— Бачиш, Гестіє, я таки припустився помилки, — сказав блакитноокий на прощання. Його голос звучав тепер зовсім не загадково. Звучав зранено.

— Ти нічого поганого не вчинив. — Вона востаннє простягла руку до нього і схопила порожнечу. Магія урвалась. «Магія скінчéнна», — сказала вона колись власникові камери, мандрівному історику.

Блакитноокий пішов.

Його не було. І не буде. Не буде.

Гессі вчепилась зубами в ковдру, щоб стримати крик. А тоді — наче щось шепнуло у вухо — підхопилася з ліжка, пурхнула до столу і схопила книгу. Його подарунок!

Книга досі була. Книга досі була.

Гессі розгорнула її на випадковій сторінці.

АЇДен ~ Академія

— У мене є прохання, — сказав я, роздумуючи над тим, наскільки це рішення правильне і що з того вийде.

— Прохання? Ти ніколи нічого не просиш, — здивувався Полі. — Але я, безумовно, втішений твоєю довірою, о проклятий Аїде…не.

— Завжди треба починати. Загалом, слухай. У мене є сестра.

— Сестри — це чудово, — поважно кивнув він у відповідь. — Рекомендую всім мати одну-двох, щоб не нудьгувати. Моя — ще та ходяча проблема!..

— Мою сестру звуть Гестія.

— Гестія, — повторив Полі замислено, ніби щось пригадував. — Гестія…

Тоді він крадькома зиркнув у мій бік і тицьнув указівним пальцем у вилицю, як і завжди, коли нервувався чи планував щось ризиковане.

— Гестія, богиня дому. — Нарешті він усміхнувся вдоволено і кивнув, щоб приховати хвилювання, а тоді подивився в мій бік, як учасник найбільшої у світі змови, і додав коротко: — Я зрозумів тепер. Я зрозумів.

Далі були тільки чисті сторінки.

Як на зло.

Гессі різко згорнула книгу, проте тримала її обома руками, аж доки пальці затерпли. Сум’яття затопило й підступало до горла, наче зсередини щось намагалося здушити.

Звичайно, вона думала про це. Звичайно ж, підозрювала. І все ж, коли її ім’я з’явилося на сторінках книги, то все зовсім дивно перевернулось. Думки плутались. Здогади теж. Вона притискала книгу до грудей і боялася поворухнутись, бо їй здавалося, що живий і справжній Аїден десь тут… варто тільки сильніше натиснути на палітурку — і, може, вийде провалитись туди, до нього, у те чарівне й дивне місце.

Проте вона сиділа. І нічого не відбувалось.

Ніч. Темрява. Холодна затхлість, котра наповзає після дощу.

І його слова: «Гестія. Я зрозумів тепер».

Блакитноокий юнак, котрий не може з’явитись їй на очі. Котрий, можливо, лише її вигадка. Котрого не бачить ніколи й ніхто. А коли бачить, то не може згадати.

І студент Полі з дивної Академії, куди потрапив Аїден, коли всі вирішили, що він помер.

— Я зрозуміла, — звернулася вона пошепки до книги, мало не торкаючись її губами. — Я теж зрозуміла. Аїдене, я зрозуміла тебе.

Полі її більше не турбував. Якщо то був таки він — то вони щойно попрощались, і вона сама обрала це, і вона згодна витерпіти всю ту муку, котра неодмінно впаде на неї після його зникнення. Проте — вона сама обрала це. Інша думка заволоділа нею — гаряча, химерна, чарівна, страшна і неможливо прекрасна: Аїден не помер. Аїден-не-помер. Аїден і далі любив їх, дбав і допомагав.

Або ж цю історію вигадав хтось, щоб посміятися з неї. Або щоб розвеселити.

— Або ж я геть божевільна, — зітхнула Гессі та зрозуміла, що це було б не зовсім приємним відкриттям у день власного шістнадцятиріччя. А тоді вона відчула скалку холоду всередині. Блакитноокий допомагав Аїденові. Хіба можуть бути сумніви?

— Але я сказала йому піти, — вимовила вона, мабуть, усоте за вечір.

— Але то міг бути не він, — виправдалась вона сама перед собою.

— А міг бути й він.

— Але ми цього ніколи не дізнаємось.

— Бо ти сказала йому піти.

— Ти сказала.

— Ти.

Голосів раптом стало так багато, ніби вони виповзли з шафи, де ховаються страхи, і заговорили всі разом.

