— Ну, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер зводив не так.

— Ще б пак, звісно, що не так: тому в нього й бородавок безліч, ні в кого в місті стільки нема; а якби він знав, як правильно поводитися з гнилою водою, то жодної не було б. Я й сам звів купу бородавок таким способом, Геку. Я ж часто маю діло з жабами, того в мене завжди бородавки. А буває, ще виводжу їх гороховим стручком.

— Це правда, стручком теж добре виходить. Я теж так робив.

— Та невже? І як ти зводив стручком?

— Береш стручок, лущиш зерна, тоді ріжеш бородавку, щоб виступила кров, капаєш кров’ю на половину стручка, риєш ямку і закопуєш стручок на перехресті, коли місяць молодий, рівно опівночі. А другу половинку треба спалити. Розумієш, та половинка, на якій кров, увесь час буде притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, того вона сходить дуже швидко.

— Твоя правда, Геку. Але коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в землю, бородавка з тіла, щоби до мене вернутись не сміла», — так ще краще діє. Джо Гарпер теж так робив, а він, знаєш сам, де тільки не бував! Навіть до самого Кунвілля добирався. Ну, а як же їх зводять дохлою кішкою?

— Як? Дуже просто: береш кішку і йдеш на цвинтар опівночі, після того, як там поховали якогось великого грішника; рівно опівночі з’явиться чорт, а може, два чи три; ти їх, звісно, не побачиш, почуєш тільки — наче вітер шумить, а може, почуєш, як вони розмовляють; і ось коли вони потягнуть грішника, тоді треба кинути кішку їм вслід і сказати: «Чорт за мерцем, кішка за чортом, бородавка за кішкою, я не я, і бородавка не моя!» Жодної бородавки не лишиться.

— Схоже на правду. Ти сам колись пробував, Геку?

— Ні, а чув від старої Гопкінс.

— Ну, тоді це надійний спосіб. Усі кажуть, що вона відьма.

— Кажуть! Я точно знаю, що вона відьма. Вона поробила батькові. Він мені сам розказував. Іде якось він і бачить, що вона на нього нашіптує, тоді він схопив камінь, і як кине в неї, — влучив би, якби вона не відхилилася. І що ти думаєш? Тієї ж ночі він заліз п’яний на дах сараю, впав звідти і зламав собі руку.

— Жах який! А звідки він дізнався, що вона на нього нашіптує?

— Господи, батько про це миттю дізнається. Він каже: коли відьма дивиться тобі просто у вічі, — значить, поробити хоче. Особливо коли щось бурмоче. Тому що коли відьми бурмочуть, це вони читають «Отче наш» ззаду наперед.

— Слухай, Геку, ти коли думаєш спробувати кішку?

— Сьогодні вночі. По-моєму, чорти мають сьогодні прийти за стариганем Вільямсом.

— Але ж його поховали в суботу. Хіба вони не забрали його в суботу вночі?

— Дурниці мелеш! Хіба чари можуть подіяти до півночі? А там неділя починається. Не думаю, що чортам вільно всюди тинятися в неділю.

— Я щось не подумав. Це правильно. А мене візьмеш?

— Візьму, якщо не боїшся.

— Боюсь! Як би не так! Ти мені нявкнеш?

— Ага, і ти мені теж нявкни, якщо можна буде. Бо минулого разу я тобі нявкав-нявкав, доки старий Гейс не почав кидати в мене камінці, та ще й каже: «Чорт би забрав цю кішку!» А я йому швиргонув цеглину в вікно — тільки ти не кажи нікому.

— Добре, не скажу. Тоді мені не можна було нявкати, за мною тітка стежила, а сьогодні я нявкну. Слухай, а що це в тебе?

— Нічого такого, кліщ.

— Де ти його взяв?

— Там, у лісі.

— А що ти за нього просиш?

— Не знаю. Не хочеться продавати.

— Не хочеш — не треба. Та й кліщ якийсь дуже маленький.

— Та певно, чужого кліща гудити легко. А я своїм кліщем задоволений. Як на мене, і цей хороший.

— Кліщів усюди хоч греблю гати. Я сам тисячу наберу, як надумаю.

— То чого не набереш? Сам знаєш, що жодного не знайдеш. Це самий ранній кліщ. Першого цього року бачу.

— Слухай, Геку, я тобі віддам за нього свій зуб.

— Ану, покажи.

