— Яка вона хороша! — захоплено видихнула Коулі, коли вони йшли додому.

Думки Гессі пурхнули до того вечора, коли вона поверталась від Доанни минулого разу і зустріла блакитноокого. Але тепер, у компанії Коулі Рабени, зустріти його було, мабуть, неможливо. А шкода.

— То ти подумай про те, як покликати свою матінку до цукерні, — нагадала вона однокласниці. — Найліпше, якби це було в середу, під вечір. Наступного тижня, якщо вдасться.

Наступного тижня була й примірка.

— Гестіє, ти, може, і не тямиш, але якщо будеш стільки крутитись, я втраплю тобі булавкою в руку! — Пані Олай критично подивилась на неї та ввіткнула мідну булавку таки не в руку, а в тканину на плечі. — Аллі, ще голочок! Так, люба, ми всі хочемо, щоб ти була красуня, але мені вельми не до смаку ось це драпірування на грудях. Змінимо!

— Як скажете, — погодилась Гессі й усміхнулась, бо їй подобалось бачити, як світиться від запалу пані Олай. Усі люди, котрі роблять свою справу, завше так сяють.

Після примірки дівчина поспішила до виходу в щонайдобрішому гуморі.

— Привіт, — сказав Даррін Олліш, котрий сидів на лавочці біля дверей ательє. — А я чекаю на тебе.

Виявилось, що він заходив до коледжу, щоби віддати Фаусті забутий удома зошит, і приніс принагідно кілька нових книжок для Гессі. Та у Фаусти було сьогодні більше занять, тому вона тільки розповіла братові, де її, Гестію, варто зараз пошукати.

— Сьогодні вранці привезли! — Даррін із задоволенням розгорнув паперовий пакет і показав їй книжки, котрі пахнули зовсім-зовсім по-свіжому.

— Які гарні! Що тут?

Юнак тільки й чекав цього запитання, бо слова з нього полились рікою:

— Найперше й найліпше — то збірка оповідок різних авторів. Вибрали тему шоколаду. Віриш? — Він дістав товстенький том у коричневій палітурці з золотими візерунками. — Думаю, таке дуже добре купуватимуть панянки-ласунки. Щоб не лише їсти тортики, а про них і читати!

Гессі взяла книжку до рук. Та не пахнула шоколадом, проте нагадувала його зовні.

— Я попрошу матінку купити таких до цукерні. Там, у кутку, стоїть шафка з дрібним посудом, а я вже давно хочу викладати туди книжки. Газети ж ми викладаємо. Бо гості дуже люблять вранці чи по обіді їх читати.

— Я вам відкладу, якщо надумаєте. Бо тато каже, що ця розлетиться, як булочки з корицею на зимовому фестивалі. А, от іще! — Юнак дістав тоненький зшиток. — Вірші!

— Теж різні автори?

— Ні, то все один — такий собі пан Сартін. Його не вельми люблять, бо зверхній і пишається, що слів нема. Але, як на мене, то більше його образ… О, а ще в сестер Дан вийшов новий роман. Я собі думаю, то щось про кохання та страждання, де наприкінці всі одружаться. — Даррін скорчив кумедну міну. — Ти згадувала, що твоїй сестрі таке подобається?

— Я передам Генріці. Маю надію, вона не сприйме це як натяк від Морґіна, що їм треба ще багато страждати, а потім одружитись.

— А вона може?.. Ні, вибач, неґречно такі дурниці розпитувати. Тож останнє — записки історика Суотера про його мандрівку Джадхою. — Даррін дістав із пакета велику книгу, на обкладинці якої розпливались чудернацькі квіти й ліани. — Це має бути цікаво! У нас минулоріч були вже такі записки мандрівника — правда, він писав про гори Ітеллі, але розійшлось дуже добре. А про Джадху, мабуть, узагалі розкуплять швиденько, бо ж екзотика…

— Я би радше прочитала про Ітеллі, — замислено відповіла Гессі й тут же спохопилась, адже це звучить так, наче вона хоче ще одну книжку в подарунок. — Тобто ні, я думаю, і ця хороша.

— Та чого?! Мені теж про Ітеллі цікавіше. Усе ж то близько. Туди можна поїхати влітку. — Даррін смикнув себе за кучеряве пасмо, котре вибилось із хвостика. — А куди ви плануєте на канікули?

Гессі зрозуміла, що літо насправді близько. Проте цьогоріч весняний бал перетягнув на себе їхню увагу, і здавалося, що нічого після нього не буде. А якщо й буде — то вже в іншому житті.

