— Ого! Таки так. — Однокласниця не помітила калюжу й вступила просто в неї, а тоді злякано і з писком кинулася вперед. — Божечки! — Вона затупцювала на місці, щоб обтрусити воду. — От до чого ті тістечка довели!

— Обережно! Тут іще одна! — повідомила Гессі. — А в нас тістечка такі, що пальчики оближеш!

— Знаю! Мамця часто посилає нашу служку до вас, щоб купити солодкого. Каже, значно ліпше, ніж у кондитера біля нас.

— А чого б вам не зайти на тістечко з кавою?

— Та це… Мамця раніше любила кудись піти, але тепер не дуже. І ніколи не купує більше легерських тістечок. Каже, що вони їй огидні. А колись так любила! Колись ми їх щотижня купували. По одному для кожного — мені, мамці й татові. Ну а коли мама з татом посварилися, то вона стала казати, що не любить більше багато з тих речей, котрі любила раніше. Але я думаю, що це не так.

Вона зітхнула й повторила:

— Думаю, це не так. Та і якийсь із маминих нових залицяльників щотижня таємно шле їй трійко тістечок. Але вона їх не торкається.

Гессі повагалася, чи варто казати Коулі, що один їхній постійний клієнт щоразу купує три легерські тістечка й просить загорнути з собою. Мабуть, не варто. Ану ж він просто приносить їх на гостину до когось, а вона все наплутає.

— Коулі, давай я сьогодні допоможу тобі, а ти потім за те прийдеш із матінкою до нашої цукерні?

— Ой, Гесті, я не знаю…

— То подумай, як це облаштувати. Поки ще є час.

— Привіт, Гесті. — Панна Доанна вже чекала їх і спиралась на дерев’яну веранду. Вона була в довгій білій сорочці з мереживом і такому ж світлому халаті. Її коси спускались мало не до землі, не сковані ніякими шпильками. І коли вітер напинав сорочку, як вітрило, здавалося, що Доанна зараз полетить кудись у високе нічне небо. Пальці її зблискували срібними перснями, і серед них точно-точно був той, від Аїдена, зі смарагдовим камінцем. Чаклунка — нічого й додати.

— Привіт, сестричко Анно! — вигукнула Гессі.

— Це правда… — Очі Коулі навіть у темряві здавались круглими, мов блюдця.

— Що правда? — Білою тінню панна Доанна пройшлася верандою й повільно спустилась сходами на стежку. Зблизька вона здавалась іще вищою, ніж раніше, і особливо величною поночі.

— Відьма з маєтку Масоллі! — прошепотіла однокласниця і відступила назад. — Божечки, я й не думала, що ви така… справжня!

— Яка ти погана дівчинка. — Доанна провела рукою по трояндових бутонах, котрі горіли на кущах, і підійшла ближче. — Називати простою відьмою найсильнішу чаклунку й повелительку лісових створінь!

Гессі ледь утрималась, щоб не розсміятись. Вона напередодні домовилась із панною Доанною, щоб та допомогла їй здійснити задум Коулі, тільки трохи по-іншому. І тепер Аїденова наречена відверто розважалась. Утім, дуже легко підтримувати репутацію чаклунки, коли живеш під лісом, не укладаєш коси в складне плетиво та знаєшся на травах!

— Ми не потурбуємо вас! — Коулі спробувала гордо випнути груди, але тремтіння в голосі її видавало. — Ми тільки хочемо пройти до лісу…

— До мого лісу? — Доанна скинула голову й акцентувала на слові «мого». — Е ні, нині хід туди закритий. Там гуляють пекельні почвари, і вони дуже люблять вечеряти заблукалими поночі дівчатками.

— Але, пані чаклунко, — втрутилась Гессі тихо і вдавано покірно. — Нам дуже треба провести ритуал, щоб Форсі не забував про Коулі!

Доанна поманила їх до будинку.

— Ідіть за мною. Сьогодні місяць у повні, тому моя сила бурхлива, як ніколи. І я милостиво допоможу вам.

— Ого, — видихнула Коулі, коли вони опинились у великій залі в будинку Доанни.

Тут, як і в її кімнаті, усе було вкрите тонкою білою тканиною, створюючи відчуття закинутості.

Гессі знала, що колись у маєтку Масоллі жило багато-багато людей, а тепер там залишились тільки Доанна зі старими батьками. Коли ж вона вийде заміж, а її батьки помруть, дім запустіє зовсім. І здавалося, що сам він — товсті стіни, облуплена ліпнина, старовинні креденси — відчуває, що скоро стане непотрібним. Гессі було сумно думати, що Доанна покине це місце. Але рано чи пізно вона одружиться-таки й Аїден залишиться для неї в далекому-далекому минулому, легким, прогірклим спогадом з ароматами літніх ночей та юних років. І це буде правильно, хоч як смутно. Та все ж добре, що це ще не зараз.