Том витягнув і обережно розгорнув папірець із зубом. Гекльберрі почав заздро його розглядати. Спокуса була надто великою. Нарешті він сказав:

— А він справжній?

Том підняв пальцями губу і показав порожнє місце.

— Ну, вмовив, — сказав Гекльберрі, — по руках!

Том посадив кліща в коробочку з-під пістонів, де раніше мешкав жук, і хлопчики розійшлися, причому кожен із них відчував, що розбагатів.

Дійшовши до школи — дерев’яного будиночка, що стояв віддалік від решти, — Том ступив на поріг кроком людини, яка поспішає з усіх сил. Він повісив капелюха на гвіздок і з діловим виглядом почав хутенько пробиратися на своє місце. Вчитель, який поважно сидів на кафедрі у великому плетеному кріслі, дрімав, приспаний сонним гудінням класу. Поява Тома розбудила його.

— Томас Сойєр!

Том знав, що коли його ім’я вимовляють повністю, це віщує якусь неприємність.

— Я тут, сер.

— Підійдіть ближче. Ви знову спізнилися, як завжди? Чому цього разу?

Том хотів було збрехати, щоб уникнути покарання, але тут побачив дві довгі золотаві коси та спину, яку миттю впізнав завдяки чарівній силі кохання. Єдине вільне місце в класі було поряд із цією дівчинкою. Жодної миті не вагаючись, він сказав:

— Я спинився на хвилинку поговорити з Гекльберрі Фінном!

Учителя ледве правець не вхопив — він розгублено дивився на Тома. Гу л у класі вмить затихнув. Учні задумались: а чи не збожеволів цей відчайдух? Учитель перепитав:

— Ви… Що ви зробили?

— Спинився поговорити з Гекльберрі Фінном. Жодної помилки не було.

— Томасе Сойєр, це найбільш вражаюче зізнання, яке мені тільки доводилося чути. За таку провину однієї лінійки буде мало. Знімайте вашу куртку.

Рука вчителя трудилася до повної знемоги, доки не поламалися всі різки. Після цього прозвучав наказ:

— А тепер, сер, ідіть і сідайте з дівчатами! Нехай це буде для вас наукою.

Смішок, який хвилею прокотився по класу, здавалось, збентежив Тома; насправді ж це було не збентеження, а шанобливий трепет перед новим божеством і страх, змішаний із радістю, яку обіцяла така незвичайна удача. Він сів на самісінький краєчок соснової лавки, а дівчинка, задерши носика, відсунулась від нього якомога далі. Всі навколо шепталися, штурхали один одного і підморгували; однак Том сидів сумирно — він склав руки перед собою на довгій низькій парті й, очевидно, з головою занурився в книгу.

Незабаром на нього перестали дивитися, і звичний шкільний гул знову запанував у сонному повітрі. Том почав потай поглядати на дівчинку. Вона це помітила, зневажливо стиснула губи і на хвилину навіть повернулася до Тома спиною. Коли ж вона знову обережно обернулась, перед нею лежав персик. Вона його відсунула. Том тихенько посунув персик назад. Вона знову його відштовхнула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик на колишнє місце. Вона до нього навіть не доторкнулася. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть — у мене є ще». Дівчинка подивилася на дошку, але нічого не відповіла. Тоді Том почав малювати щось на дошці, прикриваючи свій витвір лівою рукою. Спочатку дівчинка нічого не хотіла помічати, потім жіноча цікавість перемогла, про що свідчили деякі цілком виразні ознаки. Том і далі малював, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала нишком поглянути на малюнок, але хлопець нічим не виказав, що помітив це. Нарешті вона здалася й нерішуче прошепотіла:

— Можна мені подивитись?

Том відхилив руку, і стало видно карикатурний будиночок із двома кониками на даху і комином, з якого завитком виходив дим. Дівчинка так захопилась малюванням Тома, що забула про все на світі. Коли малюнок був готовий, вона ще трохи подивилась на нього і сказала:

— Як гарно! А тепер намалюйте чоловічка.

Художник зобразив перед будинком чоловічка, схожого на підйомний кран. Він міг би переступити через будинок, але дівчинка не була надто суворою — вона залишилася дуже задоволена цим страховиськом і прошепотіла:

— Який гарненький! А тепер намалюйте мене.

Том намалював пісочний годинник, увінчаний повним місяцем, приробив до них ручки та ніжки у вигляді соломинок і вклав у розчепірені пальці велетенське віяло. Дівчинка сказала: