Предсідник помітно змішався і постарався вдати здивованого:

— Копію вироку? У вас? Не знаю... Коли це був хтось з НКВД, то ви туди і зверніться.

— Власне, що в НКВД також не знають.

— То спитайте в прокураторі.

Іду до прокуратури.

Мене рішучо відмовляються приймати, але я вперся і нарешті добився побачення з обласним прокуратором. Розповідаю йому цю таємничу справу і питаю:

— Скажіть мені, хто це був і для чого забрав копію вироку?

— Мені про це нічого невідомо! — різко відповів прокуратор.

— Дивна річ! — сказав я. — До в’язниці приходять якісь люди, роблять щось на власну руку, і ніхто не знає, що це за одні і чого вони хотять!..

Після того я виїхав до Києва.

У Верховному Суді мені сказали, що мої документи разом з вироком вони передали до обласного суду і більше про них нічого не знають, але коли справу має в своїх руках прокуратура, то і документи мають бути в прокуратурі.

Пішов я до прокуратури.

— Ваших документів ви не дістанете, бо вони разом з протестом пішли вже до Москви, — сказали мені в прокуратурі. — Хіба напишіте до Москви, або поїдьте туди, то, може, вам їх звернуть...

Я звернувся до свого адвоката.

— Що ж я вам пораджу?! — співчутливо розводить руками адвокат. — Це затримання документів є цілком протизаконним, бо коли ви є звільнені, то мусите мати документи на руках... Якби це зробила якась інша установа, то я би вам порадив звернутися до прокуратури. Але, коли це робить сама прокуратура, то скаржитись нема куди. З прокуратурою ж судитися не будете! Це дійсно парадоксально...

Змучений і поденервований, я врешті махнув рукою на все і на ризик поїхав до родини в Б.

Першим моїм обов'язком, коло я приїхав до родини в Б., було піти до міліції і зареєструватися на право мешкання.

Вислухавши всю мою справу, представлену в стислих рисах, начальник сказав:

— На жаль, ми не можемо вам дозволити тут перебувати, оскільки ви не маєте паспорту. Тим більше, що наша область є прикордонна.

— То що ж мені тоді робити?

— Їхати назад.

— Але ж, дозвольте! Куди «назад»? Давніше я з цілою родиною мешкав в X. Тепер там не маю ні праці, ні права на побут, так саме, як тут. Тут, принаймні ще хоч маю родину, а жінка працює.[21]

[— Це нічого не змінює: в нас ви не можете залишитися.]

— В такому разі дозвольте мені перебути бодай якийсь час, поки я напишу до Москви і дістану відповідь.

Начальник міліції подумав, зателефонував до начальника НКВД і нарешті згодився.

— Добре! Дамо вам право на побут на два тижні. Оскільки паспорту не масте, то мусите щодня приходити і реєструватися особисто. При тому раджу вам у власних інтересах добитися якнайскорше відповіди з Москви.

Прийшовши додому, сідаю і починаю писати: до Верховного Суду СРСР і до Верховної Прокуратури в Москву, до секретаря Центрального Бюра Комуністичної Партії України — Хрущова в Київ і навіть до самого Сталіна.

Від Верховного Суду Союзу і Верховної Прокуратури відповідь взагалі не пройшла. Хрущов повідомляв коротенько, що мого листа він передає на розгляд... Київської Прокуратури, а від Сталіна писав якийсь Його секретар і радив звернутися до Верховного Суду і Верховної Прокуратури в Москву...

Коротше кажучи, справа опинилася в замкненому колі.

До того всього з одного видавництва, де я раніше працював, прийшов грошевий переказ за повторне видання перекладеної мною колись книжки з англійської мови. Але пошта категорично відмовилась видати мені гроші, вимагаючи паспорту, як єдиного документу, на котрий вона мала право видавати всі цінні перекази і пакунки. Коло ж я запропонував паспорт своєї жінки, то мені сказали, що при тому мусить бути доручення адресата, підтверджено урядовою установою.

