А тоді щось хруснуло. Мармурова плита тріснула, і уламок колони полетів униз.

Гессі закусила губу. Сил ворухнутись у неї не було. Вона відчувала рух часу сповільнено, і все одно…

Її різко смикнули вперед. Шматок колони розбився об плитку за її спиною.

— Що ж ти коїш? — Руки, котрі притискали її до себе, виявились теплими. Не палючими, не гарячими, навіть не такими приємними, як дотик Дарріна перед тим.

— Я? — спитала Гессі, дивлячись угору. Небо було темно-синє. Небо було золоте від струн, котрі розтинали його на шматки, а ті шматки — на ще менші. Світ перестав тікати. Світ завмер.

Уперше вона побачила в очах незнайомця стільки страху та занепокоєння.

— Ти! — випалив він, стискаючи її обома руками. — Це ж твоє хвилювання вирвалось на волю! Воно… воно може руйнувати речі, значно більші за чашки. Ти можеш постраждати. Як зараз. Ти можеш… — Він різко затнувся й подався назад, ніби хотів її роздивитись, ніби вперше побачив, ніби не було більше нічого важливого в цей момент і у всі-всі інші моменти також.

Гессі помовчала кілька секунд, насолоджуючись теплом і спокоєм.

— Чому ти тут? — спитала вона потім. — Чому саме тепер?

Відповідь була проста і щира:

— Щоб захистити тебе.

— Від чого?

— Від самотності. І від таких моментів.

— Он як. Дякую.

Блакитноокий врешті відпустив її, і вона, втративши рештки сил, сіла просто в траву. Уламок колони міг розбити їй голову, і вже не було б на світі Гессі. Дивно, як це з будинку ще ніхто не вибіг — невже не почули? Чи справді час застиг у цьому моменті? Чи…

У півтемряві саду, без ліхтарів, вона подивилася на високий силует перед собою і розридалась.

Холодна трава пригасила пекуче відчуття в усьому тілі. З дому долинали приглушені звуки музики — мабуть, там танцювали. Панні Доанні стане фантазії затримати Дарріна, тож можна хоча б щодо цього не перейматись.

— Чому ви сумуєте, панянко? — спитав блакитноокий, коли вона трохи заспокоїлась. — Сьогодні ваше свято.

— Чому ви про це питаєте? — Вона відчула себе вжаленою.

Як розповісти йому про Дарріна Олліша? Про погляди зусібіч? Про страх? Як розповісти тому, кого, може, і не побачиш більше? Як поводитися з ним — як із любим другом чи, навпаки, як із випадковим знайомцем, котрого скоро тут і не буде?

Блакитноокий говорив тихо і спокійно, а проте була в його голосі нотка хвилювання:

— Ви повірите, коли я скажу, що ви мені дуже дорога?

— Не повірю, — відрізала Гессі, хоча їй було тепло від думки, що вона може бути йому дорогою.

— Он як… — Здавалось, він замислився.

Гессі повела далі, щоб нарешті пояснити хоча б щось:

— А ви як думали? Завтра ви зникнете — і я гадатиму, чи це лише моя бурхлива уява? І ніхто мене не зрозуміє. Ніхто в цілому світі. Я думаю, що Аїден розумів, та тільки його нема тут.

— Усі так думають. Що їх ніхто не розуміє.

— Навіть ви?

— Якщо я ваша бурхлива уява, то так.

— Жарти, жарти. Усе жарти.

— Нема нічого поганого в жартах. То чого вам бракує? Задумайтесь, панянко.

— Певності, — відповіла Гессі по секундному роздумі. — Мені так хочеться, щоб хтось сказав, як усе має бути! І… і що воно буде так. І щоб це було добре.

— Добре — то як? — Блакитноокий, здавалося, мав на меті витягти з неї щось — а що, вона й сама не знала.

— Ну он, Генріка каже, що ми маємо просто повчитися ще трішки, потім одружитись і жити з батькових грошей. Так думає і матінка. Даррін Олліш мріє опікуватися книгарнею. Фауста хоче мандрувати. Пані Олай порядкує в ательє…

— А чого хочете ви?

— Робити щасливими інших.

— А для себе?

— Для себе… Ох, не знаю. — Гессі склала руки на колінах — і раптом відвертість просто почала виплескуватися з неї: — Тому мені самотньо. І дивно. І страшно. Бож-жечки, як мені страшно!.. — Вона перевела погляд на блакитноокого: — Вам буває страшно?

— Буває. Наприклад, зараз, — зізнався він.

— Чому?

— Щоразу, коли я поруч із вами, мені страшно. Боюся припуститися якоїсь помилки.

