В лютому повернулася моя свекруха і повідомила, що справа Олександра буде розглянена на суді.

Щоб перейти далі до оповідання, треба повернутися трохи і розглянути деякі події, які були причиною арешту мого мужа і про котрі ми в той час нічого не знали.

Як потім довідалися ми від безпосередніх учасників, справа представлялася так:

В місті З. Н-ської області, в одній високій школі, де перед двома роками працював мій муж, було нараз заарештовано 6 чоловік: директор, старенький секретар, троє професорів та керівник військового вишколу студентів.

Всіх їх одного вечора впровадили до кабінету слідчого, де відбулася коротка і досить повчальна розмова.

— Ви всі, — сказав слідчий, — є обвинувачені в тому, що хотіли скинути уряд шляхом збройного державного перевороту при допомозі тієї зброї, що знаходяться в інститутському військовому кабінеті (а там було всього 16 учбових рушниць). Чи ви з тим годитесь, чи ні — немає жадного значення. Ми кажемо, що організація існує, і вона мусить існувати! А для того, щоб не тратити даром часу, — подивіться, що ми вміємо робити!

При тому слідчий натиснув ґудзик електричного дзвоника. В кімнату увійшло двоє енкаведистів і стало «на струнко».

— Візьмемо... — слідчий переводить погляд з одного обличчя на друге і зупиняється на секретареві. — Візьмемо для прикладу ось цього старого.

— Беріть! — звернувся до своїх помічників. — До кінця!

Підручні по цьому слові налітають на безборонного бідаку, валять його з ніг і починають місити кованими чобітьми.

— Ой! — закричав старенький. — За що?! Рятуйте!!!

Але в тому моменті один з катів зручним рухом б'є його зап’ястком просто в уста. Чується хряскіт поламаних костей і на підлогу разом з кров'ю вилітають зуби нещасного. Двоє «обвинувачених» при тому зімлію, але «робота» не припиняється.

За кілька хвилин на підлозі в останніх конвульсіях здригається суцільна кривава маса. Людини не стало...

Коли тіло винесли, а зімлілих привели до пам’яти, слідчий почав розмову:

— Ну, — промовив він, закурюючи цигарку, — тепер ви вже дещо бачили... Попереджую, що кожного з вас чекає те саме, коли будете впиратися і не підпишете свого обвинувачення... Маєте до вибору: або заслання на Соловки, або заслання до «праотців». Що скажете?

Приперті такими «незаперечними доказами», обвинувачені, навіть не читаючи, підписують акти, і їх відводять до в’язниці.

По двох днях у кабінеті слідчого відбувається «нарада» з обвинуваченими.

— Ви до вини призналися, — говорить слідчий. — Але у вашій організації нема керівника. З вас ні один па це не надається, бо вам усім бракне зв’язку з закордоном, бракне знання чужих мов, і взагалі ви всі — дураки. А мені треба людини видатної! Отже, подумайте хто був вашим організатором!.. Тільки не називайте таких йолопів як самі, але вкажіть мені людину відповідну! Можете собі закурити, — і він підсунув папіроси. — Ну?..

Що думали чотири з них — вже ніколи не доведеться дізнатися. Відомо тільки, що один професор, приятель мого чоловіка, виявився найспритнішим.

— Я знаю таку людину, громадянине слідчий! Це — Олександер Мак! Він, правда, звідси виїхав, але це нічого не шкодить. Олександер Мак зрадився мені колись, що його батько і сестра є в Польщі. Крім того, він знає кілька європейських мов, знає історію, знає ґеоґрафію, орієнтується в політиці, і взагалі розумний, як чорт!

І, ніби на своє оправдання, звернувся до решти:

— Я думаю, колеги, що ліпшої кандидатури нема! Що ж... коли ми в інтересах нашої дорогої держави приносимо себе в жертву і наші родини мусять терпіти, то і Мак не є екстра-людиною! Хай і він свою лепту дасть!.. Це, може, і ліпше для нього буде, бо заслання безперечно поправить його політичний світогляд, котрий не є цілком нашим, і в майбутньому він сам нам подякує. Справді!..

Решта мовчала...

Слідчий похвалив ревність покірного підсудного, пообіцяв йому легшого вироку і сказав, що про справу ще передумає.