Двотижневий дозвіл на побут скінчився, і я, прийшовши просити його продовження, рівночасно попросив начальника міліції підтвердити мій підпис на грошевому дорученню на ім'я моєї жінки. Але начальник категорично відмовився і від одного і від другого:

— Ми не можемо ні підтверджувати ваших підписів, ні взагалі далі толерувати ваше незаконне перебування у нас. Не маючи документів, ви формально являєтесь для нас невідомою і навіть підозрілою особою.

— Підозрілою?! — здивувався я. — То заарештуйте мене!

— Не маємо на те підстав: адже ви перебуваєте у нас легально.

— Знаєте, начальнику, — не витримав я, — неправду, що на такій «свободі» я почуваю себе гірше, ніж у в’язниці! Бо, як там тяжко не було, але я знав, що є в'язнем, і тому спокійно мирився з усіми обмеженнями. Але навіть і при тих обмеженнях я мав якісь права і підлягав певним законам! Для мене був забезпечений дах над головою, і в’язничний, але все таки — дах! Мені давали їсти, може, мало, може, погано, але — давали! Нарешті, коли мені приносили пакунки чи грошеві перекази, то ніхто мене не питав за паспортом, і ніхто мені не казав, як оце ви тепер, що я — людина невідома і підозріла!

А тепер я — гірший від індуського парія: роботи без документів не дістану, права на побут — також, але одночасно, як самі знаєте. згідно з нашими законами, я не маю права існувати без праці і без реєстрації на мешканні. Я є такий безправні, що мене навіть до в’язниці не беруть!

Ні, справді, заарештуйте мене! Тоді я буду в якомусь законному становищі, і вже ви будете ламати голову над тим, що зі мною робити. Може, як заарештований, я перестану бути для вас «невідомим» і тоді навіть буду мати право домагатися від вас підтвердження підпису на моєму грошовому дорученню!

— Ви, звичайно, жартуєте! — усміхнувся начальник.

— Зовсім ні! Я говорю цілком поважно!

— Але ж я не маю підстав заарештувати вас, кажу вам іще раз!

— Ну, то тоді мені залишається хіба піти когось обікрасти, або забити, щоб дати вам такі необхідні підстави.

— Думаю, що ви того не зробите...

— Ну то що ж мені тоді робити? Повіситися? Чи сказати вам: «Я таки звідси не уступлюся, не уступлюся, всупереч вашому розпорядженню»! Тоді будете змушені мене заарештувати!

Начальник задумався.

— Дійсно, заплутана справа! — відповів заклопотано. — Але я так думаю, що сидіти далі в Б. для вас безнадійно. Їдьте ще раз до Києва і у Верховному Суді Республіки розкажіть, як обстоять ваші справи. Коли документів не вдасться вам дістати назад, то добийтеся розпорядження зареєструвати вас у вас на побут. Маючи такий наказ, я вже зможу видати вам бодай короткотерміновий паспорт, як єдину основу для реєстрації на право мешкання. А там уже з цим паспортом будете собі якось далі радити. Підпис на дорученні вам також можуть там потвердити, бо знають вашу справу ближче. Я, на жаль, більше нічого для вас зробити не можу!..

З тим я на другий день виїхав до Києва.

Те, що сталося в Києві, нагадує цілком американський пригодницький фільм зі штучно нагромадженим «випадковостями».

Ледве я переступив поріг Верховного Суду, як попав у обійми чотирьох мужчин. Були це мої колишні колегі з міста З., звідки, власне вийшли джерела моєї справи.

— Мак?!! Олександер?!! На волі?!! Що ж це таке?!!

— Чи й мої кодеїн також такої думки, що я конечне мушу бути у в'язниці? — засміявся я.

— Ми — ні! Але такої думки є наші судді! Ви ж знаєте, чого ми тут сидимо? Та ж за тими дверима, де стоїть сторожа, само в цей момент відбувається наша розправа!

— Ваша розправа?!! А чого ж ви без охорони?

— Зараз все пояснимо!.. Але, насамперед, треба викликати з засідання нашого адвоката!.. Господи Боже! Та ж те, що ви на волі, цілком міняє пашу справу...

І вони всі стрімголов понеслися коридорами в напрямі залі засідань і вскорі повернулися зі своїм адвокатом.