— Поруч із вами мій світ дзвенить і міниться барвами. Ви не припустилися помилки, — всміхнулась Гессі. — А проте вас немає поруч. І не буде. А я не знаю, як жити далі. Сьогодні мені виповнилося шістнадцять…

Вона замовкла й подивилася на нього. Він відповів повільно:

— Я можу помилятись, панянко, та тільки вам не варто поспішати. Ви можете вчитись. Або не вчитись. Фотографувати всіх, кого вмовите на це. Ви можете вийти заміж та народити четвірко діток. А можете сказати юному Оллішеві, що пасуєте йому, як шоколадна цукерка до котлет. Ви можете мандрувати світом і відбивати у світлинах захід сонця по різні боки океану. Ви можете жити в будиночку біля озера і щоранку збирати квіти. Можете танцювати в парку під дощем чи після дощу. Можете писати листи до відомих письменників чи акторів і запрошувати їх до вашої цукерні. Маєте цілковите право малювати на стінах у своїй спальні. І обтинати коси так коротко, як вам заманеться. Ви можете приходити в парк і вдавати, що читаєте книжку, а насправді лічити кленові листочки. І навіть говорити посеред ночі з таємничими незнайомцями теж можете. — Тут він усміхнувся й замовк на мить, а тоді швидко повів далі: — Ви можете робити все це. Чи не робити нічого з цього. Просто одного дня прокинетесь, відчините вікно навстіж і зрозумієте, що ваше життя прекрасне і ви знаєте, що хочете робити далі. Просто не поспішайте.

— Ви так ладно говорите. Як письменник. — Гессі потеплішало всередині.

— Я люблю мистецтво, — погодився блакитноокий.

— Дякую за сукню, — сказала дівчина, вивчаючи траву під ногами, а коли думка стала твердою і певною, вона відчула в собі силу знову подивитись на раптового гостя.

— Ти рада? Задоволена? — Тепер він не приховував хвилювання, і Гессі на мить пошкодувала про своє рішення.

Їй довелось кілька секунд збиратися з силами.

— Так, — кивнула вона повільно і ще повільніше додала: — Але я маю вам… тобі дещо сказати. Я більше так не можу.

У тиші, котра впала на них обох, можна було почути шелест найтоншого шовку.

— У тебе є шанси, — сказала Гессі Даррінові.

Її голос шурхотів, як засохлі квіти.

Доанна виразно звела брови вгору. Вона саме говорила з Дарріном, коли Гессі повернулася знадвору. Олліш здивовано подивився на дівчину, але вона не дала йому часу щось відповісти й пішла нагору, не зважаючи на жебоніння матінки за спиною. Матінка говорила щось про гостей, про вихованість, про траву на її сукні…

Серце гупало, заглушуючи всі звуки.

— Я сказала йому піти. Я сказала йому піти. Я сказала…

Гессі повторила це стільки разів, скільки встигла, поки піднімалася сходами, ніби від цього мало полегшати.

— Гестіє Амаліє, а гості? — Пані Моррінда перепинила її в коридорі з тацею, повною нових наїдків.

— Я сказала йому піти. — Гессі минула її і майже побігла далі.

— Я сказала йому піти. — Сходинка нагору, друга, третя.

— Я сказала йому піти. — Довгий коридор, вази в нішах.

Третя ваза, котру вона минала, тріснула. Уламки шугнули в усі боки. Один порізав Гессі щоку.

— Я сказала йому піти. — Холодні пальці на шкірі. Відчуття крові, котра пахне залізом. Срібло на зап’ясті.

— Я сказала йому піти. — Двері в кімнату. Поворот ключа. Тиша. Відчинене вікно.

— Я сказала йому піти назавжди.

Ліжко. Падіння. Біль.

Гессі здавалося, що вона тоне в ліжку і проростає в ньому, розчиняється, тане і зовсім скоро зникне. Вона розкинула руки в сторони і подивилася на стелю. Стеля була сіра в потемках.

— Я сказала йому піти, — прошепотіла вона знову, згадуючи ці кілька хвилин у саду. Цю пронизливу прохолоду. Відчуття тиші — наче в усьому всесвіті ні душі. І болісне-болісне бажання припинити це.

Гессі не впізнавала себе. Адже раніше її найбільшим бажанням було побачити його. І кожна зустріч була за щастя. І кожна мить поруч із ним міняла її світ на краще. Тільки він не міг бути тут. Хай би ким був — він навіть не хотів показати своє обличчя, ховаючись за дивною-дивною магією. Вона не хотіла руйнувати магію. Але себе руйнувати теж не хотіла.