Очевидно, навівши деякі довідки, прийшов до висновку, що кандидатура є добра і тому вплів до «обвинувачення» Олександра Мака і вислав до міста X. відповідного листа, наслідки якого наступили пам’ятного для мене дня 20 червня 1938 року...

Для зручности дальший опис подій подам так, як пригадую їх собі зо слів Олександра.

Я давно був приготований де того, що сталося. Проте, коли, з’явившись до начальника НКВД в призначену годину, почув грізне: «Взяти! Обшукати!», відчув такий невимовний душевний біль і такий страх, що дивуюся досі, як я не вмер на місці! Моментально встали перед очима діти, жінка, мама .. І в той момент, щоб лиш на секунду побачити їх всіх і пригорнути на прощання, без надуми, віддав би своє життя.

Двоє сторожів, звичні до таких наказів, пхають мене сходами вниз до підвалу, до якоїсь цементової клітки, в котрій є лишень грубі двері і високо вмонтована лампа, захищена дебелою залізною сіткою. Тут мені наказують роздягнутися, для чогось заглядають у рот, у вуха, під пахи, бурять мені волосся і, нарешті, забравши всю мою одежу, виходять, залишаючи мене цілком нагого на цементі.

Тріснув ключ у замку, зацокотіли по цементі, віддаляючись, ковані чоботи і наступила моторошна, гнітюча тиша. Скільки вона тривала — не можу сказати, знаю тільки, що видалася мені вічністю.

Я пробував ходити, пробував сидіти, пробував рахувати, нарешті, попав у таку розпуку, що хотів стукати кулаками в двері і кричати: хай уже хтось прийде, хай скаже, чого від мене хотять!

Але не проходив ніхто, і мертва тиша панувала далі.

Нарешті глухо задудніла земля, і я догадався, що то під’їхало авто. По хвилині почувся тупіт багатьох ніг і вигуки: «Сюди! Направо! А ти куди?! Стій!»

Десь поблизу відмикаються і замикаються двері, кроки чуються все рідші, поки і останні з них не затихають на сходах вгорі.

По короткому часі повторюється те саме: «Сюди! Скоріше там! Сюди: нумер одинадцятий!». І знову брязкіт ключів і скрегіт замків.

І раптом серед тої стриманої метушні почувся розпучливий крик молодого хлоп’ячого голосу:

— Дядечку! Не веліть мене більше сюди!!! Тут будуть знову бити!!! Я не хочу до підвалу!!! Заведіть мене нагору до слідчого!!!

За тим глухо посипалися удари і почулася притишена жахлива лайка. Чути було якесь вовтуження: когось тягли силою, хтось упирався, і впереміжку між лайкою і ударами той самий душу роздираючий крик:

— Пу-у-у-стіть мене!!! Я не ви-и-и-нен!!! Не бийте мене!!! Ой, не би-и-и-йте мене!

Хряпнули двері, крики стали глухішими і нерозбірливішими а потім стихли.

А потім... Потім почалося пекло!..

Як я зрозумів, все підземелля було місцем вимушення признань і виконання смертних вироків. Тут, в цементових мішках, били до непритомности гумовими палицями — ламали кости, запихали голки під нігті, відбивали печінки короче кажучи, «викривали ворогів народу» і «створювали контрреволюційні організації»...

Припавши вухом до грубих дверей, з завмираючим серцем прислухаюся до того, що діється поза ними, і тіло моє обливається холодним потом. З усіх сторін проникають стогони і крики, перемішані з лайками і погрозами, час до часу чуються звуки, подібні до сгрілів і сопіння людей, що, тяжко ступаючи, волочили якісь тягарі... І від того, що грубі мури і дебелі двері приглушують звуки і відбивають їх у різні напрямки, мені починає видаватися, що то кричать і виють стіни моєї клітки, що стогне підлога, янчить стеля, і лампа видає звуки, подібні до дзвякання зубів.

Почуваю, що мене починає огортати божевілля!...

Я кпдаюся від дверей геть в кут, сідаю просто на холодний цемент підлоги і затикаю вуха. Але розгойдана уява не дає спокою, і крики та зойки чуються вже в мене всередині. Я з усієї сили товчу головою об мур, намагаючись стратити притомність...