Гессі дивилась на стелю, і її не займало те, що все довкола падає, ламається, тріщить, шурхотить, рветься, бризкає і мнеться. Їй хотілося, щоб усе впало. Щоб усе зникло. Щоб вона могла заплющити очі й прокинутись уже в іншому світі — у тому, де все буде просто й добре. Мусить же такий світ існувати!

Від розбитого вікна знову повіяло холодом.

Гессі затулила обличчя руками і лежала так довго-довго. Аж доки тіло не почало сигналізувати про біль.

Тоді вона повільно підвелась і подивилась у дзеркало. У напівтемряві її лице здавалося зловісним і ніскільки не милим.

— Полі в біді, — сказала вона до свого відображення. — Полі сам-один, і він у біді, Аїдене!

Але Аїден не чув її.

Братові риси проступали крізь її власні, і все ж вона не була Аїденом Фаулі-Прейшером. Не була тим симпатичним, добрим і розумним юнаком, котрого всі любили й котрому все вдавалось.

Лише собою.

— Ох, це буде важко.

Дівчина спустилась до вечері й уважно роздивлялась батьків і сестру. Матінка видавалася невдоволеною, як завжди. Батько розгублено гортав сторінки записника, ніби не хотів підводити погляд. Генріка косилась у люстерко, оцінюючи нову пов’язку для волосся.

— Ви чудові, і я люблю вас, — сказала Гессі так голосно, як змогла.

Усі подивились на неї: Генріка зі здивуванням, матінка і батько просто стримано. Дівчина всміхнулась:

— Знаю, що ми не завжди ладимо, але ви справді чудові. Адже з вами я так довго була щаслива!

— Гестіє Амаліє, це дуже добре, що ти так думаєш, — відповіла матінка, — але якщо твоя запіканка вихолоне, то пані Моррінда її вже не розігріватиме.

— Звичайно, матінко! — Гессі з запалом взялась за сирну запіканку.

— Мабуть, ти добре погуляла з тим Оллішем, — хмикнула Генріка, не відриваючись від люстерка.

— О, звичайно, — погодилась Гессі. — Але далеко не так добре, як ти з тим Тавішем, правда?

Сестра зашарілася й задерла носа.

— Фрадер дуже вихований і приємний. Я навіть не думала раніше, що в нього такий чудовий характер.

— О, напевне. — Гессі ковтнула чаю. — А я давно вже помітила, що з Фрада будуть люди.

— Гестіє Амаліє, що за фамільярність?

— А що? Він мій друг.

Гессі тихенько розсміялася, бо вже уявила собі, як Генріка завтра допитуватиме молодого Тавіша про їхню дружбу і все таке. А хай не розслабляється цього разу!

— Дайте Гестії спокій, — утрутився батько. — Вона розумна дівчинка й може товаришувати, з ким захоче.

— Та певне. — Матінка зиркнула на батька важким поглядом спідлоба. — Тільки бачу, що цей Олліш учепився в неї, мов реп’ях. Хочуть обох синів прилаштувати до хороших домів, чи що… У мої часи це було небачено.

— Дорі, не кажи так, наче твої часи були так давно. — Батько стримано всміхнувся.

— Мамо, це не так. — Гессі й собі сховала усмішку, бо згадала про ще одну справу, котра на неї чекає.

Вона розуміла, що вони нічого не знають про неї, не знають про блакитноокого й навіть про Аїдена. І Даррін не знає. І ніхто в цілому світі. Хіба що, може, найсильніша чаклунка…

— Панно Доанно, це ж не була гра, правда? — Гессі сиділа на підвіконні в її кімнаті й безтурботно баламкала ногами, котрі не сягали підлоги. На душі — тепло й легко, як уже давно не було, а камера в руках знову додавала впевненості, хай і досі не працювала.

— Правда — це завжди двояка річ, — обережно відповіла Доанна, наносячи мазки на полотно. Вона давно не малювала, і рухи її від того здавалися ще обережнішими. — Кожен собі її трактує, як забажає.

— Але чесно… — Гессі зістрибнула з підвіконня. — Ви знаєте щось. Ви знали про мого брата, що він незвичайний. Знали про ту біляву дівчину… І тепер ви пам’ятаєте все, так?

— Та-ак, — протягла Доанна, і довга блакитна лінія прокреслила полотно. — Так, я пам’ятаю. Але що це змінює?

— Тоді скажіть лиш одне. Ви знаєте юнака з блакитними очима?

— Безліч. Деякі вельми наполегливо домагались моєї руки.