— Ходіть сюди.

Доанна провела їх крізь залу, тоді крізь меншу кімнату, заставлену стільцями, і врешті, минувши вузький коридор, вони потрапили на веранду, яка виходила просто на садок, а за ним був ліс. Поночі здавалося, що густа, смолиста темрява підбирається від дерев, і якщо ступити два кроки з веранди, то втрапиш у світ страшної казки, від котрої спирає повітря в легенях, а проте все одно хочеться дочитати до останньої сторінки.

— То в чому наша справа, панянки? — Доанна, висока й тонка, накинула на плечі плед і присіла на бильце веранди.

— Дорогий друг Коулі Рабени поїхав навчатись, далеко, і вона боїться, щоб не забув він про неї, — випалила Гессі.

— І я хочу, щоб Гестія зробила мені зачакловане фото, — пошепки докинула Коулі. — Я… читала, що таке працює.

Доанна подивилась на неї поблажливо.

— Працює абсолютно все, у що віриш, панянко.

Вона схопилася з бильця і взяла з підвіконня свічку, а тоді черкнула сірниками, щоб запалити ґніт.

— Усе збувається свого часу.

— Але я не хочу свого часу, — заперечила Коулі, спантеличена зауваженням Доанни. — Я хочу лишень, щоб Форсі… Щоб він кохав мене! І швидко повернувся після навчання!

— Добре, добре. Сідайте ж.

Доанна опустилась на дощату підлогу веранди й поставила свічку перед собою, від чого її лице вкрилось моторошними тінями. Коулі присіла навпочіпки, щоб не забруднити сукню.

— Отож, Коулі Рабено, ти прийшла нині, бо в тебе на душі неспокій. Але цей неспокій мине так швидко, як і розтане морок ночі перед світанком. — «Чаклунка» провела долонею над вогнем, і язичок полум’я здригнувся, сіпаючись за її рукою. — Я бачу, що тобі не треба хвилюватися. Дивись на отсей вогник: якщо твоє серце чисте, то й почуття твої та твого друга горітимуть рівним і яскравим полум’ям, хай би скільки відстані між вами було! Для того ж, аби так і сталося, без помилки, — щоранку, коли прокидаєшся й сідаєш до дзеркала, повторюй тричі: «Сьогодні буде чудовий день!» І усміхнися якомога ширше. А з листами до славного Форсі посилай щоразу гілочку якогось сушеного квіту, щоб його аромат уплітався у твої слова. І цього доста. Хай буде так!

Доанна задула свічку, і запала тиша.

Гессі тихо всміхалась, а Коулі не втрималась навпочіпки й хитнулась назад.

— Ху-у… — видихнула вона. — Аж мурашки по спині побігли. Панно Масоллі, а ви певні, що фото вже не треба?

— Ти ще сумніваєшся в моїй силі?

— Ні-ні! Ні, не сумніваюсь. Просто…

— Якщо тобі так забаглося, панянко, то можеш іти до лісу хоч зараз. — Доанна недбало махнула рукою в бік темряви, котра починалася просто за верандою.

Гессі з одного погляду на однокласницю зрозуміла, що Коулі ні за які легерські тістечка не ступить і кроку з веранди. І вона не помилялася.

— Ні-ні, спасибі вам! Я чемно робитиму, що ви наказали. І ще… Якби ви у віддяку прийшли до нас на гостину…

— На гостину? — тут уже здивувалась Доанна.

— Мамця любить приймати гостей.

— Чи ж твоя мамця зрадіє, якщо до неї прийду я? — Наречена Аїдена всміхнулась із краплею гіркоти.

— Чого ж ні? — Коулі геть не тямила всіх тих перипетій, котрі могли б примусити вважати когось небажаним гостем у пристойному товаристві.

— Справді, чого ж ні? — підтримала Гессі. — Я пішла б з вами, щоб веселіше.

— Я подумаю про це. Але зараз маленьким дівчаткам треба випити теплого чаю і йти додому. Чи ви плануєте залишатись у мене? Я тоді розбуджу служницю, щоб постелила вам…

Вона плеснула в долоні, ніби скидала з себе рештки «чаклунського» флеру. І коли поралась на кухні, готуючи їм чай із трав, то вже нагадувала не містичну даму, а лише добру господиню.