Свято було так гарно розплановане, що видавалося Гессі надто нудним. Спочатку — великий родинний обід, потім вручення подарунків та вітання, потім прибуття гостей не-родичів — і знову вручення подарунків, застілля, танці, застілля, побажання, застілля… Голова йшла обертом від кількості слів, сказаних сьогодні про неї з Генрікою людьми, котрі їх бачили не більш ніж двічі в житті.

Олліші прийшли надвечір.

— Якщо тобі сподобається, то я буду зовсім щасливою людиною. — Срібний замочок ледь чутно клацнув на зап’ясті.

Гессі подивилась на руку недовірливо й зачудовано. Браслет скидався на сплетіння тонких гілок, між яких притулилися зорі.

— Я подумав, що квіткових прикрас у тебе багато. А ця, щойно її побачив, нагадала мені про тебе. Про те, як ти говориш — про мрії, світло…

— Дуже! — видихнула Гессі. — Він дуже красивий!

— Радий, що догодив шановній панянці в день її свята. — Даррін жартівливо вклонився. — А тепер, якщо ваша ласка, піду ще привітаю Генріку. — Юнак поплескав по величенькому пакету, де з однаковим успіхом міг бути стос книжок і обіцяний сервіз від матінки Оллішів.

Гессі розсміялась. Вона подивилася на спину в лискучо-сірому жилеті, затримала погляд на темно-смарагдовій стрічці у волоссі Дарріна і подумала, що він таки не схожий на Аїдена. Принаймні менше, ніж їй здавалося раніше. Вона простежила за другом, котрий розмовляв тепер з її сестрою і вручив тій пакунок. Генріка тут же зиркнула в її бік, ніби хотіла дізнатись, а що ж дісталося сестрі. Гессі розвела руками і зробила реверанс, не стримуючи широкої усмішки. Генрі на мить насупилась, бо нічогісінько не зрозуміла. І це було кумедно.

Гессі випила рожевого, як захід сонця, пуншу. Даррін Олліш стояв неподалік, недбало спершись на одвірок. Пані Моррінда оминула його з великою тацею канапок і щось пробурмотіла, після чого хлопець відійшов і притулився в кутку, між каміном і шафою з батьковими книжками.

Гессі знову наповнила келих і випила все одразу.

— Гесті! — Генріка сіпнула її за рукав і зробила страшні очі. — Там алкоголь!

— І що? — Дівчина відверто не розуміла, чому сестра дивиться на неї так — з осудом і підозрою.

— А те, що годі тобі. Що за звичка — напиватися на власному святі! Що про тебе подумають?

— Що мені весело і я чудово бенкетую? Серйозно, Генрі, та їм усім байдуже. — Гессі окреслила півколо в повітрі, щоб охопити залу, а тоді таки поставила келих на стіл. Гаразд, можливо, Генріка трохи має рацію.

— Іди! Танцюй! — Сестра майже відштовхнула її від столу, тоді за руку потягла до каміна і зиркнула на Дарріна: — Юначе, чому ви не розважаєте даму?

Той подивився на Генріку спантеличено, а тоді запропонував Гессі руку. Вона вчепилась у неї, як у надійну опору, і ступила кілька кроків, а тоді запропонувала:

— Може, ліпше на свіже повітря?

Вони перетнули всю залу — Гессі відчула палючий погляд матінки, — а тоді вийшли на веранду.

— Тут ліпше? — спитав брат Фаусти послужливо.

— Так. Дуже… Тобто так, ліпше. Не надто, загалом. Але там стільки людей, що я вже втомилась, — випалила дівчина. — Таке відчуття, що це свято не наше з Генрі, а всіх отих гостей. А ми тут лише для того, щоб вони мали формальний привід зустрітись. Не те щоб я думала, що це погано. Але втомлює.

Даррін тихо розсміявся.

— Дивна дівчинка…

— Ти казав те саме під час нашої другої прогулянки. Здається, коли я танцювала на вулиці.

— Ого, запам’ятала!

— У мене хороша пам’ять. Може, я і руйную чашки, проте це не означає, що зовсім нездара. — Вона поправила бретельку сукні і провела пальцями по браслету.

— Так-так, — погодився Даррін і стишив голос до ледь чутного шепоту: — Тоді ти маєш пам’ятати, про що ще ми говорили під час тієї прогулянки. Тієї, давньої.

— Так? — Гессі зацікавилася. Вона відчувала крізь тканину сорочки тепло Даррінової руки, і їй подобалось, як воно шириться тілом.

