їхню давню гру й чутки про таємничий особняк Масоллі та не менш таємничу єдину доньку його власників, які ширилися містом. — Ти — найсильніша чаклунка.

Пан Олвен впав в око Гессі, коли вже збирався йти. Вона відчула його смуток так, наче її хтось різонув ножем по руці.

Поважний адвокат зазвичай приходив до цукерні в середу після роботи і брав подвійну каву та три легерські тістечка з цукатами. Гессі спостерігала за ним із ввічливої відстані. Їй узагалі подобалося спостерігати за людьми, котрі приходили до цукерні часто. Так вона дізнавалась, коли у студентів-біологів екзаменаційний тиждень, коли втретє одружується пані Фрагі, скільки заплатив за черепицю в новому домі пан Гурган та всякі інші цікавинки. Так вона дізналася про те, що пан Олвен бере собі подвійну каву і, приклацуючи пальцями, просить пані Моррінду зробити її ще міцнішою, а тоді кілька хвилин сумнівається і все одно завжди просить три легерські тістечка, котрі потім ще просить загорнути із собою.

— У вас трійко діток? — спитала Гессі того дня, коли постійний гість знову попросив загорнути тістечка й управителька поралась із хрустким папером та стрічками, щоб не зім’яти солодощів, поки метушлива офіціантка забирала зі столу чашки та крихітні глечики з медом і молоком.

— Панянко, що це за поведінка? Де вас навчали втручатись у справи дорослих? — Пан Олвен подивився на неї, спустивши окуляри на кінчик носа.

— Перепрошую. Просто я вас часто бачу в нас.

— У нас?

— Це… матінка…

— Це донька Фаулі-Прейшерів, — утрутилась пані Моррінда. — Осьо, прошу пана! — Вона поставила перед ним акуратний пакет, обгорнутий стрічками. — Трійко легерських! Найсвіжіші — для вас.

— О, спасибі. — На пані Моррінду гість дивився не так суворо, як на Гессі. Проте він тут же згадав про дівчину й різко повернувся: — А вам, юна панно, я твердо рекомендую відзвичаїтися заважати справам дорослих. Ідіть до своїх ляльок.

Гессі хотіла була заперечити, що давно вже не бавиться ляльками, та тільки суворий тон пана Олвена і його холодний погляд змусили її позадкувати.

— Що це ви робите, панянко? — спитала пані Моррінда, коли прихильник тістечок пішов.

— Я дуже хотіла дізнатись, чому він завжди бере три легерські.

— Це неввічливо, Гестіє. Пан Олвен — наш давній гість і дуже поважний адвокат, але це не дає тобі аніякого права переривати його своїми розпитуваннями.

— Знаю, вибачте…

Вона розуміла, що все одно не вийде пояснити ні пані Моррінді, ні комусь іншому це дивне бажання, котре часом охоплює її та примушує надміру сміливо зачіпати незнайомих людей. Гессі відчувала їхнє горе. І прагнула допомогти. Довкола таких людей горіло щось сумне й гірке, і коли дівчина заплющувала очі, то могла побачити слабке холодне світло. Вона нікому про нього не розповідала, бо ж навіть Генрі подумала б, що сестра в неї не просто дивна, а геть хвора. Але саме таких людей їй конче хотілося сфотографувати. Утім, пан Олвен не скидався на особу, котра дозволить їй так учинити.

— Матінко, а ви знаєте пана Олвена, адвоката? — спитала Гессі за обідом у суботу, коли мати була, здається, в доброму гуморі.

— Авжеж! — Материні тонкі стрілчасті брови шугнули вгору. Вона знала всіх постійних відвідувачів цукерні.

— Знаєте, а він нагримав на мене минулого тижня…

— Пан Олвен? — заінтриговано втрутилась Генріка. Навіть її рука з виделкою заклякла на півдорозі до рота.

— Ох, Олвен. — Матінка втомлено зітхнула. — Чого ж іще очікувати від пана, котрий геть не любить жінок і дітей?

— Дорі, ви були б стриманіші у висловах про ваших постійних клієнтів, — докинув батько. — Що станеться, як до його вух дійдуть ці слова?

— А хіба ще хтось того не знає? Бідна Амарга так вимучилась із ним… З вами вчиться його донька, — додала матінка.

— Так. — Генріка зацікавилась темою й відклала виделку. — Коулі Рабена. Але ми й не знали, що її матір і пан Олвен були одружені!

— Бо то давня справа, котру не варто ворушити, — спокійно додав батько, але Гессі помітила, що голос його трохи роздратований. — Це чуже життя. І тобі, Дорі, — він з осудом зиркнув на матінку, — ліпше не привчати дітей змалку перемивати чужі кісточки. Мають багато інших речей до розмови. Он, Генрі, скажи, будь ласкава, як ваші уроки музики? Чи взялися за щось нове після концерту Ортергі?

— О! — Генріка втішилась, що на неї звернули увагу, і стала розповідати: — Ми вчили кілька народних композицій. Я й Фауста минулого тижня навіть узяли собі додаткове заняття.

— Фауста — це… Нагадай-но.

— Дочка Оллішів, — відповіла матінка, і в її вустах це прізвище пролунало, мов погане слово.

— Добре, що дівчатка вельми дружні з однокласницями. — Батько наче й не помітив цього тону.

— Вельми, — кивнула матінка. — Вельми. Особливо з деякими книгарями.

Генріка густо почервоніла. Гессі швидко подякувала за обід і поспішила до себе. Їй не хотілось бути втягнутою в розмову про Оллішів.

До лісу за угіддями «чаклунки» вони пішли надвечір. Коулі всю дорогу м’яла в руках полотняну торбинку й страшенно хвилювалась.

— Усе буде добре. Пані чаклунка — моя названа сестра, — відповіла Гессі поважно. Насправді їй хотілось розпитати Коулі про пана Олвена, але вона не знала, з чого почати цю розмову. А однокласниця стрекотіла про Форсі або ж, навпаки, ковтала слова і замовкала. Урешті вона спитала:

— Ой, Гесті, а ми не заблукаємо там? Чогось надворі так темно…

На вулиці Каменярів не було жодного ліхтаря, тому йти доводилось мало не наосліп — тільки місяць трохи підсвічував їм доріжку.

— Ні, я тут уже ходила поночі, — запевнила її Гессі й запитала знічев’я: — А ти любиш легерські тістечка?

Рум’яні щоки та об’ємна фігура Коулі виказували її любов до солодощів. Однокласниця розправила поділ сукенки.

— Так! А звідки ти знаєш? Я їх дуже-дуже люблю!

— Із цукатами? — Гессі перестрибнула калюжу, котра ще не підсохла від недавнього дощу та зблискувала в темряві половинкою місяця.