— Доанно, будь ласка… Я питаю лише про одного свого друга, — напосіла вона.

— Нічогісінько не знаю про твого друга. Але ось мій брат Поль… — Дівчина приклала палець до вуст. — Він зараз у Горасії, у Дельфах. І якби я шукала твого друга, то поїхала б саме туди.

— Ви… о боги, панно Доанно, ви бачили його! Ви бачили його, коли гостювали там?!

— Гестіє, люба моя, я зустрічала лише свого брата. — Доанна спокійно похитала головою й вивела кілька майже прозорих пелюсток на полотні.

— Розумієте, я маю його знайти, я мушу!

— Не думаю, що тобі варто це робити. — Доанна закусила кінчик пензля. — Бо це призведе до… — Вона затнулась, мовби щось не давало їй договорити, і впритул подивилась на Гессі.

Погляд Гессі впав ніби у два глибоких чорних озера, хоча очі Аїденової нареченої зазвичай були темно-зеленими, яскравими і красивими.

— Якщо я не знайду його, він помре. — Гессі схопила руки Доанни, вибивши з них пензель.

— Гестіє, хотіла б я справді знати, що тобі порадити. Та тільки, здається, у мене не вийде…

— У мене вийде. — Дівчина стиснула її руки міцніше. — Я певна щодо цього. Час, проведений у роздумах, приніс мені нарешті розуміння. У мене вийде все.

— Тоді повернися, будь ласка. І не дай йому зникнути.

— Звичайно. — Гессі підбігла до порога кімнати. — Нехай я не можу зробити щасливими всіх, зате точно знаю, що мені потрібне для щастя.

— А в новій п’єсі Гріммі дуже дивний фінал. Власне кажучи, мені не дуже сподобалось. Та якщо актори зможу добре передати всю ту драму…

Гессі підперла голову руками. Даррін із захватом, як завжди, розповідав про все, що нещодавно прочитав. Проте сьогодні дівчина спостерігала за цим наче відсторонено. Вона розуміла, що цей вечір закінчиться зовсім не так, як починався.

— Актори зможуть зіграти будь-яку драму, — погодилась вона і додала спокійно: — Я теж акторка, Дарріне. Я не хотіла, проте почала грати роль. І, здається, найліпше мені перейти до фінального акту.

Він подивився на неї спантеличено:

— Ти про що, Гестіє?

— Я страх як хотіла врятувати всіх, Дарріне. Так хотіла, що зовсім забула про себе. І відчуття щастя забула теж. Тому я програла, Дарріне. Ця роль була поганим вибором.

Очі юнака сповнились прозорого смутку:

— Здається, я розумію, про що ти.

— Ти розумний, Даррі. Звичайно, ти розумієш. Річ у тім, що я була закохана у свою далеку мрію. Але втратила її. І вирішила, що так має бути. Що далекі мрії найліпші, коли вони далекі. Власне, мабуть, так і є. Але тільки не цього разу… Я зрозуміла, що життя моє стало суцільною грою, в котрій надто багато масок.

— І ти хочеш кинутись за мрією? Бо я не підходжу на роль далекого й недосяжного? — Темні очі Дарріна дивились на неї з холодом.

Гессі похитала головою, і раптом говорити стало простіше.

— Ні, звичайно. Ти такий чудовий, що в мене серце розривається казати таке. Я б хотіла, щоб ти був щасливим. Тому я погодилась на все це.

— Тільки тому? — спитав він тремтливим голосом.

— Ні. Не тільки. Мені подобалось, що ти близько, що ти такий… справжній.

— Але, я так розумію, шансів ти мені більше не даси?

— Моя сестра сміється з мене й каже, що це просто вік такий. Що я переросту. Що я просто метаюсь, бо в мене забагато вільного часу…

— Але це прощання, так?

— Не примушуй мене грати далі. Ти не вартий того, щоб із тобою грали.

— Ну, правду кажучи, я був майже готовий до такого, панянко. Просто не знав, коли це станеться.

— Бачиш, як добре ти мене знаєш.

— Та ні. Мені сказала Доанна Масоллі. Вона насправді бачить більше, ніж інші. Сказала, що тобі потрібна підтримка зараз. Тому просила, щоб я не покидав тебе. Наче я б зміг!..

Гессі здивувалася, з чого це Даррін і Доанна говорили про щось таке особисте. Раптом вона подивилась на Дарріна наче збоку, пригадала деякі деталі, і її осяяла думка, котра була неймовірною і раптовою, а проте…