— Мені здасться, що ти мусиш негайно поїхати в Київ до свого адвоката.

— Я сам так думаю. Найближчими днями вистараюся поїздку до Києва у справі своєї дисертації і заразом піду до адвоката.

Через кілька днів Олександер виїхав до Києва, а я з нетерплячкою чекала його повороту.

— Ну як? Що казав адвокат? — після першого привіту спитала я мужа.

— Ніби покищо все добро. Адвокат є такої думки, що моя справа або взагалі не розглядалася на Сесії в Москві, або мій останній вирок підтверджений.

— То чому ж заарештовані твої колеги?

— Бачиш, це дуже складна і заплутана справа!.. Адже і обласний і Верховний суди судили мене за цілком іншими статтями, ніж тих чотирьох, і хоч би як прокуратура протестувала, то мене за участь в організації Української Автокефальної Церкви засудити не можуть. Ти ж пам’ятаєш, який конфуз вийшов з тим обвинуваченням? Ну, от! А заарештувати мене район з іншими також не можуть, бо моє початкове обвинувачення вийшло з того самого джерела, що й моїх колег. Розумієш?

— Ні, нічого не розумію!...

— Я сам спочатку не розумів. Отже, поясню тобі ще раз: з боку формального розглядається тільки початкова і кінцева точко процесу. Перша точка: за що мене заарештували? За очолення підпільної контрреволюційної організації в З. Так? Так! Тепер остання точка: Чи найвища інстанція визнала мене винним? Ні! Отже, коли найвища інстанція в Москві визнала мене невинним, то прокуратура не має права мене заарештувати ні на основі початкового, ні на основі останнього обвинувачення, тим більше, що початкового обвинувачення зреклися всі слідчі і судові органи, а навіть моя обласна прокуратура.

Прокуратура може тепер лишень доказувати, що слідство було на помилковій дорозі, а тому і суди розглядали мою провину з невластивої сторони. Для того, щоб це доказати, прокуратура мусить мати нове, повторне підтвердження моїх колег, що я був їхнім керівником. Це було легко зробити за Єжова, але тепер, коли діють суди, справа трохи тяжча. А мої колеги, як слід припускати, знаючи, що признання мене своїм головою стягає на їхні голови смертний вирок. — бо ж справа остаточно впирається тільки в мою особу! — цього признання повторно не складуть. Тому Руденко є в клопоті: «голова організації» вислизнув йому з рук, замінити його кимсь іншим не можна, а судити «безголову» організацію не випадає. Так виглядає справа!

— І ти думаєш, що Руденко не видумає якогось нового трюку?

— Я цього не думаю, але знаю, що буде мати багато клопоту. Будь-що-будь, але він з тою фальшивкою на процесі Верховного Суду сильно попікся і тепер мусить бути дуже обережним.

— Все дуже добре, але мені майбутнє не посміхається...

І знову страх посіяв своє отрутне насіння в нашій родині, знову з дня на день чекали ми нещастя, і. зриваючи пережитий листок з календаря, з тривогою дивилися на новий, стараючись відчитати події наступного дня.

Минув вересень, минув жовтень, минув листопад і грудень, а вісток не було жодних, бо ми з обережности навіть не листувалися з родинами заарештованих.

Аж вночі з 3-го на 4-те січня будить мене світло в хаті. Оглядаюся і бачу, що чоловік сидить при бюрку, схиливши голову на руки.

— Що з тобою? — питаю його. — Чому не спиш?.

Він гасить світло і сідає коло мене.

— Знову дурний сон... Хочеш послухати?

— Розказуй...

— Здається, що я тільки почав дрімати, бо ще усвідомлював собі, що лежу в ліжкові. Рантом дивлюся — вікно відкрите, а на вікні сидить чорна велика ворона. Я стараюся зрозуміти, яким це чином взимі відкрите вікно, бо пам’ятаю, що, як лягав спати, воно було закрите. Тям часом ворона зіскакує на бюрко і починає дзьобом і лапами перевертати мої папери. Порившись трохи в них. хапає мій паспорт і вилітав у вікно. Мене обняв страх. «Паспорт!» — кричу я, — «Паспорт!» — і вискакую за нею. Ворона, ніби дрочучись зо мною, летить дуже помалу і зовсім низько, так що мені здається, от-от впіймаю. Але впіймати не можу. Тим часом стає зовсім темно, і ворону ледве видно. Я біжу, спотикаючись на якесь каміння і колоди, поки раптом провалююся в яму! Лечу дуже довго, а коли опиняюся на дві, намацую під собою холодні, з застиглою кров’ю трупи. Підіймаю голову і бачу на горі слабе світло, а на краю ями сидить ворона і сміється... Я прокинувся, стоячи коло вікна при бюрку, засвітив світло, але спати вже не можу...