— Направду, я не знаю, — сказала дівчина. — Ми виїжджаємо кудись щороку, але щоразу в різні місця. Минулоріч гостювали в татової родини на узбережжі Флавани.

— А ми найчастіше їздимо в Астірі.

— Я не бувала там іще…

— У-у-у… Астірі дуже красива. Одразу відчуваєш, що то — імперська столиця. Ходиш вулицями, бачиш усю ту велич… Дух перехоплює.

Вітер заскочив їх раптово — над річкою він завжди був сильний. Стрічка, котра стримувала волосся Дарріна, шугонула вгору — і тільки її й бачили.

— Ой! — Гессі простягла за нею руку.

— Пусте, — заспокоїв брат Фаусти й похитав головою, щоб неслухняні кучері вляглись.

Але вони не вляглись, вітер кинув їх Даррінові в лице, жартівливо смикнув назад, а сам шугонув далі. Гессі на мить подумала, що вітер… вітер направду живий. Що це такий кумедний і веселий юнак, котрого звуть, наприклад, Південний Хамсін. Оскільки він невидимий, то розважається тим, що кидає людям в обличчя їхні кучері, зриває стрічки й капелюшки, ганяє паперові кораблики по річці та мне шурхітливі газети.

І якщо уявляти вітер живим, то стає раптом набагато веселіше. Аж так, що Гессі захотілось розсміятися, проте вона стрималась, щоб Даррін не вирішив, що вона насміхається з нього. Адже з нього їй ні краплі не хотілося насміхатись.

Надвечір у середу Гессі занепокоїлась. Пан Олвен прийшов, як зазвичай, після роботи, замовив своєї кави та тістечок і зараз розглядав їх з виразом смиренного мученика на лиці. А Коулі та пані Рабена так і не з’являлись. Дівчина злякалась, що вони не прийдуть узагалі, чи прийдуть запізно, чи завтра — і тоді геть нічого не вийде. Вона не знала, щÓ власне мало вийти, але легерські тістечка відігравали в цьому всьому вирішальну роль.

Проте дзвоник над входом таки дзеленькнув знову, і…

— Гесті! — Коулі побачила її одразу ж.

Її мати, пані Рабена, мала хворий вигляд. Принаймні важка темна шаль на плечах, здавалось, могла пригнути жінку до землі, а закушені губи видавали якнайменше бажання перебувати тут.

Гессі випередила розпорядника залу й сама провела їх до столика вглибині, біля шафки.

Пані Рабена першою помітила пана Олвена і тут же запнула шаль щільніше, ніби то був її непроникний щит.

— Не хочу тут сидіти, — повідомила вона сухо.

— Мамцю, тут найліпший столик! — запевнила її Коулі, але потім простежила за поглядом матері й затихла.

Гессі схопилася за поділ сукенки обома руками й вийшла вперед:

— Пані Рабено, будь ласка, послухайте…

— Фаулі, я наче сказала, що не хочу сидіти тут.

— Послухайте ж секунду! — Гестія мимоволі підвищила голос, і очі пані Рабени стали круглими, мов блюдця. — Пан Олвен! Він…

Тут пані Моррінда принесла до столика пана Олвена тістечка, і він наказав їй щось — як Гессі здогадалась, попросив запакувати їх із собою. Як чинив завжди.

А тоді підвів погляд у їхній бік. Адвокат уже відірвався від свого записника й став помічати все, що відбувалось довкола. Очі його, звичайно, такими, як блюдця, не стали, але з місця він схопився швидше, ніж Гессі встигла хоча б щось пояснити.

— Татку! — Коулі знічено й радісно повернулась до нього.

— Коуло Ландрі. — Він кивнув важко, наче шия його була заіржавілою деталлю механізму й погано рухалась. Тоді повернувся до колишньої дружини: — Пані Рабено.

— Пане Олвене.

— Як ваші справи?

— Пречудово. А ви, бачу, розважаєтесь?

— Намагаюсь закінчити роботу. І розпланувати наступний тиждень.

— О так! Робота, робота… Ви ж не любите гаяти час на щось інше.

Пані Моррінда швидко підійшла до них і вручила панові Олвену пакет.

— Ось і ваші легерські! — Вона, мабуть, здогадувалась, що тут відбувається щось не вельми приємне, а проте виконати свою роботу було понад усе.

— Легерські? — Пані Рабена звела брови вгору. — Усе ще смакуєте, пане Олвен?

— Та ні. — Він узяв пакет обома руками. — Ці на подарунок. Мені вони тепер не дуже смакують.