— То чого ж ви їх так вивчали?

— Кажу вам, що вони представляють собою певну історичну вартість.

— А я думаю, — багатозначно вимовив начальник, — що вас цікавила більше їхня СТРАТЕГІЧНА вартість па випадок війни!..

Я зробив великі очі.

— Що?! Ну, знаєте, начальнику, я не розуміюся на воєнних справах, але мені здається, що мало є в цілому Совєтському Союзі таких місць, щоб так не відповідали стратегічним вимогам, як та дільниця міста, де я був! Скажіть самі: для якої стратегічної мети вона могла би надаватися? Лежить за високими будинками, на косогорі, над самим болотом. Отже, не представляє собою зручности ні для наступу, ні для оборони, ні навіть для втечі. Господарська чи промислова вартість її також ніяка, бо там нема жодного підприємства. Це — просто купа каміння, придатна хіба для розплодження щурів!

Начальник несподівано образився:

— Ну-у-у, ви так не обезвартнюйте цієї дільниці! Ви бачили, які там грубі мури? Це також чогось варте!

Я ледве стримав сміх. Але, побачивши, що він стратив ґрунт під ногами, з оборони перейшов у офензиву[22].

— І що ж з тих мурів?

— Чи мало, що?! Там, наприклад, можна встановити артилерію.

— Артилерію?!! І куди стріляти? В довколишні будинки, чи назад, по жабах на болоті?

Начальник розсміявся.

— А ви ж казали, що не розумієтесь на воєнних справах?..

Я хотів сказати, що треба бути хіба круглим дурнем, щоб не розуміти такої простої речі, але своєчасно вкусився за язик і відповів:

— Ви забуваєте начальнику, що я скінчив високу школу, а там також вивчають основи військової справи в обов’язковому порядку!.,.

Так з великою бідою мене звільнили, але, мабуть, напишуть до прокуратури рапорт і проти мене повстане якесь нове обвинувачення.

— Ах! Ти завжди влізеш в якусь історію! — кажу Олександрові з докором.

— Перепрошую! В даному разі історія налізла на мене!

В тому моменті, обганяючи нас, рівняються з нами два військових старшини. Олександер, зауваживши їх, ніби на закінчення розмови, робить страшний, хлоп’ячий вибрик:

— «Я друґой такой страни нє знаю

Ґдє так вольна дишєт челавєк!»

Рявкнув на ціле горло слова дуже популярної пісні, аж старшини здригнулися від несподіванки і обернувшись до нас, стали, роззявивши роти.

Я мало не зімліла, але Олександер попав у якийсь шал зухвалого дурачества:

— Чого дивитесь? — спитав здивованих старшин. — Може, не вірите, що — найвільніша і найщасливіша людина під сонцем? Чи, може, забороните мені про це співати?

— Забагато випив! — прийшли до висновку старшини і, потиснувши плечима, пішли далі, А чоловік розсміявся таким щирим сміхом, якого я вже не чула в нього давно.

— Олександре! — шарпаю його за руку. — Що це ти за комедії виправляєш?! Чи ти при своїм розумі?!!

— Ті, що співають цю пісню, ніколи не бувають при своєму розумі, а тільки при партійному... — шепче він, схиляючись до мого вуха.

Коли приходимо додому, я скаржуся матері на дику поведінку Олександра, котрого все більше розбирає спазматичний сміх.

— І скажи мені, — злощуся я, — чого ти смієшся? Що ти такого цікавого зробив?

— Як «що цікавого»?! Та це ж неповторне! Це ж тема для безсмертного віцу! Та ж ті старшини геніально зрадилися! Як ти не розумієш: мільйони людей щодня, щохвилини при КОЖНІЙ нагоді співають хвалебні пісні на честь Сталіна, вихвалюючи своє щасливе життя. І коли це робиться під залізною палицею партійної і енкаведівської диригентури — все в порядку, і ніхто не дивується. Але коли хтось починає те само робити з власної охоти, то його вважають або за п’яного, або за божевільного. Отже, щиро хвалити наше життя може тільки божевільний, або п’яний!..

— Тебе вважали за п’яного зовсім не тому, що ти щось там хвалив, а тому, що ти закричав.

— От і неправда!

