І саме коло цієї будочки, тісно притулившись одна до одної, стояли жінки. Молоді і старі, інтелігентні і прості, горожанки і босі, з потрісканими ногами, селянки, діти — весь цей різнорідний натовп мав загальну печатку горя і незаслуженої кривди. І коли загально серед населення створилася атмосфера взаємонедовір'я і страху, то тут панувала щирість об’єднаної спільним горем родини. Велися одверті розмови, сипалися скарги і нарікання, перемішувані рясними сльозами. Були тут і чужі, з інших міст, що шукали своїх чоловіків, синів, братів, забраних деінде і невідомо куди вивезених.

Я вже бувала не раз коло тої черги, помагаючи своїй сусідці, що все приходила з дитиною. Але коли нарешті «слідство» мого чоловіка скінчилося, я прийшла з власним пакунком. Олена, як звичайно, прийшла з синком, якому щойно скінчився рік.

Стояли ми від ночі аж до дев’ятої години. О дев’ятій від нас забрали пакунки і коло 12-ої години винесло брудну білизну.

Багато з присутніх дістають назад переданий пакунок з запискою: «Не числиться!» Ця лаконічна відповідь означає, що заарештованого не знайдено: може, якраз, в тому моменті є на допиті (бо допити продовжувалися і по закінченні «слідства»), може, перевезений до іншої в’язниці, може вже засланий, чи й замордований, але пояснень не дають жодних.

Ті, хто дістав брудну білизну, перш за все розгортають її і перевіряють одну річ за другою, ніби намагаючись поміж рубцями тхнучих тяжким в’язничним запахом лахів начитати долю їх власника. І, дійсно, часом ці бездушні свідки багато говорять...

Моя сусідка не дістала назад сорочок, а на поясі підштанців видно сліди засохлої крови. Сорочки, очевидно, були ще більше закривавлені, і тому їх не передали. На брудній носовій хустині ниткою, витороченою зі шкарпетки, вишито незграбними кривими літерами зворушливі слова: «Синочкові Павликові в день народження від тата».

— Бачиш, який подарунок дістав? — говорить Олена до дитини, жалібно скрививши уста, а потім падає на землю і заходиться в конвульсіях страшного істеричного плачу.

Я стараюся її заспокоїти, але вона не слухає мене і чим далі, то більше тратить панування вад собою.

— Кати! Нелюди! Кровопивці прокляті!!! За що ви катуєте його?! Що він кому завинив?! За що ви осиротили моїх дітей?! Вас різати мало! Беріть же і мене разом! Беріть і дітей! Всіх беріть!

Ситуація була небезпечна. Я тримала на руках маленького Павлика і не могла нічого робити. Тим часом несамовиті крики напівзбожеволілої жінки могли щохвилини притягти увагу когось з в’язничної сторожі, і тоді доля Олени була би вирішена раз на все...

— Жінки! — гукаю до присутніх. — Зробіть що з нею! Та поможіть мені!..

На допомогу мені приходить якась старша жінка, що підносить силою Олену з землі, тулить обличчя до своїх колін і таким способом в широких фалдах своєї спідниці глушить її крики.

— Цить, доню, цить! — говорить ласкавим заспокійливим волосом. — Бог дасть, все мине, і прийде твій соколик додому!..

Хтось приносить воду і обливає Олену, інші співчувають, інші потішають. Молода жінка врешті перестає плакати і сидить непорушно, дивлячись просто перед себе безтямними очима.

Білизна мого чоловіка передана повністю і є чиста від крови, а тому я почуваюся щасливою, такою щасливою, що мені ніяково перед своєю пригнобленою сусідкою...

Минуло півтора місяці, а справа з моїм і Олениним чоловіком була в тому самому положенню, і не було жодних виглядів на якісь зміни. Між тим, літо наближалося до кінця, і нам треба було подбати про посади. На щастя, ситуація трохи змінилась в нашу користь: коли протягом останніх років всіх запідозрених і родичів ув’язнених немилосердно усували з усіх урядів і не допускали навіть до найгіршої фізичної роботи, то в липні 1938 року вийшло нове розпорядження — повернути їх всіх на старі місця і дати їм працю за фахом. Не працював лише той, хто був нездібний до праці, або сидів у в’язниці.

