— Добре, що так…

— Ох, не знаю, чи добре. І вона направду через тебе непокоїться. Просто не має кому сказати про це. Дуже шкодує, що тебе нема поруч. Звинувачує себе в цьому. Постійно. Безупинно. Я бачу, навіть якби не хотіла. Вона певна, що загубила своє щастя.

— Це мине.

— Хоч би…

— Я був далеко, Анно, дуже далеко. Дістався тих, чия сила підтримує всі світи у вічному танці. Пішов туди, щоб зняти прокляття з Гестії та дізнатись, що все справді добігло кінця. Що тепер усе з нею буде добре…

— Але все не так?

Блакитні очі дивилися в лице Доанни довго-довго, доки не почали зливатися з морем у нього за спиною.

— Добре, коли бачиш більше за інших…

— Не лесть мені, братику, тобі це не личить. Чому ти тут? Яка біда загрожує Гестії? Давай працювати разом, як і до того.

Поль схилив голову й похитав заперечно:

— Ти не допоможеш. Ті, хто стоїть вище, повідомили, що Гестія на Новий рік загине. У самісінький день Нового року. Я маю відвернути це.

— Як ваша поїздка? — Гессі сиділа у вітальні Доанни.

— О, чудово! Я відвідала материну рідню в Ітеллі й випадково дісталась аж до Горасії. Там є місто Дельфи, над морем. Дуже красиве. Я б і тобі побажала колись туди поїхати.

— Дельфи? Я почитаю про них.

Доанна подивилась на неї замислено. Вона пригадала поїздку, пошуки Поля та їхню раптову зустріч. І те, про що він її повідомив.

Гестія помре.

І хоча прокляття зняте, — Гестія помре. У день Нового року.

Зовсім скоро.

Тому він, Полі, Поль, чи як іще його звуть, залишився в їхньому світі. Замість того щоб рятуватися.

Доанна пригубила терпкого чаю з чашки, і знайома гіркота повернула її думки до ладу. Вона, звичайно, дала Полеві обіцянку, що не розповість Гестії нічого з того, що він сказав їй. Бо якщо той, кому загрожує смерть, дізнається про цю загрозу, може виникнути парадокс, і тоді вже навряд чи вийде врятувати ситуацію. Отже, Доанна мусила мовчати. А поки є ще час, то й подумати над тим, як вона може допомогти.

— Гестіє, а як у вас справи? — спитала вона тихо.

— Генріці вже поліпшало, хоча вона досі вдає скорботу й страшенну печаль. Та я примусила її трохи відвернути свою увагу від страждань. А так удома все шкереберть. Аж не віриться, що колись було по-іншому.

Гессі взяла свою чашку зі столу, проте вона вислизнула з рук і розбилась, заливаючи стіл гарячим напоєм.

— Ніякої біди! — Доанна схопилася з місця й пішла на кухню по шмату. — Нічого такого, — повторила вона, коли повернулась.

Проте гостя невідривно дивилась на свої руки і дрібно тремтіла.

— Мені здається, я скоро помру, — шепнула вона. — Я все руйную. Скоро так зруйную і себе…

— Гестіє! — Доанна поклала їй руку на плече. — Не кажи такого!

Дівчина їй допомагала збирати уламки, проте вона порізалась кілька разів, і врешті Доанна відправила її до своєї матері спитати, де інший набір святкових чашок.

День за днем у книжці про Аїдена не з’являлось нічого нового. Гессі постійно носила із собою камеру, сподіваючись, що та запрацює, але нічого не виходило. Одне втішало — поки Генріка лежала хвора, батько перестав говорити про Фіренс і те, що він хоче піти від них. І сестра видужувала: вона дедалі рідше викидала дарунки Фрадера Тавіша, почала спускатись до сніданку, красиво вбиратися й гортати нові каталоги сукенок. Здається, вмирати через Морґіна Олліша вона передумала остаточно. Та й, врешті, він би цього не оцінив. А сестрі було конче потрібно, щоб на її вчинки звертали увагу й оцінювали їх із захватом.

— Ми з Фрадером наступного тижня йдемо дивитись на церемонію ліхтарів, — щебетала Генріка, прискіпливо роздивляючись нові брошки. — Я, звичайно, не вельми хочу з ним кудись відправлятись у такий момент, але врешті така подія раз на рік, і буде цілковитою глупотою втратити такий шанс! Правда, Гесті?

— Правда, Генрі.

— І я думаю купити нові рукавички. Минулого тижня я вгледіла непогані в центрі, але коштували вони, як золота тіара — де таке бачено? Ні-ні, вони того не варті. Фрадер, звичайно, каже, що для нього не проблема придбати мені й ті, але я б не хотіла зловживати його добрістю. Тим більше, коли не знаєш, що за тією добрістю криється. Правда, Гесті?

— Правда, Генрі.

— То я пошукаю якісь інші й дешевші. Мені ще сподобались сукенки, котрі виставили у вітрині того нового магазину, біля ратуші. Але вони зовсім на літо. Де це бачено — виставляти отаке у вітрині перед самим Новим роком? До речі, на свята я хочу з Фрадером поїхати до їхнього заміського будинку. Вони влаштовують великий прийом, але, на превелике щастя, в астірійських студентів саме випадають екзаменаційні дні, тому я певна, що матиму на гостині лише пристойну і приємну компанію. — Генріка прозоро натякнула, що Олейн Тавіш не приїздить додому на свята.

Гессі зиркнула на сестру поверх книжки. Генріка зовні мала такий вигляд, як і раніше. Горда, самовпевнена і красива, наче полум’я святкового ліхтаря. Та, мабуть, тільки сестрі-двійнятку й було помітно, що за цією красою ще зяє відкрита рана, котра й додає їй світіння. І хай би скільки сестра казала: «Фрадер, Фрадер, Фрадер», — усе одно вчувалось, що їй боляче, боляче, боляче до зціплених зубів і судомно стиснутих рук, котрі поправляють брошки. Але Гессі знала, що Генріка сильна, і впевнена, і горда. Тому, їй-богу, жоден юнак, навіть високий, кучерявий та — нікуди правди діти — носатий Морґін Олліш не в змозі примусити її забути про те, що вона — королева свого королівства, носій своїх гербів і прапорів, Її Величність Генріка Агустанія Фаулі-Прейшер.

— …Правда, Гесті? — сестра висмикнула дівчину з роздумів.

— Правда, Генрі.

— От і я так кажу. Фрадер Тавіш уміє тримати марку, і тому його компанія така приємна. У його присутності здається, що ти й сама вивищуєшся, і…

— Може, тому що зросту в ньому, як у ліхтарному стовпі? — Гессі дозволила собі дрібний жарт, бо ж син Тавішів справді височенний і стрункий, як стовп.

— Гесті! — Сестра повернулася до неї. — Не смій тільки бовкнути щось таке у Фрадеровій присутності! Він гордий, що страх.

— Знаю-знаю, Фрад такий, — вдоволено кивнула дівчина, примружила очі й подивилась із задоволенням на те, як змінився вираз обличчя Генріки.

Що це було? Невже щире хвилювання? Невже певність королеви дала пробоїну? Невже вона надумала справді перейнятись Фрадером Тавішем? Якщо так — то це буде безмежно прекрасно.

Новий епізод з’явився в книзі, як завжди, несподівано й без жодного попередження. Чорні літери складалися лише в кілька рядків, котрі були начеркані немов поспіхом.

АЇДен ~ Академія

Полі стояв на пристані й стискав руки в кишенях. Донедавна голоси не турбували його, але тепер у голові гудів шум, котрий майже не зникав і доводив до божевілля. Голоси приходили раптово і часом тонули в шумовинні прибою, а часом, навпаки, розгорялись од нього, як сухі гілки од вогнища. Але він щосили намагався приглушувати той шум. Читав, що траплялися студенти, котрі після втечі з Академії проживали кілька років, а іноді й довше. То чим гірший він?

Полі знав, що йому потрібно триматись, триматись, триматись. Адже слід відвернути біду.

Тим більше тут, коли дивишся на море і його холодні сіро-сині хвилі, смерть видавалася геть неможливою. Як узагалі може існувати смерть, коли все довкола безмежно прекрасне?

Полі стало холодно, вітер проникав крізь тонкий одяг.

Скоро йому доведеться дізнатися, чи існує смерть. Так. Скоро. Але якщо це врятує Гестію, то воно того варте, це останнє відкриття…

Гессі згорнула книгу й поставила її на поличку зовсім машинально.

Це вже не історія. Це попередження. Чи підказка. Байдуже!

Полі в небезпеці. Полі поки що живий…

Дівчина не відчувала ніг, хитнулась назад і впала на підлогу. Перед очима затанцювали дрібні зорі. Вона простягнула до них руку, проте натомість обірвався карниз і штори впали на долівку, тягнучи за собою шкатулки й книжки зі столу. А тоді в стола тріснула ніжка…