— Можна збожеволіти з того всього! — кажу до чоловіка. — Лягай і спи?

Але сама до ранку не студила очей...

Через кілька день поштою проходить повідомлення, що суд в З. покликає Олександра в ролі свідка в справі заарештованих колег.

— Як ти це розумієш? — питаю чоловіка. — Яким ти можеш бути свідком у цьому випадку?

— Я думаю, що це — звичайний підступ з боку Руденка: не маючи права заарештувати мене разом з іншими, він вирішив викликати мене, як свідка, а потім на місці приєднати до справи.

— Як же так? Їхати до вовка в пащу?

— А що ж мені робити? Не їхати не можу, бо буде ще гірше!..

— То принаймні будь обережним і не дай себе вплутати!

— Це не залежать від мене. Зрештою, а такий лихий на ту банду, що не ручу за себе! Для того, щоб сказати їм правду в вічі, варто навіть заплатити життям!

— Бійся Бога, Олександре! Я тебе благаю ще раз: будь обережним. Подумай про дітей! Головою мура і так не розіб’єш!

— Я, звичайно, на видиму смерть не маю охоти лізти, але — побачимо. Коли вмирати, то вмирати з честю!

— Олександре, я бачу...

— Дитинко! — увірвав мене чоловік. — Тільки не переконуй мене! Я все зважую добре, але підлістю життя не буду рятувати! Запам’ятай собі це добре!

Ще сумніше і тривожніше стало в хаті, немов з неї щойно винесли дорогого всім покійника. Викликана телеграмою свекруха, яка вже кілька місяців жила окремо від нас в глухій провінції, де мала власний будинок, відповіла, що є хвора, і помимо найбільшого бажання, приїхати не зможе.

Останні дні перед від’їздом чоловік цілком посвятив родині. Навіть на роботу не ходив, пославшись на хворобу, і не пустив до садочку донечок. Цілий день бавився з ними, а вночі світив світло і, сівши коло ліжечок, довго мовчки вдивлявся в розчервонілі уві сні, спокійні дитячі личка.

Наступив і невблаганний день від’їзду.

Відпроваджую чоловіка на двірець, стараючись здавити в собі переконання, що це — наше останнє побачення. Серце моє, немов залізним обручем, стискує страшний тягар, але я кріплюсь з усіх сил, щоб в останні хвилини не завдавати непотрібного жалю.

Ми не маємо навіть більше, про що говорити, бо все вже сказане._

Ось і останній сигнал!

Прощаймось.

— Бувай здорова! Кріпись! Не забувай!

— Повертай щасливо! Будь обережним! В думках я буду все тобою!

Останній стиск рук, останній поцілунок, останній погляд — поїзд рушив...

З пусткою в серці вертаюсь додому. Ніщо немиле, нічого не хочеться робити. Отак впала б на ліжко і лежала б день і ніч, щоб тільки ніхто не турбував, щоб тільки не було ніяких обов'язків!.. Але цього не можна: є діти, і є праця.

За два дні приходить телеграма: «Приїхав щасливо. Вітаю!» — умовний знак, що небезпека поки що не загрожує.

Та не була остання звістка...

Минув тиждень, минуло десять днів — і ні листа, ні самого Олександра не було.

Висилаю листа на адресу жінки асистента Ґ., в якому прощу повідомити мене, чи не знає вона, що сталося з чоловіком.

Між тим по мою служницю прийшов її шваґер і забрав на якийсь час до себе, бо його жінка, рідна сестра моєї служниці, мала нещасливий порід і лежала в шпиталі, а четверо дітей були без догляду.

Я залишилася з донечками сама. Ранком я будила їх, коли було ще темно, вдягала, годувала, а потім ішла до праці, доручивши сусідці відпровадити до садочку разом зо своїми дітьми. Повернувшись додому, мусіла прибирати помешкання, палити, варити щось їсти, а потім іти до садочку, щоб привести їх назад. Підготовка до лекцій, писання конспектів і виправлення учнівських зошитів тривали далеко за північ.