Однак, коли я звернулася до нового директора з запитом, чи я лишаюся, як було плановано раніше, на посаді асистентки при кафедрі літератури, він вдав здивованого:

— Ви?! При кафедрі?! Хто вам міг сказати гаку дурницю?! Ми дійсно потребуємо людей для наукової роботи, але добираємо їх з НАШИХ СОВЄТСЬКИХ кадрів. Ви зрозуміли мене?..

Я, звичайно, зрозуміла: помимо постанови, я не належала до «НАШИХ СОВЄТСЬКИХ», себто, певних людей і тому могла виконувати тільки гіршу роботу. Не бажаючи виїжджати з міста, я звернулася до Міського Відділу Народної Освіти з проханням звичайної учительської посади, але і там мені відмовлено. Довелося їхати до столиці в Київ безпосередньо до Народного Комісаріату Освіти. Там я дістала призначення на посаду учительки мови і літератури в глухе містечко Б. в іншій области.

Маючи призначення в кишені, договорившись з директором школи в Б., я одначе відтягала від’їзд до останнього моменту. Невимовно тяжко було зірвати ту останню ниточку зв’язку, що лучила мого бідного мужа з волею. Тяжко було подумати, що він в очікуваний день вже не дістане навіть пакунка з білизною, який в умовинах страшних тюремних буднів був цілою радісною подією. Але наближався початок нового року, і я мусіла їхати, бо спізнення на кілька днів могло мене позбавити права на посаду.

Приношу до в’язниці останній пакунок. В ньому, окрім звичайної білизни, — тепле убрання, зимовий плащ, тепла шапка і черевики: холодний Сибір вимагав насамперед теплого одягу.

На блочкові, який видавався спеціально для перепису передаваних речей, всупереч виразному застереженню; «Всякі дописки суворо заборонені!», пишу два слова: «Виїжджаю Ольга».

По кількох годинах, коли винесли білизну, вартовий гукав: «Мак!»

Пробиваюся на оклик крізь юрбу до віконця.

— Це що таке? — бризкаючи слиною, кричить вартовий і тикає пальцем в дописку.

— Я хотіла повідомити, що виїжджаю...

— Ах, ти «хотіла повідомити»!... — перекривляв мене вартовий. — А хто дозволив «повідомляти»? Га? Хто дозволив?! Тепер маєш, маєш! — шпурляє мені просто в лице щойно переданими речами. — От тобі твоє повідомлення!.. Прийдеш тепер через десять днів! Марш!

Я збираю речі виходжу з натовпу і в розпачі на хвилину запиняюся.

— Не прийняли!.. Останньої передачі, останньої звістки з волі від рідних — до прийняли!.. Як же він буде без теплих речей?!

Складаю одежу у вузол і обливаю її пекучими сльозами. До другої передачі я вже не могла сидіти в X.

Мене обступають співчутливі жінки, які бачили всю сцену, потішають мене і дають пораду — звернутися до бувших сестер-монахинь з розгромленого більшовиками монастиря.

В той самий день розшукую сестер і договорююся з ними, що вони за невелику винагороду будуть прати і передавати до в’язниці білизну і сповіщатимуть мене листами, чи мій чоловік і далі знаходиться у в’язниці.

Через дна дні я з родиною виїхала до Б.

На новому місці наступили для мене невимовно тяжкі дні напруженого чекання: одержавши листа, я з полегшою зітхала і чекала на іншого.

Свідомість моя була постійно роздвоєна: Одна її частина мусіла бути сконцентрована на безпосередньо виконуваних обов’язках, а друга була там, в далекому місті, за мурами і ґратами в’язниці... І часто, тільки на хвилину стративши панування над собою, моментально забувала де я і що маю робити. Не чула звернених до мене запитань, не розуміла жодного рядка з прочитаного тексту, не пам’ятала слова, на якому зупинилася в своєму викладі.

Часом в середині лекції мене раптом опановувала моторошна думка, що може саме в цей момент, коли я розповідаю учням про «неоцінимі вартости» якогось бездарного комуністичного поета, мого мужа, вже непритомного від побоїв, або мертвого, тягнуть десь сходами пивниці, як того нещасного в той пам'ятний вечір в НКВД...

Тоді щезали всі думки, вся сила волі, і мені хотілося закричати несамовитим голосом, покинути все і бігти на поміч!!!