Гессі обхопила голову руками і лежала так довго-довго, доки все стихло.

На завтра планували від’їзд у літню мандрівку. Речі лежали, спаковані у дві важкі валізи. Збоку, у великому плетеному кошику, камера зиркала на Гессі неспокійним скляним оком.

— Так! Ти! — вона схопилася з ліжка, узяла камеру і поставила її на стіл, а тоді сіла навпроти.

Камера дивилась на Гессі. Гессі дивилась в об’єктив.

Після третьої спроби натиснути на кнопку «пуск» дівчина зрозуміла, що вона просто не може сфотографувати саму себе.

АЇДен

Насправді все було трохи не так, як записано в книзі. Проте мені не хотілося, щоб Гестія дізналась, як насправді. До того ж Історик казав, що я не маю права розкривати все, адже Академії слід і надалі залишатися таємницею.

— Полі, — сказав я тихо, тамуючи хвилювання. — Я хочу, щоб ти допоміг мені. Коли я пішов, то покинув удома батьків, наречену… І двох сестер. Одна з них теж володіє силами. Або ж володітиме, коли трохи підросте. І вона залишилася там зовсім сама.

— Така доля всіх нас, — відповів Полі з нудьгою на обличчі.

— Е ні, — заперечив я. — Не всіх… Я зустрічав Історика.

— Того самого, невже?

— Того, хто створив це все… мабуть, — відповів я, викладаючи слабкі здогади. — Та нехай. Річ ось у чім: він твердив, що моя сестра може жити звичайним життям, якщо тільки навчиться трохи пригашувати свої сили. Бо вона — душа, котра дуже пов’язана з домом. Їй не треба йти в Академію, бо вона богиня домашнього вогнища. Злагоди. Дуже мила й добра. І тому я хочу, щоб ти допоміг мені, — випалив я одразу ж.

— Як?

— Вона бачить красу цього світу. Як і ти.

— І ти думаєш, що я?..

— Міг би з нею спілкуватися. Хоч іноді. Наглянути за нею. Я хвилююсь, щоб її сили не проявилися надто руйнівним чином… хоча Історик казав, що подбає про це. Але ще більше я турбуюся про те, що вона буде самотньою і нещасною.

Мені понад усе хотілося самому зустрітися з нею, проте… я помер. А померлі не повертаються до життя знову.

— Усі підлітки самотні й нещасні, Аїде. — Вочевидь, Полі моя ідея не дуже сподобалась. — Якщо хтось дізнається, що я тікаю у твій світ…

Я знав, про що він. Це заборонено. Це складно. Небезпечно. Та я також знав, що він сильний і добрий — принаймні на тлі інших студентів, котрих я тут зустрів. І йому я хоч трохи довіряв.

Я впер руки в коліна й нахилився вперед, щоб переконати його:

— То подбай про те, щоб ніхто тебе не бачив, Полі! Щоб не було ні свідків, ні слідів. Я іноді тікатиму з тобою. Чи відвертатиму увагу. Давай. Допоможи мені, Полі. Вона чудова, — додав я палко. — І я хочу, щоб вона була щасливою.

— Знаєш, це насправді дуже підступна річ. Іноді ти хочеш, щоб хтось був щасливим, і робиш для цього геть усе, а потім виявляється, що для щастя тій людині було потрібне зовсім інше.

— Ми не нашкодимо їй, Полі. — Я був у цьому певен.

Він розсміявся, пригладив волосся й зиркнув на мене:

— А вона гарненька?

— По-олі.

— Ну що? Я естет. Естет я. Митець!

— Мала вона ще. А ти дурень балакучий.

— Сам такий же. Якщо не гірший! Але якщо ти підтримаєш мене як кандидата в Тріаду…

АЇДен

Я вирішив приступити, коли Історик передав мені готову книгу. «Академія Аматерасу» — так він її назвав на честь цього місця. І на честь директорки, дуже відомої своїми реформами.

— Тут є все. Історія про те, що зі мною сталося. Про Академію без особливо жорстоких деталей. Про тебе теж. Про Розе — сподіваюсь, Гесті стане розуму її уникати.

— Стане. Якщо вона така, як ти кажеш. — Полі покрутив книгу в руках. — А якщо буде якась небезпека, то я нагляну за нею.

— Тільки не потрапляй їй на очі, — зауважив я, згадуючи, що наш задум досі ризикований і порушує добру дюжину правил Академії.