— Правда!

— Ще раз скажу: неправда! Хочеш зробити спробу? Вийдемо зараз на місто і, як будемо йти в один кінець, то заведемо розмову про нашу біду і злидні. Побачиш, що ніхто не буде звертати на нас уваги, бо такі розмови чути на кожнім кроці. Хіба наскочить якийсь енкаведист, ну, то тоді заарештує... А як будемо йти назад, то станемо на всі способи хвалити наше «свобідне, щасливе і заможне життя». Тоді побачиш знову, що на нас будуть зглядатися всі перехожі і навіть самі партійці та енкаведисти кидатимуть зауваження, що ми п’яні або божевільні. Може, навіть затримають і поставлять перед лікарською комісією! Хочеш перевірити? Ходім!

— Ах, дай мені спокій! — відмахуюся я, але відчуваю, що чоловік має стопроцентову рацію...

Так серед клопотів, роботи і дрібних пригод минали місяці. Олександрові спочатку його двомісячний паспорт продовжили, потім замінили на трьохмісячний, а потім видали однорічний.

Полагодив він також справи з іншими паперами, вистаравшись різні дублікати посвідчень.

Але другим по важливости після паспорту був військовий білет, котрий мусіли мати всі мужчини, а навіть жінки, що мали медичну освіту. Військовий білет мав також велике значення, як документ певної «політичної благонадійності», бо люди, політично «непевні» до війська не покликалися і діставали інші документи. Тому питання, чи дістане муж військовий білет, чи ні, могло також бути до певної міри вказівкою, як обстоять його справи в суді.

Клопоти тягнулися довго, і лишень по рокові бажана військова книжечка була на руках.

Отже, минув страшний рік!..

Минуло ще трохи часу, і ми поволі почали заспокоюватися. Здавалося, що вся історія стратила свій загрозливий характер і поминула в Москві касації на Сесії Верхового Суду СРСР.

Одного дня, в місяці вересні 1040 року, Олександер встає з ліжка сумний і збентежений. Це мені відразу кидається о очі.

— Ти хворий? — питаю його.

— Ні, але...

— Але — що?

— От, знаєш, дурниця... Я за рік у в'язниці став трохи забобонний, зрештою, як всі в'язні.

— Чи не приснився тобі якийсь віщий сон? — сміюся я.

— Можеш сміятися, але мені дійсно приснився сон...

— Який же то сон? — питаю, не міняючи жартівливого тону.

— Дивний сон!. Сниться мені вуличка якогось провінціального міста. В кінці вулички по обидвох боках стоять церкви. Я йду поміж ними, дивуючись, аж поки не зупиняюся, бо одна церква стоїть в кінці і замикає собою вулицю...

— І що ж то за сон?

— Я ж тобі казав колись, що церква уві сні розглядається в’язнями, як символ неволі...

— Що за дурниці ти говориш, Олександре! То, очевидно, навіть вночі думаєш про старі будівлі — от і сниться!

Після сніданку ми розходимось: він до інституту, я — до школи.

Коли сходимось після роботи на обід, Олександер робить мені несподівану пропозицію:

— Давай перед обідом трохи пройдемося! — і при цьому виразно поглядає в бік служниці.

Я розумію цей погляд і мовчка виходжу за ним.

Ідемо геть за місто, де нема людей. Я нічого не питаю, бо почуваю страх перед цією загадковою прогулкою, а нерви мої тривожно тремтять. Але мовчанка триває задовго і я не витримую:

— Сталося щось нового?

Стялося дуже погано… Бачиш, по кількох годинах сон справджується!

— Говори, що сталося?!

— Сьогодні була в мене жінка асистента Ґ...

— Жінка Ґ?! А її що занесло в таку далечінь?!

— Біда занесла! Слухай: всі ті люди є заарештовані знов?!

В середа ні мені похололо.

— Коли ж це сталося?

— Три тижні тому.

— А що буде з тобою?

— Власне, що не знаю... Жінка Ґ. казала, що найнятим адвокатам дуже залежить на тому, щоб дізнатися, чи я — «голова організації» — на волі, чи заарештований також. З того видко, що справа пов’язана зо мною. Але адвокати ніяких інформацій не дають — бояться!