— Я казав тобі не перейматися словами Генріки. — Юнак дивився на Гессі так, як завжди. Проте їй стало трішки лячно. — Ті слова, що ти начебто хотіла… знайти собі компанію. І потім непокоїлась через те, що тебе не так зрозуміють.

— Так. Пам’ятаю.

— Тоді ми ще багато говорили про те, що цілком можемо спілкуватись, як друзі, поки нам обом це подобається та приємно.

— Так.

Даррін трохи відсторонився й подивився тепер просто на неї.

— Це не так.

— Не так? — Гессі запаморочилося в голові, і вона забрала руку, а тоді сховала за спину обидві.

Друг важко зітхнув і засунув руки в кишені, проте одразу ж вийняв їх назад.

— Мені дуже приємна твоя компанія, це правда. — Даррінів голос був спокійним і тихим.

І все одно Гессі було лячно. Вона мало не виставила поперед себе руки, щоб відштовхнути його, але знала, що за ними пильнують з вітальні, тому треба вдавати, що ця розмова просто мила та спокійна. Спокійна й мила. Розмова просто. Просто розмова. Треба-треба-треба.

Дівчина відчула мурашки на спині від думки, що вона говорить із Дарріном, відчуває напнуту струну в повітрі й водночас мне руками поділ саме цієї сукні. Чарівної і синьої, як морський вечір, сукні, котру подарував їй той, кого немає тут. Кого немає в її житті і, мабуть, не буде. І тому треба… Якщо це той момент, тоді їй треба… Вона повинна…

О боги всіх світів, як їй не хотілося вживати слово «треба» цієї миті!

— Мені теж приємна твоя компанія, — відповіла Гессі.

Браслет на зап’ясті запік руку, ніби був не зі срібла, а з лави.

— Я радий це чути.

Даррін раптом став здаватися зовсім високим і дорослим. З рисами справжнього чоловіка, а не юнака з книгарні. Сильні руки, стулені губи, жилка на шиї пульсує. Ледь помітні краплі поту високо на чолі.

— Повернімося до зали, — сказала Гессі раптом. — Мені прохолодно. Поговоримо потім. Потім поговоримо. Я обіцяю.

— Гессі… хвилинку тільки. — Він уперше назвав її так, і їй захотілося розплакатись і втекти.

— Дарріне, послухай… — Вона відчула, що голос згасає, як недогарок свічки, і мало не прокляла себе за цю вічну слабкість і млявість, котра не дає вирватись.

— Хвилинку тільки. І все. Якщо я маю шанс, — сказав Даррін, дивлячись їй в очі і прибиваючи до місця цим поглядом. — Скажи мені, панянко. Бо воістину, ти — дивна дівчина. Така ж дивна, як і надзвичайна. Я хочу бути тим, хто даватиме тобі радість. І всяке інше, — усміхнувся він уже більш розслаблено.

— Ти вже даєш! — Гессі вчепилась у сукенку мертвою хваткою. — Даррі, будь ласка, припини! Ти вже!..

— То чи можна мені сподіватися, що…

Двері на веранду рипнули, Гессі озирнулась на рятівний звук і швидко попрохала небеса, щоб це була пані Моррінда, котра кличе їх до десертів, або Генріка, якій спала на думку якась дивина, або…

То була наречена Аїдена.

— Пане Олліш, Гестіє Амаліє! — Доанна кивнула їм обом із непорушним спокоєм на лиці, тож, мабуть, не мала ані найменшого поняття, яку розмову перервала. Гессі була безмежно щаслива, що перервала.

Даррін виструнчився, проте не сягав зросту нареченої Аїдена.

— Щось мені дуже зле. — Доанна приклала руку до чола. — Якщо пан Олліш погодиться скласти мені компанію в прогулянці по воду з льодом, я буду вельми вдячна. Бо інакше ваша матінка пропалить мене поглядом, і я не обійдусь однією склянкою води або, чого доброго, впаду просто на підлогу в залі та примушу всіх надто перейматися.

Не чекаючи на відповідь, вона взяла Дарріна під руку. Юнак подивився повз неї.

Гессі з вдячністю зиркнула вслід панні Доанні, котра виручила її. Відтак крутнулась на низьких каблуках і поквапилась у протилежний бік.

Де їй сховатися? Де? І як пригасити це відчуття страху?

Ізсередини її щось випалювало. Голова йшла обертом.

Гессі зупинилася біля виходу в сад. Веранду оперізувала колонада. Дівчина підійшла до колони і, відчувши біль у грудях, сперлась на неї рукою. Світ вислизав із-під ніг. Крутився перед очима.